INSIDER продовжує розповідати про видатних письменників буремного ХХ століття, які чи то в силу обставин, чи то волею химерної і непередбачуваної долі в якийсь момент свого життя звабилися силою умовного Цезаря і прийняли щонайменше суперечливі політичні рішення.
Свого часу всі вони озвучили вголос свою (непопулярну) громадсько-політичну позицію, почали співпрацювати з тим чи іншим режимом, впустили у свою творчість злободенну реальність.
INSIDER розібрався в тому, як вони до цього дійшли і що з цього вийшло.
________________________________________
 |
ВІКТОР ПЕТРОВ-ДОМОНТОВИЧ (1894-1969)
Писати про радянський досвід співіснування з владою дещо дивно і парадоксально, бо який загалом у митців був вибір, ми знаємо - колаборація або знищення. Та попри все, історія Петрова в цьому контексті ні на що не схожа і місцями нагадує чистої води драматичний детектив. Але говорити про нього важливо ще й тому, що будучи, по суті, чи не найкращим нашим модерністським прозаїком, Петров залишається цілковито невідомим широкому загалу.
"Шостий із грона" неокласиків - поруч із Зеровим (у якого, до речі, відбив дружину) і Рильським - непересічний мислитель і дослідник (археолог і філолог-фольклорист), син священика і стовідсоткова людина культури, Петров уже наприкінці 1920-х років сприймається багатьма сучасниками як одна з ключових постатей українського Відродження.
Роман "Дівчина з ведмедиком", написаний під псевдо "Домонтович", стає подією, а його романізовані біографії - про Куліша і Костомарова - активно обговорюють, наукова кар'єра на злеті.
Але в 1930 році розкручується маховик Великого Погрому, запускається справа СВУ - Петрова заарештовують, хоча й дуже швидко відпускають: тут, певно, і починається його історія співпраці з режимом. Його не звільняють із роботи, лише понижують на посаді, він полишає літературу і пересиджує найтемніші часи. Але далі знову трапляється - тепер уже нелогічний - арешт: для чого заарештовувати власного агента? Найпереконливіша версія - для підготовки до серйозних (і точно не лише "стукацьких") майбутніх завдань.
Яких? Конкретних відповідей у нас немає, та у 1941 році вже немолодого Петрова з евакуації буцімто призивають на фронт. Як стане зрозуміло згодом, він починає свою "велику гру": переходить лінію фронту, влаштовується працювати в окупованому німцями Харкові, вдягає німецьку форму, заводить знайомства - тобто колаборація в середині колаборації.
Після війни, поруч із багатьма визначними митцями, він опиняється в Німеччині, де розбудовує МУР, викладає у Богословській академії в Мюнхені, та головне - воскрешає Домонтовича, видає нарешті "Доктора Серафікуса", пише роман "Без ґрунту". В той самий час він створює "Віктора Бера": під цим псевдо Петров буде писати історіософські тексти. І навіть напише бомбоподібний памфлет-дослідження - "Діячі української культури - жертви більшовицького терору". Чи це також маємо вважати частиною плану?
Далі - знову таємниця: у 1949-му Петров зникає, і всі щиро переконані, що його вбили. Та в середині 1950-х стане зрозуміло, що письменник спокійно собі живе в Союзі. Що ж сталося? Головне і майже підтверджене припущення - агент Петров провалює завдання (формувати настрої еміграції?), на нього виходять інші спецслужби, і тоді його "роботодавці" спішно вивозять (викрадають?) його додому. Є версія - хоча радше легенда - що Петров (він і сам на це натякав) якийсь час готував замах на самого фюрера, але його "випередили" німецькі високопосадовці на чолі зі Штауффенбергом, і план провалився. Провалився, до речі, у всіх.
З часом - після поневірянь й ізоляції в Москві - Петров повертається до Києва, тихо працює в Інституті археології і принагідно, скупо і з недомовками, виповідає найближчому оточенню окремі карколомні деталі своєї цілком літературної біографії. Петров, попри все, виживає. Але з Домонтовичем доводиться розпрощатися, тепер уже назавжди.
________________________________________
 |
ЕЗРА ПАУНД (1895-1972)
Паунд, поруч з Вітменом, Фолкнером і Фітцджеральдом, є тією фігурою, на якій, без перебільшення, зріс і тримається весь американський модернізм. Людина, яка великою мірою відкрила світу Джойса і Гемінгвея, Томаса Еліота і Джорджа Фроста, подарувала нам "класичний" верлібр і численні конгеніальні переклади великих авторів, і по нині залишається нездоланним каменем спотикання для літературознавців і поціновувачів справжньої - "візіонерської" - поезії. Його ж стосунки з одним політичним режимом були не просто помилкою чи необачністю - вони були бурхливим романом, який протривав усе письменницьке життя.
Філолог-англіст і пристрасний дослідник світової культури, Паунд у десятих роках перебирається в Лондон, опиняється в центрі модерністських вихорів доби і засновує спочатку рух імажистів, а згодом і вортицистів - таких собі англосаксонських авангардистів-футуристів, чий зв’язок із глибинними тоталітарними структурами тепер більш ніж очевидний.
Десь там і починається серйозне ангажування Паунда в політику, зрощення її цілей і завдань із потребами літератури. Він бачить, що західні демократії - так само, як і більшовицький комунізм - геть не збираються ставити культуру понад усе, а економічні зиски перетворюють на самоціль і "суспільне поневолення". Будучи тотальним модерністом, для якого життя і мистецтво намертво спаяні в "життєтворчості", письменник активно шукає лідера нового типу, який би відкрив можливості "великого стилю" і допоміг новим письменникам вповні втілити свої культурно-естетичні ідеали. Паунд знаходить його в Італії.
Муссоліні, аристократ і естет, на початку й справді схожий на "освіченого тирана", владного, але свідомого непересічної ролі культури - таким він свого часу здався і Мережковському, і Стравінському. Паунд із дружиною в 1924 році переїжджає до Італії, вже у 1933-му він знайомиться з майбутнім дуче, а пізніше - ще й з Освальдом Мослі. Письменник починає друкуватися в італійській пресі, пише брошури, де економічно і пристрасно обґрунтовує фашизм, закликає Америку (а він-бо був справжнім американським патріотом) підтримати країни Осі в їхній боротьбі з комунізмом і звинувачує у всіх бідах "жидо-янкі" Рузвельта та його єврейських радників-лихварів.
У роки війни він посилює свою діяльність, активно виступає на італійському радіо, що мовить на США, а його антисемітизм набуває страхітливих форм. Від нього, до речі, Паунд наприкінці життя відмовиться, але фашизму буде симпатизувати й надалі. Він дещо наплутав і не зрозумів, що фашизм цінує геть не культуру - він цінує зрощену на її основі монструозну пропаганду. А США "просто" робить із культурного капіталу продукт.
Через два дні після страти Муссоліні Паунда заарештовують і поміщають в американський табір для військовополонених, аби з часом перевезти його у Вашингтон і розпочати судове переслідування. Слава і мистецька вага Паунда безсумнівна, але й злочини цілком зрозумілі - звинувачення плутається і гальмується. Вочевидь, із подачі Гемінгвея починає розкручуватися версія про письменницьке божевілля, і в 1945 році Паунда відправляють до психіатричного госпіталю, де він проведе довгі 13 років.
Там він працює над великим корпусом перекладів із китайської, слава його росте, його провідують молоді бітники, його нагороджують престижною премією бібліотеки Конгресу за вірші, написані в цей самий період. Але лише у 1958-му, після численних клопотань, якими активно займався також і Роберт Фрост, Паунда випускають і він назавжди їде до Італії. Аби там, зустрівшись із журналістами, відсалютувати їм дуже недвозначним чином.
От і виходить: майже геніальний поет, автор вершинних для всього століття книг поезій Сantos, культуртрегер і "хрещений батько" всього англосаксонського модернізму - і відданий фашист (хоча радше - ненависник "бездушного капіталізму"), непохитний, хоч і здатний на усвідомлення окремих "перегинів".
А поховано Паунда, до речі, у Венеції, на цвинтарі Сен-Мікело - поруч із ще одним могутнім поетом "з біографією" Йосифом Бродським.
________________________________________
 |
ЕРНСТ ЮНГЕР (1895-1998)
Юнгер - ідеальне втілення мрії всього покоління зламу століть, мрії про "надлюдину": виходець із сім'ї філософа, він вчиться в Гейдельберзькому університеті, але спочатку тікає до Французького іноземного легіону, а в 1914 році йде на фронт, швидко дослужується до командира роти і бере участь у головних битвах Першої світової. За чотири роки війни отримує 14 (!) поранень, одне з яких - наскрізне в голову, а у 1918-му, з наскрізним пораненням у груди, стає єдиним командиром, хто виводить свій підрозділ з оточення у Битві при Камбре. Юнгер удостоюється найвищих військових нагород і титулу одного з родоначальників німецької ударної тактики. Демобілізується у 1923-му, але темпів роботи й близько не скидає, навіть навпаки.
У 1920 році виходить його найславетніший, але далеко не єдиний і точно не найкращий роман "В сталевих грозах" - автобіографічна книга про жахи війни, "розлюднення" і ірраціональні ресурси людського тіла. Юнгер починає мандрувати і феноменальними темпами розширює коло власних зацікавлень: демонологія і містика, психотропні та галюциногенні препарати і речовини, біологія і ентомологія, філософія, врешті. Тобто перед нами інтелектуал як він є. Але, звичайно ж, письменник бачить, що відбувається у Веймарській республіці, і осторонь не стоїть: як військовий і людина дії, він багато думає і пише про потребу "сильної руки" і "оздоровчої" диктатури, відрефлексовує в своїх текстах ідеї консервативної революції, в яких технократизм уживається з уже відчутно архаїчним націоналізмом. І неуникно для людини такого штибу починає захоплюватися націонал-соціалізмом.
Та не варто сильно й перебільшувати цих захоплень, бо, з одного боку, Юнгер підписує екземпляр "Вогню і крові" Гітлеру, а з іншого - дуже швидко в усьому тому розчаровується і починає вкрай гостро і дошкульно критикувати: слід поглянути хоч на антирасистські "Листки і камені", хоч на роман на "Мармурових скелях", де нова диктатура розноситься буквально вщент.
Юнгер бере участь і в Другій світовій, але вже не як учасник бойових дій, а радше як працівник адміністрації: він займається кореспонденцією і цензурою, пише звіти про моральний стан війська. Та поступово зближується з французьким спротивом, знає тих німецьких офіцерів, які готують замах на фюрера, можливо, навіть і сам причетний до того. Не розстріляли його лише з огляду на колишні заслуги. Але з армії таки звільнили.
Нова окупаційна влада забороняє публікувати Юнгера, і лише з 1949 року починають виходити окремі його книги. Письменник знову активно береться до роботи, яку не буде полишати ще сорок років: блискучі фантастичні антиутопії ("Геліополь", "Евмесвіль"), філософсько-культурологічна есеїстика, автобіографічні нариси, але головне - його щоденники, численні публікації яких і роблять з Юнгера "підземного" класика нової німецької літератури, автора, можливо, найважливіших спогадів другої половини століття.
Помер Ернст Юнгер аж у 1998-му, у віці 103 років. Дійсно, надлюдина.
________________________________________
 |
ХОРХЕ ЛУЇС БОРХЕС (1899-1986)
Історія Борхеса, яка буде далі, могла б видатися достоту трагікомічною і навіть дещо комедійною, якби за нею не вгадувалися речі значущіші й такі, що мають стосунок до непростої історії всього Латиноамериканського континенту минулого сторіччя.
Починаючи як авангардист і модерніст, Борхес у середині століття все більше скидається на прото-постмодерніста, письменника, якого історії ідей, головоломні абстрактні припущення, філософсько-культурні парадокси і безпосередня гра в середині тексту хвилюють значно більше, ніж міцний "класичний" сюжет і стилістичні виверти. Хоча форма, в яку відливав свої невеличкі тексти аргентинець, нині вважається чи не еталоном жанру.
Борхес рано починає писати, активно займається поезією, публікує силу силенну "культурної" есеїтики і публіцистики, але за прозу серйозно береться доволі пізно – лише наприкінці 1930-х - початку 1940-х років. А слава приходить і геть пізно, коли письменникові вже за п’ятдесят, коли він уже майже десять – "глибоко нещасних" - років пропрацював у бібліотеці і почав незворотньо сліпнути, хоча саме тоді, взагалі-то, він і віднайшов свій фірмовий, фантастично-реалістичний стиль.
Звиклий до добровільної ізоляції, "людина-невидимка", "кабінетний черв'як" і блискучий знавець світової культури і літератури, Борхес, заскочений такою популярністю, розгублений і не відразу розуміє, як себе слід поводити в ситуації все наростаючої слави. Не в останню чергу саме з цим пов’язана його найвідоміша "політична оказія": в 1973 році аргентинця запрошують до Сантьяго, аби дати йому ступінь почесного доктора одного з найдавніших університетів Латинської Америки.
Далі історія дещо туманна, та все ж: прибувши в Чілі, Борхес дізнається, що уряд Піночета – диктатора, який тільки-но скоїв державний переворот - хоче вручити йому одну з найпрестижніших державних нагород - орден Бернардо О’Хіггінса. Але буквально відразу письменникові телефонують "серйозні люди" (можливо, ЦРУ) і закликають не приймати нагороду, бо тоді шлях до Нобелівської премії, яку йому от-от збираються вручити, для нього буде закритий назавжди. Борхес як людина нелукава і по-латиноамериканському запальна каже, що "не відмовиться від того, що йому пропонують!", і приймає орден. Нобелівську премію – традиційно дуже "ліву" - йому так ніколи і не дали. Тим паче з часом, зрозумівши логіку преміальної кон’юнктури, Борхес буде говорити, що віддає перевагу "дружній розмові з Піночетом" перед перспективою нобелівського лауреатства і що "демократія – це забобон". Ще той дотепник.
Але це, так би мовити, вершина айсберга, загально знана частина "політичного" Борхеса. Вже у 1960-х роках, коли на всі груди починає дихати "магічний реалізм" і просто постає нова латиноамериканська література, аргентинець у тому середовищі великою мірою персона нон-ґрата. Він – космополіт і антикомуніст, аристократ і "людина з колишніх", англофіл і світовий інтелектуал – вважався майже ворогом, який хоч і підіймає престиж "місцевої" – національної – літератури, але від її традицій і форм відійшов так далеко, що "своїм" уже вважатися попросту не може. Тим паче – як контрольний постріл – Борхес активно симпатизував уряду генерала Відели, який, здійснивши в 1976-му черговий "правий" переворот, кинув Аргентину в м’ясорубку каральних органів. Письменникові, натомість, здавалося, що "реакційні сили минулого" здатні зберегти і примножити культурні надбання перед обличчям натовпу, якому раптом дали необмежені права. Філософія сеньйора, що зробиш.
Щоправда, значущість і масштаб таланту "великого сліпого" світової літератури ті письменники не розуміти не могли. Все вони розуміли. І найкраще, певно, це сформулював саме Маркес: "Я не люблю Борхеса, але кожного дня на ніч я читаю одне його оповідання". Борхеса, певно, можна і не любити, але от чого точно не можна робити, то це не визнавати, що він є тим письменником, які зробили літературу ХХ століття.
________________________________________
 |
ЙОСИФ БРОДСЬКИЙ (1940-1996)
Життя Бродського – і в силу масштабності і загальновизнаності таланту, але й з огляду на невелику часову дистанцію між ним і нами – доволі добре відоме навіть не дуже зацікавленому читачу: інтелігентська юність, "ахматівський сирота", "яку біографію роблять нашому Рудому", заслання, вигнання, Нобелівська премія, всесвітня слава, рання смерть. Тому зупинятися на ньому не є аж такою потребою, краще відразу переходити до суті питання, чи то пак - проблеми, бо, як стало зрозуміло з нещодавніх усезагальних "розбірок", ця історія болить-дратує-нервує величезну кількість людей.
Буквально за місяць до ювілею поета – а в 2015-му Бродському могло бути лише 75 – в мережу потрапило відео, на якому батько сучасної російської поезії читає сумновідомий нам вірш "На независимость Украины", який сильно обурив довкола-інтелектуальне середовище: розрахунок тих, хто тримав цей запис до певного – "політично вдалого" - моменту, цілком спрацював. А ми й раді повестися.
Хоча – так, без сумніву, тут є на що "вестися": великий поет, до того ж жертва і ненависник режиму, читає неймовірно злий, жовчний і сардонічний, майже інвективно-проклинаючого характеру вірш, де на чому світ стоїть лає і "посилає" "хохлов, казаков, вертухаев", не маючи сил тихо змиритися з їхнім – тобто нашим – прагненням нарешті жити і бути окремо від Центру. В хід ідуть махрові етнічні стереотипи і клішовані українізми, здається, весь набір імперської травми на лице. Вірш написано, опубліковано запис – тепер би ще розібратися, до чого це все. Звідки і чому один із найчутливіших поетів епохи видобуває такі інтонації і такий "смертоносний" посил?
З одного боку, наче все й, дійсно, зрозуміло: так, могутній поет, але ж стовідсотковий імперіаліст. Це ще в далекому 1998-му сильно і дошкульно сформулювала Оксана Забужко: Бродський, мовляв, поводиться як типовий "ображений закоханий"-колонізатор, який сипле прокляттями в бік жінки-жертви, яка насправді-то тікає від чоловіка-алкоголіка.
Хороша версія, абсолютно переконлива: ленінградський інтелігент взірця 1960-х років – нехай зі скільки завгодно тонкою чутливістю - традиційно мислив цей простір єдиним і неподільним, і образу свою міг вважати достоту щирою і виправданою. Про це Бродський і сам говорить в одному інтерв’ю: "Знаєте, коли тебе викидають з країни – це одне, з цим доводиться змиритися, але коли твоя Вітчизна перестає існувати – це зводить з розуму". І якщо вже, мовляв, ідеш, відриваєшся від жаскої і страхітливої імперії, то хоч йди, зраднице, з не меншим апломбом і розмахом, а не в тихе самотнє плавання. Імперська мегаломанія на лице. Та ця версія - не єдино можлива.
Не менш цікаву і теж по-своєму переконливу версію пропонує Дмітрій Биков, говорячи про те, що Бродському страшенно залежало на тому, аби бути поетом (для) всього народу, і якщо в якийсь момент велика частина цього народу думала ось таким чином, то він цілком міг щиро захотіти відтворити на своєму поетичному "інструменті" і такий регістр, покрити творчістю максимальну кількість потенційних читачів.
"На независимость Украины" - поганий вірш, технічно слабкий, і видно, як він себе в ньому накручує. У Бродського періодично такі траплялись, особливо, якщо йшлося про злобу дня: згадаймо хоча б його поетичний відгук на афганську кампанію. Щоправда, траплялися схожі смакові й ідеологічні провали і, наприклад, у Пушкіна, чий текст "Клеветникам России" несподівано точно корелює з віршем Бродського.
Та не варто забувати і про те, що Бродський уперше в житті – вперше! – вдається до самоцензури і ніколи і ніде цей вірш, який написано, вочевидь, між 1991-м і 1992-м роками, до самої смерті не публікує, розуміючи ступінь його провокативності. А публікував же буквально все, всі рядки і "шматки". Чи це пом’якшуючі обставини? В певному сенсі - так. З іншого ж боку, чи потрібно тут узагалі шукати якісь обставини?
Образ Бродського – жертви і вигнанця, шукача істини й останнього Поета – вочевидь, не передбачав появи такого вірша, але ж в тому-то й справа, що не передбачав саме образ: щось, що витворене суспільною думкою, а не фактично наявне. Процес його посування з місця беззаперечного морального авторитету – в силу нової інформації про його стосунки з жінками і давніми друзями, великими грошима і своєю славою – вже якийсь час триває, не безболісно, але рух цей у правильному напрямку. Так усім буде краще. Не тому, що ми зрозуміємо, що генію (а цей статус тут не аж такий беззаперечний) усе можна, ні. Справа в розумінні того, що навіть дуже талановита людина здатна на все. Здатна – навіть і на "стилістичному" рівні - помилятися. Ось що важливо.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Право на помилку: як великі письменники співпрацювали з режимами
