Не читайте цього ніколи: 10 заборонених романів

У зв’язку з погромом Бібліотеки української літератури в Москві, під час якого, серед інших, був вилучений "екстремістський" дитячий журнал "Барвінок", INSIDER вирішив згадати й інші історії за останні тридцять років, коли ті чи інші книги впадали в немилість і заборонялися тими чи іншими організаціями.

Наша увага зосередилася, передовсім, на романах, художня вартість яких не викликає сумнівів: ці книги отримували престижні нагороди, ставали бестселерами і провокували лавини схвальних читацьких відгуків. Але й викликали численні і, як правило, наївно-ідіотські хвилі обурення.

Вочевидь, міра і ступінь обурення в кожному випадку різна – від осуду шкільних комітетів до цілком конкретних погроз фізичною розправою. Але суті це не змінює: і сьогодні, у ХХІ столітті, книга спроможна породити ненависть. От вона - незнищенна сила друкованого слова.   

Але заборонам піддаватися – хороших романів не читати. Книжкових вам вихідних!

Еліс Уокер, "Колір пурпуровий" (The Color Purple, 1982)

Пулітцерівська премія 83-го року, роман, який екранізував Спілберг з Вупі Голдберг у головній ролі, отримавши 11 оскарівських номінацій, хоча перемоги не здобув у жодній.

"Колір пурпуровий" - це своєрідний мікс із "Хатини дядька Тома", "12 років рабства" і маніфестів першої хвилі фемінізму. Але мікс професійний, художність на вівтар злободенності тут не покладено. 

30-ті роки ХХ століття, американський південь, депресія; і якщо "білим" американцям живеться вкрай тяжко, то про чорношкірих жінок і говорити не доводиться. У чотирнадцятилітньої Сілі вже дві дитини від вітчима, але нема меж людським стражданням – той ще й видає її заміж за такого ж деспотичного фермера Містера. Останній, правда, не настільки однозначний, як це може здатися напочатку: вони з Сіллі хоч і живуть, мов депресивна кішка з осатанілою собакою, але може статися, що два чоботи таки пара. Психологічно-сексуальні перверсії, дискримінація, стихійна релігійність, прокляті гендерні питання – роман у листах Уокер зрештою обертається феміністичною утопією, але враження цей факт не псує геть.        

Хто і за що забороняв: Усюдисущі шкільні ради США, благочестиві до невротичної корости, затаврували книгу за численні  сцени насилля і зґвалтування, але й через те, що роман провокує "тривожні думки" про расові стосунки і змушує переглядати своє ставлення до Бога. Враження, що від часів Войнич нічого й не змінилося під американським сонцем. 

Маргарет Етвуд, "Розповідь служниці" (The Handmaid's Tale, 1985)

Букерівська лауреатка Етвуд написала блискучу антиутопію, яка у нас до сих пір чомусь знаходиться в тіні "1984" і "Прекрасного нового світу".

Недалеке майбутнє, на території США постає теократично-тоталітарна республіка Геліад, керманичі якої у зв’язку з катастрофічно низьким рівнем народжуваності створюють центри, де готують Рабинь – жінок, які можуть народити дітей еліті (Командорам); інші відправляються на каторжні роботи до таборів. Рабиням начебто і щастить, але краще про таке щастя не знати: "можна робити все, якщо лежиш і не ворушишся". Перед нами жінка-посудина – максимальне унаочнення "нейтрального" біблійного порівняння.

"Розповідь служниці" - психологічно нюансована соціальна фантастика, яка настільки ж про базову гендерну нерівність, закладену в підмурки протестантства, наскільки й про те, що будь-що можна видати за благо, аби лише мета, що у своїй амбітності виправдає все, була правильно сконструйована. 

Хто і за що забороняв: Ті ж самі американські ради – їм, бачте, не подобається, коли їхнім дітям малюють таку візію майбутнього на цих теренах: занадто брутально, занадто багато критики християнства (солдати в романі називаються "Ангели", а на магазинних вивісках написано "Хліб і Вино"), навіть думки про самогубство були згадані. Про правдивість не сказали ні слова.

Тоні Моррісон, "Улюблена" (Beloved, 1987)

Ще один роман-лауреат Пулітцерівської премії, хоча Моррісон, взагалі-то, і Нобелівку  з тих пір вже встигла відхопити.

Перше десятиліття після скасування в США рабства, чорношкіра жінка Сеті більш-менш тихо живе зі своїми дітьми, допоки будинок не починає відвідувати полтергейст  – от він-то і буде зватися Улюбленою. І саме він піднесе щоденні страждання Сеті до нестерпного рівня: адже колись, втікаючи від нового хазяїна і будь-що бажаючи знову не потрапити в рабство, вона зробила щось таке, за що платять смертю душі.

Не сентиментальність – радше гіпертрофований драматизм, який міг би видатись спекуляцією, якби не віртуозна письменницька техніка Моррісон: поєднання західних романних стратегій і народної (архаїчно-африканської) оповідності; вдало зведена система лейтмотивів, закручених довкола декількох базових міфів (і категорії міфу як такого); але також і притчевість, яка, до честі авторки, не затуляє міць самої історії про бажання будь-якою ціною бути вільною, але також і про те, що від себе – і свого народу – втекти зась. В однойменній екранізації Сеті зіграла Опра Вінфрі – саме тоді стало зрозуміло, що вона далеко не лише успішний теле-менеджер.

Хто і за що забороняв: І знову шкільні ради і батьківські комітети: насилля, секс, дітовбивство – такого, на їхню думку, в навчальних програмах не має бути і близько. Хоча, здається, що просто така версія постання "найдемократичнішої з демократій" - із зазначенням справжніх творців спільноти нового типу – змушує благочестивих американських мам і тат міцно замружуватись, відбираючи сон. 

Салман Рушді, "Сатанинські вірші" (The Satanic Verses, 1988)

Такої вибухової (часто – в буквальному сенсі) реакції на вихід книги не було, певно, від часу лютерівської Біблії. У кінці 80-х років британський індієць Рушді вже був автором наріжних для усієї другої половини ХХ століття "Опівнічних дітей" і не менш потужного "Сорому", але всесвітня – гірка і трагічна – слава прийшла до нього саме з виходом "Сатанинських віршів", а чи "Шайтанських аятів" - кому як більше подобається.

Роману, головною темою якого  – за гіркою іронією – якраз і є неможливість повноцінних міжкультурних діалогів: еміграція зовнішня знаходить тут відображення у внутрішніх психічних мутаціях особистості, а глобалізація обертається тероризмом і неминучою потребою пошуків власного коріння. У двох вигадливо переплетених часових пластах роману, умовному сьогоднішньому й умовному історичному, де перед нами постає момент зародження однієї з головних релігій світу (привіт "Майстрові і Маргариті") і де фігурує персонаж Махаунд, йдеться зовсім не про критику мусульманської релігійності, ні; таке відчитати там може хіба геть глуха до літератури людина.

"Сатанинські вірші" - про апріорі невирішувані конфлікти, кількість яких у світі зростає в геометричній прогресії, і про те, що сил, які докладає людина, аби не втратити себе, з кожним днем потрібно все більше. Могутній роман, складний і вимогливий до читача, і зводити його до набору убогих неправдивих тез – злочин ніяк не менший, ніж уже більш як двадцятилітнє переслідування письменника фанатиками, які навряд чи тримали "Вірші" в руках.       

Хто і за що забороняв:  Забороняли цілі країни і навіть регіони - Індія, Пакистан, Бангладеш, Єгипет, Малайзія, Індонезія, Катар, Південна Африка, мусульманські організації і екстремістсько-терористичні угруповання всіх мастей. Ну і додайте сюди сумнозвісну фетву іранського лідера Хомейні, яка закликала правовірних мусульман ліквідувати – в світових масштабах – усіх, хто причетний до публікації роману.

Причини цього очевидні, хоч від того і не менш химерні – "паплюження образу пророка Моххамеда", дарма що "перегини" у Рушді достоту "вегетаріанські" – натомість сам персонаж вийшов живим і опуклим, а це з фігурами-прототипами такого масштабу буває вкрай рідко. Наразі INSIDER достовірно знає про підготовку українського видання "Сатанинських віршів" - краще пізно, ніж ніколи.   

Цзюн Чан, "Дикі лебеді" (Wild Swans: Three Daughters of China, 1991)

Автобіографічний роман китайської радше громадської активістки, ніж письменниці – але з тексту цього можна і не помітити: повноцінна тамтешня відповідь чи то "Дітям Арбату", чи то "Московській сазі", неважливо. Головне, книжка вдалася, і передовсім тому, що задля викриття кривавого режиму Чан доклала значно менше зусиль, ніж задля показу маленької людини під брудними колесами курви-історії. Людини, яка не лише не перестала бути людяною, але й зберегла в собі вміння і визнавати власні помилки, і бути, попри все, щасливою.

Знайома, загалом, історія, впізнаваний формат сімейної саги – тим важливіше побачити, що людські страждання, попри відчуття винятковості у горі, можуть збігатися до деталей, лише поміняй антураж. Бинтування ніг, шлюб з метою соціального зиску, вступ у партію, патріархальне самодурство, загони хунвейбінів, культ особистості, культурна революція, погроми і гоніння – весь екзотичний набір маркерів китайського ХХ століття у Чан присутній, інша річ, що він все менше видається таким. Письменниця, без сумніву, не володіє технічною віртуозністю і фантазією "дозволеного" нобеліанта Мо Яня, але ж і цілі у неї інші, не менш амбітні: спробувати зрозуміти, як воно все так вийшло.  

Хто і за що забороняв:  Китайській владі такий "пасквіль" сподобатися зі зрозумілих причин (взяти хоча б образ Мао) не міг – от і заборонили. Офіційного перекладу китайською не існує, але "пірати" спрацювали оперативно, і декілька нелегальних версій таки мандрує неозорими просторами Піднебесної.

Брет Істон Елліс, "Американський психопат" (American Psycho, 1991)

Перед нами вигадлива і програмно "надмірна" відповідь письменника Елліса на блохівсько-хічкоківський "Психоз". Текст, у якому провінційному маргіналу Норману Бейтсу протиставляється нью-йоркський яппі-метросексуал кінця століття Патрік Бейтман: часи змінюються, і монстри тепер живуть, а заразом і добре себе почувають не лише на богом забутій периферії, а й у декораціях світової столиці.

Бейтман – "Людина з Волл-стріт", "білий комірець" і "майбутнє Америки", але це допоки в ньому не прокидається Хайд і він не перетворюється на гомофоба і расиста, та головне – серійного маніяка,  який убиває безсистемно, але від того не менш завзято. Серед його жертв – колишні і нинішні подружки, повії і колеги, бідняки і волоцюги, геї і азіати, випадкові перехожі і, навіть, тварини.

Садист і цинік, ґвалтівник і  некрофіл, наркоман і алкоголік, Бейтман не так "стоїть біля джерел" неоднозначних героїв двохтисячних штибу Декстера  чи Хауса, як втілює собою сам дух початку дев’яностих – з його тотальним консюмеризмом і новою капіталістичною архаїкою.

Пєлєвін у "Generation "П" продемонстрував щось подібне, але зробив це витонченіше і грайливіше; Елліс пішов іншим шляхом і вирок епосі підписав літрами пролитої в найрізноманітніші способи крові. Що ефективніше – вирішувати читачеві, головне не сприймати "Американського психопата" лише як чорнуху про окремо взятого маніяка і його реально-ірреальні пригоди в окремих районах "Великого яблука". 

Хто і за що забороняв:  Різко негативно зреагувала на "Психопата" Австралія і Нова Зеландія – частково заборонивши роман, а з часом присвоївши йому найбільш "непрохідний" рейтинг. Схожим чином справа довгий час виглядала і в Німеччині, хоча от Канада мала значно серйозніші підстави для заборони, аніж "брутальність і соковитий опис патологій": затриманий там серійний убивця Пол Бернардо зізнався, що роман Елліса був для нього Біблією і чи не покроковою інструкцією у його численних злочинах.

Джоан Роулінг, "Гаррі Поттер" (Harry Potter, 1997-2007)

З "Поттером" усе ясно віддавна: книга, що "знову розвернула цивілізацію до читання", серія романів, яка "відкрила дітям усього світу магію літератури", - таких визначень назбирається десятки, і не аж так багато в цьому буде лукавства і перебільшень.

Роулінг розказала, вочевидь, найголовнішу історію за останні двадцять років, щоб там "високочолі" списки нам не твердили. Й історію цю важко переоцінити: так, письменниця відчутно глуха до музикальності тексту, а її стилістичні здібності знаходяться на рівні початкових занять на курсах "сreative writing". Але фактом є й те, що фантазерка і оповідачка вона від бога, тут сумнівів нема.

До того ж, інші "романи з продовженням" цього часу – "Сутінки" й браунівські книги про горопаху Ленгдона, що удостоїлися відносно схожого комерційного успіху і більш-менш однакової кількості нападків від святенників на службі у суспільства, виглядають на тлі опусу Роулінг мало не вбого. Там, де у них низькопробне штукарство і нецікава сюжетна вторинність, у британки – спроба специфічним чином описати світ, який постійно ускладнюється, і намітити шляхи майбутнього співіснування всіх з усіма. Не забуваючи про категорії долі і персонального вибору.  

Хто і за що забороняв:  Вже відомі нам шкільні і батьківські ради з різних куточків світу, а також християнські організації всіх відтінків:  обуреними були навіть представники "прогресивних" гілок протестантства, що вже казати про російське православ’я. Надто багато їм тут чаклунства, надто багато смерті і зла як на підліткову літературу. Во істину, найтемніший морок панує саме в людських душах, адже всю міць христологічного потенціалу Гаррі, героя, який не лише жертвує собою заради інших, а й намагається ціною власного життя переформулювати засади існування всієї спільноти, не побачили (чи не захотіли побачити) саме ті, кому віртуозна екзегетика наказана службовими інструкціями. Натомість побачили чарівні палички і магічні заклинання. От до кого направду треба застосовувати "сіленціо".

Стівен Чбоскі, "Добре бути тихонею" (The Perks of Being a Wallflower, 1999)

Цікавий прецедент: автор - американець Стівен Чбоскі - не лише написав книгу, яку гарячі голови вже встигли охрестити "Ловцем у житі" нового часу, але й сам взявся за його екранізацію – фільм вийшов у 2012 році. І там, і там результат пристойний – не видатний, але ознайомитися варто. Правда, до Селінджера Чбоскі так само далеко, як середньому арифметичному сучасної американської прози до захмарного рівня 50-70-х. Письменника, передовсім, підводить тотальна відсутність іронії, яку геть-чисто не хочуть помічати у романі великого Самітника і яка у Чбоскі замінена сентиментальним пафосом – стравним, але набридливим.

Чарлі – складний підліток, який, переживши декілька смертей близьких йому людей, шукає розради і знаходить її у листуванні з хлопцем-який-вміє-вислухати. От йому він і буде писати про екзистенційні драми і глухі кути, про незнані до цього переживання і нові небезпечні звички, про непересічних і непростих людей зі свого нового і раптово набутого оточення: дівчину його мрії Сем, її брата-гея Патріка, інші фігури-"подразники" розбурханої складним віком хлопчачої душі.

Епістолярний роман, так, але від імені хлопця, спокійного і розумного, а тому вкрай вразливого і надчутливого. Наївність і свята відвертість – добряче затерті прийоми, але вони продовжують бути твердою валютою в світі романів-які-здатні-вас-змінити. Щоправда, з нашим карколомним досвідом 90-х часто хочеться лише поблажливо усміхатись, коли Чарлі вкотре починає описувати непрості часи, що випали на його юність.

Хто і за що забороняв:  Роман постійно потрапляє у списки книг такої собі Асоціації Американських Бібліотекарів, які забороняється видавати прохачам, або ж видача ця строго контролюється і обмежується; дожились. Кажуть, забагато там сексу, наркотиків і "шкідливих" переживань – чого, мовляв, дурними вигадками псувати життя незміцнілим умам? Смішні у своїй наївності люди, ці американські бібліотекарі, їй-богу. 

Халед Хоссейні, "Той, що біжить за вітром" (The Kite Runner, 2001)

Американо-афганський автор Хоссейні – один із головних дебютантів нульових, страшенно перехвалений, але тут річ у правильно вибудованій системі дзеркал-порівнянь: якщо порівнювати з "Шантарамом", то Хоссейні мало не геній, якщо ж із Салманом Рушді (чи радше Джумпою Лахірі і Арундаті Рой, що на них письменнику певно страшенно хочеться бути схожим), то компліменти мають звучати значно стриманіше.

Хоча Хоссейні і старається: кожен наступний його роман – а їх поки три – трохи кращий за попередній. Трохи. Інша річ, що, розповідаючи по-східному "наваристі" і скручені химерним орнаментом історії, письменник, всупереч своїм старшим колегам, апелює не так до набору перевірених міфів і "передуманих" легенд, як до строкатого світу латиноамериканських мелодраматичних серіалів.   

Амір і Хасан – "запеклі" друзі-вороги, хоча так вважає лише багатій Амір: Хасан, син слуги його батька, вірний йому по-щенячому, і так усе залишиться до трагічного фіналу. Амір же не лише ревнує друга до батька, але й підставляє і зраджує його за кожної-ліпшої нагоди – от вам і притчева антагоністичність, мила серцю "широкого кола читачів".

Амір втече до США, Хасан залишиться в країні, яка на очах перетвориться на порох і руїни. Зради, розкаяння, знову зради, прозріння і просвітлення, довга рука фатуму – парадокс, але передбачити фінал, попри впізнаваність сюжетного візерунку, не так і легко. Хосссейні недарма походить із тої частини світу – оповідач він справді першокласний, хоча й сумнівними "сльозогінними" засобами гребувати не звик. Та й геополітичну "клюкву" встругнути може, але все це, врешті, збалансовується інтонацією: дещо запобігливою і догідливою,  але щирою і живою.

Хто і за що забороняв: "Той, що біжить за вітром", як і його екранізація, цілком прогнозовано наразився на шквал звинувачень в Афганістані. З іншого боку, на нього там нині наражається чи не все хоч скількись притомне. "Відверто-неподобні сцени", "брутальна мова", "неправильне і підле змалювання окремих етнічних груп" – закиди зрозумілі, але безпідставні: причин розпікати за щось таке Хоссейні ще менше, ніж у випадку з Рушді. До того ж, він чи не єдиний, хто сьогодні в літературі намагається сформувати-сконструювати образ благородного і загадкового, а не лише розтерзаного перманентними військовими конфліктами Афганістану. Тут дякувати треба, а не забороняти.

Олесь Ульяненко, "Жінка його мрії" (2009-2010)

"Жінка" - далеко не найкращий роман Ульяненка, і тут можна згадати не лише етапну для всієї нової української літератури "Сталінку", а й куди скромнішого "Дофіна Сатани" чи "Знак Саваофа":  з роками письменник, як це несумно, писав все слабше, хоча твердості його руки можна було заздрити до останнього.

Передостанній роман – типово ульяненківський, із всенаростаючою кількістю зла і мороку, проте й рівень композиційної ентропії тут значно вищий, ніж будь-коли до цього. Умовний сюжет є – самогубство дружини майора МВС Лади і розслідування його обставин молодим лейтенантом, але це радше вимушена поступка, аби знову вивести на авансцену покидьків, збоченців і маргіналів усіх можливих розрядів і психічних конфігурацій.

Галерея "героїв нашого часу" тут по-своєму самодостатня і працює на незмінний категоричний імператив Ульяненка: кількість зла у світі – пострадянському, посттравматичному, українському, будь-де  – настільки велика, що авторові залишається хіба авто-терапія у формі проговорення всього цього на письмі. Однак і цей метод має свої межі, перетворюючись з часом не так навіть на авто-пародійність, як на оголення потреби у чомусь іще.   

Хто і за що забороняв:  У 2009 році установа з достоту смішною назвою – "Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі", що благополучно цього року почила в бозі, – визнала роман "порнографічним". Частина її членів одразу ж від такого висновку відхрестилася, було подано до суду, але книжку з книгарень вилучити встигли. За якийсь час "Жінку" було поновлено в правах, та чи не остаточний вирок комісія підписала собі вже тоді: "пуритани на державних посадах" читати не люблять і не вміють – наче й прописна істина, але чомусь такі речі продовжують траплятися в одній окремо взятій країні. Власне, про щось таке – про смішний абсурд, який обертається цілком реальними трагедіями – Ульяненко завжди і писав. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

"Закрой глаза, закрой уши": 20 запрещенных фильмов

Право на помилку: як великі письменники співпрацювали з режимами

Право на помилку: славетні письменники в обіймах великої політики