День Незалежності з автоматом у руках

Як пройшов День Незалежності в одній із гарячих точок АТО - Дебальцевому
25 серпня 201412:24

Дебальцеве – один із опорних пунктів наступу на бойовиків. Хоча місто повністю під контролем українських силовиків, потрапити сюди можна лише з волонтерами. Та й то тільки до блокпоста на в’їзді в місто. Далі небезпечно. 

З усіх боків на блокпосту військові у постійному напруженні. Місто перебуває між кількох вогнів. За 40 кілометрів на захід – неконтрольована Горлівка, стільки ж на сході – Алчевськ. Із третього боку – Красний Луч. Умовно надійним шляхом є дорога на північ у бік Артемівська, звідки шлях на Ізюм і Харків.

Командир "Кальмар" одразу попереджає:

– Заборонено знімати позиції блокпостів, усередині будівель та обличчя бійців. Хіба що з їхнього дозволу.

До нас виходить Славуня – в домашніх капцях та хусткою на голові, закрученою під стиль арабської куфії. На лівій руці нашивка – зображення меча на фоні червоно-чорного прапора.

У цей момент неподалік лунає з десяток артилерійских пострілів.

– О, салют пускають до Дня Незалежності, – усміхається Славуня.

– А це вже, здається, по нас стріляють, – серйознішає Славуня, коли за хвилину неподалік вибухає. Усі навколо хапаються за автомати та поглядають у бік Красного Луча.

З боку Красного Луча та Антрацита їде легкова цивільна машина. До антени прикріплені білі стрічки.

– О, капітулісти їдуть, – знову веселішає Славуня. – Хоч би одна падла вивісила державний прапор, а не стрічку.

– Чому капіталісти? – не розумію.

– Ні, капітУлісти. Вивісили білу стрічку – значить капітулюють.

Чоловік у куфії йде в будинок. Ми йдемо за ним разом із "Кальмаром". За кілька секунд розмови встигаю дізнатися, що в Дебальцевому зараз представники ледь не всіх силових структур України. На цьому блокпосту – переважно Нацгвардія.

Заходимо у приміщення. Судячи з усього, у мирні часи тут був бар – зі стійкою та столиками. Зараз – умовна кухня для бійців. Під стіною – ящики з продуктами. Один зі столиків на коліщатках вкритий жовто-синім прапором.

– Як будете святкувати День Незалежності в цих умовах? – питаю.

– Як День Прапора – скрізь висітимуть стяги.

– А як минулого року відсвяткували?

– У РУВД, – відповідає хлопець, і коли бачить, що я не до кінця розумію, продовжує: – На Майдані кричав: "Янукович – фашист". От мене  в Шевченківське РУВД і забрали.

– А як ви ставитеся до того, що в Києві парад із технікою?

– І позитивно, і не дуже. От ми, наприклад, добиралися сюди в напіврозвалених автобусах. Але ж потрібно показати, що у нас є сила.

Славуня пропонує каву. Я не відмовляюся. Разом із чорним напоєм у залізних чашках він приносить коньяк, який ми випиваємо, не цокаючись.

– Взагалі, ви могли уявити, що буде війна? – питаю.

– Я знав, що буде війна, – без вагань каже нацгвардієць. – До 1995 року я служив у Російській Федерації, у Москві. Потім перевівся в Україну. І тоді, під час переводу начальник штабу сказав мені: "Ти їдеш в армію ймовірного противника". Розумієш, потрібно пожити та послужити у Москві, щоб усвідомити – війна неминуча.

 

Під час служби в Росії Славуня брав участь у кількох військових кампаніях – Нагірний Карабах, Абхазія, Чечня.

– Ось, зламали, коли був у полоні в Чечні, – показує ліву руку й одразу піднімає праву долоню, вкриту маленькими круглими шрамами: – а це тушили об мене недопалки.

– То війна – це вже звичка?

– Ні, в Росії я воював за покликом служби. Тут – за покликом Батьківщини.

Поряд із кухнею – "казарма". До входу веде "Кальмар". Але всередину потрапляємо нетрадиційно – через розбите біля дверей вікно.

Всередині хлопці відпочивають на карематах. Лежать із речами та автоматом під рукою.

– Як святкуватимете? – питаю.

– Як? Трасерами, гаубицями, – усміхається чоловік, який називає себе "Дуб".

– Це буде переводняк, – підхоплює товариш, який поруч лежить із голим торсом.

– Це буде переводняк сепаратистів, – продовжує гру "Дуб".

– Пити будете? – прямо питаю.

– Ні, – відповідає нацгвардієць.

Розмову знову перебиває жартом товариш із голим торсом:

– Тоді я вип’ю за тебе.

– Насправді, я не люблю алкоголь, – продовжує "Дуб". – У цій обстановці не можна пити, бо неадекватно оцінюєш ситуацію.

– Взагалі, якось відрізняються ці святкові дні від звичайних воєнних?

– Ні, не змінюється обстановка. Хіба що присилають нам подарунки – "Гради", – каже чоловік.

Біля ніг "Дуба" в рюкзаку стирчить прямокутна самоклейка з написом "ПТН – ПНХ". Такі ж наліпки приліплені під лобовим склом автобуса силовиків, що стоїть на цьому блокпосту. Над головою нацгвардійця на стіні висять кілька малюнків.

– Це – малюнок від сина, – на аркуші зображені сонце та прапор. – А це вже хтось із дитсадків надіслав. Ну, а збоку – то наш бойовий славень з підписом "Сміла". З мого міста.

– Варто помирати за прапор? – запитую, не очікуючи отримати щиру відповідь.

На мить замислившись, відповідає:

– Людське життя – це світ. У різних ситуаціях по-різному потрібно діяти.

– Ви очікуєте, що влада чимось віддячить вам за те, що тут перебуваєте? – на останок запитую.

– Ні, – задумливо каже "Дуб".

Коли прощаюсь, "Дуб" зупиняє мене і повертається до останнього питання:

– Знаєте, хотілося б, щоб влада допомогла пораненим і сім’ям загиблих.

Їдемо далі.

На одому з постів нацгвардійці Олег і "Блок". Попри польові умови, хлопці додали до інтер’єру посту домашні елементи – шкіряне крісло та стілець. Під блоками напоготові РПГ та автомати. Над зброєю на бетонній конструкції приклеєна кишенькова ікона Божої Матері.

 

Поряд до одного з дорожніх знаків прикріплений прапор, що тримається на звичайній товстій гілці.

"Блок", дізнавшись що я журналіст, направляє до Олега, пояснюючи:

– Він романтик.

– У цих умовах, в яких ви зараз, День Незалежності щось означає? – одразу переходжу до суті.

Олег, тримаючи в руках кулемет, упевнено відповідає:

– Для нас – це усвідомлення, що свято насправді є, хоча й не посвяткуєш…

"Блок", зробивши кілька кіл навколо шкіряного крісла, каже гучно з усмішкою:

– Нам би тьолок підвезли.

– "Блок", – втихомирює Олег побратима, який перебив патетичний діалог. Але на мить ведеться на цю тему і каже мені: – Я місцевих дівчат не люблю. Хоча і є нормальні.

Після ліричного відступу Олег продовжує:

– Потрібно заступати в наряд на блокпости, тому День Незалежності нічим не відрізняється від інших бойових днів. Кажуть, командування на словах привітає нас. Але ми ж не діти.

Час від часу до поста під’їжджають машини. На перевірку виходить "Блок". Олег, сидячи на високому барному стільчику, інколи поглядає з-за мішків із піском на дорогу і міцніше стискає в руках РПК.

Із-під одного з мішків Олег дістає обкладинку до паспорта.

 

– Ось зриваємо совєцькі обкладинки з українських паспортів. У нас уже пачка з таких обкладинок. Потрапляють навіть російські обгортки. Питаю в людини: чому в тебе на українському паспорті совєцька обкладинка?. Відповідає: Хороша, шкіряна. То я забираю.

 Під час розмови знову лунають кілька артилерійських пострілів. Олег навіть не здригнувся.

– Ви звикли до пострілів?

– Та якось вже нудно, – усміхається хлопець.

Олег – із Рівного. Завдяки АТО на Донбасі він уперше. Але відпускати східні території не хоче.

– Хоч Донбас і може чимось не подобатись, але якщо віддамо його, ворог піде далі. Не можна показувати, що ми слабкі.

До поста підходить "Морфей". Між собою товариші його називають "Морфій". Він у військовій формі в кросівках та з оптичною зброєю в руках. На камуфляжі білі сліди від поту. У хлопця на грудях прикріплений жовто-блакитний браслет.

– Це волонтерка з Харкова подарувала. Ось браслет на руці – теж від неї. На ньому написано: "Больше любви".

"Мофрей" – місцевий. Родом із Горлівки. Останні кілька років жив у Києві.

– Що відчуваєте, воюючи за 40 кілометрів від Горлівки?

– Хрінові відчуття, – відверто відповідає чоловік, докурюючи цигарку. – Сидимо тут, не рухаємось. А потрібно йти вперед. Якби був наказ, ми потрапили б у Горлівку за два дні. Я провів би хлопців такими шляхами, про які ніхто не знає.

– Коли востаннє були в місті?

– Напередодні виборів 25 травня. На той момент не було відкрито жодної виборчої дільниці. ДНРвці в місті – вся шваль, яку можна було зібрати. Але місцевих, за моїми спостереженнями, десь тридцять відсотків. Інші – невідомо звідки. Вони місцевості взагалі не знають.

– Як вам воюється проти своїх?

– Усі "мої" давно вже в Києві, – сухо відрізає чоловік.

Із "Морфеєм" покидаємо пост. Біля казарми стоїть легкова машина з червоними номерами та прикріпленим великим жовто-синім прапором. Поряд – троє військових. Силовики скупчилися навколо – привезли сепаратста в багажнику.

Що з ним буде – не встигаю дізнатися, волонтери їдуть далі.

Чую тільки останню фразу:

– Не надо. Я задохнусь.

Сергій Лефтер, Дебальцеве

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 15:20
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus