Дебальцеве – один із опорних пунктів наступу на бойовиків. Хоча місто повністю під контролем українських силовиків, потрапити сюди можна лише з волонтерами. Та й то тільки до блокпоста на в’їзді в місто. Далі небезпечно.
З усіх боків на блокпосту військові у постійному напруженні. Місто перебуває між кількох вогнів. За 40 кілометрів на захід – неконтрольована Горлівка, стільки ж на сході – Алчевськ. Із третього боку – Красний Луч. Умовно надійним шляхом є дорога на північ у бік Артемівська, звідки шлях на Ізюм і Харків.
Командир "Кальмар" одразу попереджає:
– Заборонено знімати позиції блокпостів, усередині будівель та обличчя бійців. Хіба що з їхнього дозволу.
До нас виходить Славуня – в домашніх капцях та хусткою на голові, закрученою під стиль арабської куфії. На лівій руці нашивка – зображення меча на фоні червоно-чорного прапора.
У цей момент неподалік лунає з десяток артилерійских пострілів.
– О, салют пускають до Дня Незалежності, – усміхається Славуня.
– А це вже, здається, по нас стріляють, – серйознішає Славуня, коли за хвилину неподалік вибухає. Усі навколо хапаються за автомати та поглядають у бік Красного Луча.
З боку Красного Луча та Антрацита їде легкова цивільна машина. До антени прикріплені білі стрічки.
– О, капітулісти їдуть, – знову веселішає Славуня. – Хоч би одна падла вивісила державний прапор, а не стрічку.
– Чому капіталісти? – не розумію.
– Ні, капітУлісти. Вивісили білу стрічку – значить капітулюють.
Чоловік у куфії йде в будинок. Ми йдемо за ним разом із "Кальмаром". За кілька секунд розмови встигаю дізнатися, що в Дебальцевому зараз представники ледь не всіх силових структур України. На цьому блокпосту – переважно Нацгвардія.
Заходимо у приміщення. Судячи з усього, у мирні часи тут був бар – зі стійкою та столиками. Зараз – умовна кухня для бійців. Під стіною – ящики з продуктами. Один зі столиків на коліщатках вкритий жовто-синім прапором.
– Як будете святкувати День Незалежності в цих умовах? – питаю.
– Як День Прапора – скрізь висітимуть стяги.
– А як минулого року відсвяткували?
– У РУВД, – відповідає хлопець, і коли бачить, що я не до кінця розумію, продовжує: – На Майдані кричав: "Янукович – фашист". От мене в Шевченківське РУВД і забрали.
– А як ви ставитеся до того, що в Києві парад із технікою?
– І позитивно, і не дуже. От ми, наприклад, добиралися сюди в напіврозвалених автобусах. Але ж потрібно показати, що у нас є сила.
Славуня пропонує каву. Я не відмовляюся. Разом із чорним напоєм у залізних чашках він приносить коньяк, який ми випиваємо, не цокаючись.
– Взагалі, ви могли уявити, що буде війна? – питаю.
– Я знав, що буде війна, – без вагань каже нацгвардієць. – До 1995 року я служив у Російській Федерації, у Москві. Потім перевівся в Україну. І тоді, під час переводу начальник штабу сказав мені: "Ти їдеш в армію ймовірного противника". Розумієш, потрібно пожити та послужити у Москві, щоб усвідомити – війна неминуча.
 |
Під час служби в Росії Славуня брав участь у кількох військових кампаніях – Нагірний Карабах, Абхазія, Чечня.
– Ось, зламали, коли був у полоні в Чечні, – показує ліву руку й одразу піднімає праву долоню, вкриту маленькими круглими шрамами: – а це тушили об мене недопалки.
– То війна – це вже звичка?
– Ні, в Росії я воював за покликом служби. Тут – за покликом Батьківщини.
Поряд із кухнею – "казарма". До входу веде "Кальмар". Але всередину потрапляємо нетрадиційно – через розбите біля дверей вікно.
Всередині хлопці відпочивають на карематах. Лежать із речами та автоматом під рукою.
– Як святкуватимете? – питаю.
– Як? Трасерами, гаубицями, – усміхається чоловік, який називає себе "Дуб".
– Це буде переводняк, – підхоплює товариш, який поруч лежить із голим торсом.
– Це буде переводняк сепаратистів, – продовжує гру "Дуб".
– Пити будете? – прямо питаю.
– Ні, – відповідає нацгвардієць.
Розмову знову перебиває жартом товариш із голим торсом:
– Тоді я вип’ю за тебе.
– Насправді, я не люблю алкоголь, – продовжує "Дуб". – У цій обстановці не можна пити, бо неадекватно оцінюєш ситуацію.
– Взагалі, якось відрізняються ці святкові дні від звичайних воєнних?
– Ні, не змінюється обстановка. Хіба що присилають нам подарунки – "Гради", – каже чоловік.
Біля ніг "Дуба" в рюкзаку стирчить прямокутна самоклейка з написом "ПТН – ПНХ". Такі ж наліпки приліплені під лобовим склом автобуса силовиків, що стоїть на цьому блокпосту. Над головою нацгвардійця на стіні висять кілька малюнків.
– Це – малюнок від сина, – на аркуші зображені сонце та прапор. – А це вже хтось із дитсадків надіслав. Ну, а збоку – то наш бойовий славень з підписом "Сміла". З мого міста.
– Варто помирати за прапор? – запитую, не очікуючи отримати щиру відповідь.
На мить замислившись, відповідає:
– Людське життя – це світ. У різних ситуаціях по-різному потрібно діяти.
– Ви очікуєте, що влада чимось віддячить вам за те, що тут перебуваєте? – на останок запитую.
– Ні, – задумливо каже "Дуб".
Коли прощаюсь, "Дуб" зупиняє мене і повертається до останнього питання:
– Знаєте, хотілося б, щоб влада допомогла пораненим і сім’ям загиблих.
Їдемо далі.
На одому з постів нацгвардійці Олег і "Блок". Попри польові умови, хлопці додали до інтер’єру посту домашні елементи – шкіряне крісло та стілець. Під блоками напоготові РПГ та автомати. Над зброєю на бетонній конструкції приклеєна кишенькова ікона Божої Матері.
 |
Поряд до одного з дорожніх знаків прикріплений прапор, що тримається на звичайній товстій гілці.
"Блок", дізнавшись що я журналіст, направляє до Олега, пояснюючи:
– Він романтик.
– У цих умовах, в яких ви зараз, День Незалежності щось означає? – одразу переходжу до суті.
Олег, тримаючи в руках кулемет, упевнено відповідає:
– Для нас – це усвідомлення, що свято насправді є, хоча й не посвяткуєш…
"Блок", зробивши кілька кіл навколо шкіряного крісла, каже гучно з усмішкою:
– Нам би тьолок підвезли.
– "Блок", – втихомирює Олег побратима, який перебив патетичний діалог. Але на мить ведеться на цю тему і каже мені: – Я місцевих дівчат не люблю. Хоча і є нормальні.
Після ліричного відступу Олег продовжує:
– Потрібно заступати в наряд на блокпости, тому День Незалежності нічим не відрізняється від інших бойових днів. Кажуть, командування на словах привітає нас. Але ми ж не діти.
Час від часу до поста під’їжджають машини. На перевірку виходить "Блок". Олег, сидячи на високому барному стільчику, інколи поглядає з-за мішків із піском на дорогу і міцніше стискає в руках РПК.
Із-під одного з мішків Олег дістає обкладинку до паспорта.
 |
– Ось зриваємо совєцькі обкладинки з українських паспортів. У нас уже пачка з таких обкладинок. Потрапляють навіть російські обгортки. Питаю в людини: чому в тебе на українському паспорті совєцька обкладинка?. Відповідає: Хороша, шкіряна. То я забираю.
Під час розмови знову лунають кілька артилерійських пострілів. Олег навіть не здригнувся.
– Ви звикли до пострілів?
– Та якось вже нудно, – усміхається хлопець.
Олег – із Рівного. Завдяки АТО на Донбасі він уперше. Але відпускати східні території не хоче.
– Хоч Донбас і може чимось не подобатись, але якщо віддамо його, ворог піде далі. Не можна показувати, що ми слабкі.
До поста підходить "Морфей". Між собою товариші його називають "Морфій". Він у військовій формі в кросівках та з оптичною зброєю в руках. На камуфляжі білі сліди від поту. У хлопця на грудях прикріплений жовто-блакитний браслет.
– Це волонтерка з Харкова подарувала. Ось браслет на руці – теж від неї. На ньому написано: "Больше любви".
"Мофрей" – місцевий. Родом із Горлівки. Останні кілька років жив у Києві.
– Що відчуваєте, воюючи за 40 кілометрів від Горлівки?
– Хрінові відчуття, – відверто відповідає чоловік, докурюючи цигарку. – Сидимо тут, не рухаємось. А потрібно йти вперед. Якби був наказ, ми потрапили б у Горлівку за два дні. Я провів би хлопців такими шляхами, про які ніхто не знає.
– Коли востаннє були в місті?
– Напередодні виборів 25 травня. На той момент не було відкрито жодної виборчої дільниці. ДНРвці в місті – вся шваль, яку можна було зібрати. Але місцевих, за моїми спостереженнями, десь тридцять відсотків. Інші – невідомо звідки. Вони місцевості взагалі не знають.
– Як вам воюється проти своїх?
– Усі "мої" давно вже в Києві, – сухо відрізає чоловік.
Із "Морфеєм" покидаємо пост. Біля казарми стоїть легкова машина з червоними номерами та прикріпленим великим жовто-синім прапором. Поряд – троє військових. Силовики скупчилися навколо – привезли сепаратста в багажнику.
Що з ним буде – не встигаю дізнатися, волонтери їдуть далі.
Чую тільки останню фразу:
– Не надо. Я задохнусь.
Сергій Лефтер, Дебальцеве
