«Я просто хочу знати, як загинули мої сини»

Як «загублених» мерців повертають додому в Боснії. І як наука допоможе зробити це в Україні
1 червня 201712:30

За офіційними даними, через війну на Донбасі на окупованих територіях зникли безвісти понад 400 людей. Частину з них було вбито, смерть інших є результатом нещасного випадку, а хтось, можливо, й живий. Чиїсь тіла загублено, чиїсь ретельно сховано – так відбувається практично на кожній війні.

Розплутуванням величезного клубку з сотень свідчень, неопізнаних тіл та хімічних аналізів займається Міжнародна комісія зі зниклих осіб – організація, що з’явилась внаслідок воєн у колишній Югославії та зробила величезну роботу з повернення 30 тисяч "зниклих", а насправді схованих у землі людей їхнім сім’ям. Ця організація вже має плани щодо роботи в Україні.

INSIDER публікує переклад статті британського журналіста Еда Вюллеймі для наукового видання Mosaic про роботу комісії. Наче довгий заплутаний детектив, вона розповідає і про сучасну криміналістику, і про будні Боснійської війни, і про стійкість людей на шляху до мети. Також у ній багато про мерців, про їхні могили й кістки, в деталях. І ще більше людського болю. Який тепер знайомий і сотням українців.

 Всередині закладу ідентифікаційного проекту "Країна" біля Санського Мосту. © Ендрю Тесла, Panos

 

ВОНИ МЕРТВІ, АЛЕ МАЮТЬ, ЩО РОЗПОВІСТИ.

 Складені рядами у приміщенні колишньої фабрики на околиці боснійського містечка Санський Мост, лежать рештки того, що колись було людьми. Деякі скелети зібрано майже повністю, в інших є лише тазова кістка й кілька ребер, які лежать так, ніби чекають на наступні – щоб завершити комплект. Із високих вікон ллється бліде світло, звуків тут майже не чути. У цій тиші очниці черепів ніби розповідають жорстоку історію розправи. У тім’ї кожного черепа видніється дірка від кулі.

До війни тут переробляли деревину. Зараз теж переробляють – прагнучи зібрати докупи – мерців. Їхні кістки розкладено на столах, під якими – особисті речі й одяг, знайдені біля тіла, коли його діставали з землі, незмінно з масового поховання. Ходити цим залом смерті – це також ходити повз життя цих людей та їх останні миті. Там – пара спортивних штанів, там – сорочка в клітинку, годинник чи гаманець. Чому людина обрала саме жовтий светр? Чому взяла його з собою на погибель? Чому біля цього наполовину зібраного скелета смугасті шкарпетки, а біля наступного – прості? Ким були ці люди? Останнє питання – головне в цьому місці.

Адже, на додачу до сильного враження, теперішній господар цієї будівлі, проект з опізнання людей "Країна" (із сербської "фронтир", "кордон" – землі на території Боснії та Хорватії, заселені здебільшого етнічними сербами. На початку 1990-х за підтримки Сербії там з’явилось квазідержавне утворення "Країна Сербська" – INSIDER)), старанно переслідує іншу мету. 25 років усі ці мертві люди, як і десятки тисяч інших, вважались зниклими. Їхні родини – ті, хто вижив у жорстокості, що вирувала в цьому куточку Європи 1992 року – весь цей час шукали, чекали, боялись найгіршого. Зараз тіла знайшли – але хто саме ці люди? Тут намагаються відповісти на це питання. Те, що робить "Країна", є найвизначнішим переплетінням науки, прав людини й правосуддя в сучасному світі. Її працівники розшукують і проводять ексгумацію тіл 40 тисяч людей, які вважались зниклими з часів війни на Західних Балканах – найгіршій бійні, яка трапилась у Європі з часів Третього рейху. Потім рештки цих людей збирають, наскільки це можливо, ідентифікують, повертають імена, а тоді віддають рідним для поховання. За допомогою найсучасніших наукових розробок тут намагаються задовольнити одну з найбільш первісних людських потреб – належно попрощатись із тілами наших мертвих.

Біля дороги, що круто піднімається на пагорби між містечками Прієдор та Санський Мост, стоїть дім, відбудований на згарищі. Це зробив Зіяд Бачич, і це його дім, спалений 1992 року. Неподалік – скромний мармуровий пам’ятник, на якому висічено імена 38 людей. Більшість із них є членами Зіядової родини. Все трапилось у ніч із 25 на 26 липня 1992 року: когось із них тоді вбили, інші зникли. Зіядові тоді було 15 років, і він яскраво пам’ятає ті години досі. Тієї ночі, попередньо відправивши більшість чоловіків-босняків у концтабори, сербські бойовики повернулись "підмести" жінок та дітей.

 Пам’ятник з іменами 38 людей, убитих в хуторі Чараково. Тіла багатьох із них досі не знайшли. © Ендрю Тесла, Panos

— Ми були вдома, коли почули солдатські голоси: "Виходьте! Виходьте!", – розповідає чоловік. – Мама показала нам жестом: мусимо вийти. Щойно ми, як і інші сім’ї довкола, вийшли, солдати відкрили кулеметний вогонь. Я впізнав одного з солдат, решта були в балаклавах. Усі десь на п’ять років старші за мене. В мою маму поцілили першою й вона впала, тоді впали мої брат і сестра – і я побіг у лісок поблизу. Вийшло добігти, і я сидів там у кущах, доки не припинились постріли й крики. За голосом упізнав ще одного чоловіка в балаклаві: він жив у долині трохи вище від нас – фактично, сусід…

Коли убивці пішли, я повільно підійшов. Побачив чоловіка, який сидів на лавці. Виглядало так, наче він заснув – але насправді він був мертвим, його застрелили. Врятуватись вийшло лише двом іншим дітям – десятирічному хлопчику й 13-річній дівчинці. Тепер ми дивились один на одного так, наче були привидами. Ми єдині, хто вижив на хуторі з 32 людей.
Мене депортували, я потрапив до табору біженців у Німеччині. Ніколи не думав, що повернусь сюди – але не міг спати, не знаючи, що сталося. Мені треба було відшукати зниклого тата, усіх дядьків, знайти місце поховання моєї матері, меншого брата й сестри…

 Зіяд Бачич у ліску біля свого будинку, в якому він колись сховався, врятувавшись від смерті. © Ендрю Тесла, Panos

Зараз пообіддя, західний вітер прогнав ранковий дощ, і сонячне світло підкреслило красу пагорбів. Луками розсипано блакитні й жовтні літні квіти. Адін, Зіядів син, кружляє довкола на самокаті.

— Я розповів слідчим усе, що знаю. Здав кров, щоб допомогти знайти рідних за ДНК – і почав копати всюди, де, на мою думку, могли бути їхні тіла, – каже Зіяд. – Якось підійшла сербка, спитала: "Чому ти тут копаєш?" Я відповів, що шукаю свою сім’ю. "Тут їх нема", – відповіла вона. – "Спробуй десь інде". Я вірю, що 99 відсотків місцевих сербів точно знають, де ці люди. І вони або не хочуть мені цього сказати, або занадто бояться тих, хто це зробив. Але мені треба знати, де ці місця. Мені потрібні похорони. Мені потрібні суди.

У зв’язку з винищенням жителів хутору Чаракове заарештували сімох людей. Двох підозрюваних після внесення застави випустили під домашній арешт. На думку Зіяда, це якраз ті чоловіки, яких він упізнав у ніч розправи.

— Он дім одного з них, – каже він, киваючи на білу будівлю внизу долини. – Хай ми навіть оточені ними – в мене більше нема страху ні перед ким і ні перед чим. Усе, що я маю – це дружину, сина та єдину в житті потребу – знайти тих, кого втратив.

Біля місця, де долину з будинком Зіяда перетинає асфальтове шосе, стоїть маленький магазин. Його власник – дядько Зіяда, Фікрет Бачич. Він бере в мене блокнот і пише список імен членів родини, які зникли в останній тиждень липня 1992-го. Це забирає в нього чимало часу: людей 29, включно з його матір’ю Сегрішою, дружиною Нінкою, сином Нерміном, якому було 12, донькою Нерміною, якій було шість, чотирма братами включно з батьком Зіяда, трьома сестрами, кількома дядьками й тітками. 19 людей з 29 – діти. Найменшій було два роки.

Очі Фікрета – найсумніші з тих, що можливо уявити. Біль там настільки ж глибокий, наскільки безутішною є втрата.

— Їх забрали й убили за містком, просто тут, біля головної дороги, – чоловік вказує на залізничний міст, під яким ми щойно проїхали. – Я роками не мав найменшого розуміння, де ж їх поховали.

Коли все трапилось, чоловік був на заробітках у Німеччині. Спершу він не повірив новинам. Тоді об’їхав усі табори біженців у Європі: в Нідерландах, Франції, Австрії, Хорватії.

— Я погано усвідомлював, що роблю – носився країнами, наче мисливський собака. Це виявилось марним. Лишався один варіант – повертатись до зруйнованої хати. Поступово звикаючи до цієї думки, 1998-го я таки приїхав – лише заради того, щоб шукати. Мені більше не було, що робити зі своїм життям – тільки знайти тіла і людей, які те все зробили. Я спитав серба, який був свідком на моєму весіллі, якого виростила моя бабуся: "де вони?" Благав його: "я дуже мало кого можу спитати й хочу знати лише те, хто це зробив і де поховано моїх рідних". "Не знаю, мене там не було", відповів він. Збрехав, очевидно. Тоді я пішов до поліцейського відділку в Прієдорі – однак усі знали, що саме поліція організовувала переховування тіл. Ніяких результатів. І я зрозумів, що усе, що мені лишилось робити – це копати.

 Фікрет Бачич у своєму домі в Чараково, біля Санського Мосту. 29 членів його родини забрали озброєні боснійські серби й убили в липні 1992-го.

Він досі шукає більшість із них. © Ендрю Тесла, Panos

Фікрет копав усюди. Коли розкопки вів хтось інший, він завжди приєднувався з допомогою. Так він прийшов до масового поховання, виявленого біля села Кевляни 1999-го, неподалік від концтабору, який боснійські серби облаштували в селищі Омарска. Це поховання знайшли, коли місцеві помітили на полі незвичні рослини: на місцевому ґрунті таких зазвичай не росло. Утім, у тій могилі слідів родини Фікрета не знайшлось.

2004-го почались роботи на другому колективному похованні, теж біля Омарски, в Томашиці. Фікрет був там, копав – але серед знайдених тіл членів його сім’ї знов не було. Як виявиться потім, його рідні були всього за сотню метрів звідти. Але тоді цього ніхто не знав.

Ми сидимо у дворі Фікрета, позаду крамниці. Сусіди, проходячи повз обвитий трояндами паркан, вітаються з чоловіком. Він відпиває з бокалу сербське пиво Nektar: вибору тут особливо нема.

— Біль не йде геть – він тільки гіршає. Що довше триває, то сильнішим стає, – каже чоловік. – Я прийшов до державного суду, американський прокурор проявив інтерес до цієї справи. Але потім сказав, що мусить перейти на іншу роботу. Я здався.

А тоді, 2013-го, в Томашиці виявили інше величезне поховання, із сотнями тіл. Фікрет Бачич був на місці одразу, щойно зняли верхні шари землі й новина розійшлась краєм.

— Схоже, людей ховали село за селом, у тому порядку, в якому вбивали, рухаючись дорогою з Прієдора. Всі казали: копай шлибше, глибше. Спершу опізнали моїх сусідів. Тоді двоюрідну сестру. Тоді мого брата Рефіка. Документів не було, плоті також – лише кістки. Але ДНК співпадала.

Складно сказати, що я відчував. Це було, наче хтось, хто належить мені, повертається з десятиметрової глибини. Це моя сім’я. А тоді прибуває інше тіло, й воно – не з моїх, і від цього так погано… Так було всі три місяці – до моменту, доки не знайшли і не ідентифікували останнього мерця.

Це ще не все, ми маємо знайти інше поховання – з тілами жінок та дітей. Двох знайшли в Томашиці, але сімнадцятеро досі зниклі безвісти… Знаєте, я не можу навіть повірити в те, що з мене виходять такі слова. Від них поганий присмак у роті, й у такий приємний вечір я маю говорити вам, що так, це правда: люди здатні робити таке один одному.

РУШІЙНА СИЛА в пошуках зниклих мертвих у залитій кров’ю балканській землі – Міжнародна комісія зі зниклих осіб, МКЗО (International commission on Missing Persons, IMCP). Її засновано 1996-го за ініціативою президента США Білла Клінтона. Метою МКЗО став пошук та опізнання 30 тисяч людей у Боснії та ще 10 тисяч у сусідніх країнах, які вважались "зниклими" в масових похованнях. За 20 років вони це зробили – і фізично, й науково, всупереч усім обставинам. Більшість тіл знайдено й повернуто їх родинам. Хоча 8 тисяч осіб у Боснії досі вважаються зниклими безвісти.

Масштаби, в яких МКЗО робить свою справу в цій маленькій країні, майже не піддаються усвідомленню. Колись проста громадська організація, на сьогодні вона має міжнародний юридичний статус. І зараз, від цих столів зі скелетами в боснійському передмісті, поширює свою справу по всьому світу. Адже ця робота потрібна десяткам мільйонів сімей, які відчувають це глибинне страждання – не мати можливості зробити те, що люди робили завжди: поховати тіло своєї дитини, чоловіка, дружини, батька чи матері.

Спеціалісти комісії вже працювали на місці руйнування Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, де допомагали опізнати тіла вбитих в атаці 11 вересня. Були у Гватемалі й Сальвадорі, шукаючи зниклих після "брудних воєн" 1980-х. Проводили місяці у країнах Південно-Східної Азії, розпізнаючи жертв цунамі 2004 року. У майбутньому, за словами директорки організації Кетрін Бомберґер, робота МКЗО може включати пошук не лише жертв конфліктів, а й людей, які зникли в результаті природних катастроф, викрадень чи міграції. Вже розроблено детальні програми для Іраку, Шрі-Ланки, Колумбії, Албанії та України. Більше того, у комісії готуються взяти в роботу поки що невідому кількість зниклих у сирійському конфлікті й 10 тисяч дітей, загублених через міграційну кризу в Європі.

— Ми робимо це з переконання, що всі зниклі особи мають права, такі ж права, як ми, – каже Бомберґер. – Але, на додачу до гуманітарних принципів, це також про верховенство права. Держави, за міжнародними угодами, зобов’язані знаходити зниклих безвісти людей.

Гроші, яких потребує ця робота, мізерні у порівнянні навіть із бюджетами гуманітарної допомоги. Хоча, все одно, "коли доходить до фінансування – складається враження, що світ стає все скупішим", каже Бомберґер. Зниклими часто нехтують.

 Фрагменти одягу померлих, знайдені разом з тілами в місцях масових поховань. © Ендрю Тесла, Panos

ВЛІТКУ 1991-ГО розпад Югославії почав ставати кривавим. Спершу в Словенії, потім уХорватії, тоді в Боснії – паралельно з тим, як різні югославські республіки обирали незалежність, а белградський уряд Слободана Мілошевіча намагався встановити кордони "Великої Сербії". Вони заходили далеко вглиб теритрій Хорватії та Боснії і несли за собою знищення, через убивство чи депортацію, кожного несерба на цій землі.

У Боснії дикий погром розгорнувся навесні 1992-го, здебільшого проти словенських мусульман на сході та боснійських мусульман і хорватських католиків на північному заході Країни.

Я мав сумнівну честь писати про цю війну, а в серпні 1992-го – про концтабори, які серби організували для мусульманських і хорватських затриманих біля містечка Прієдор. Кривава розправа тривала протягом кількох років. І з тими, хто вижив, і з тими, в кого ці табори забрали рідних, я підтримував зв’язок. І дійшов до розуміння того, який біль завдає несправедливість "зникнення" тим, хто лишився. Щороку повертаючись до Боснії на пам’ятну церемонію біля концтабору, я чую, наскільки слова "зниклий" чи "зникла" жорстокіші за "мертвий" чи "мертва". Вони лишають матерів, батьків і всю родину без могили, куди можна прийти, без інформації про те, що сталось і як.

За пошуки й опізнання зниклих людей відповідає ціла наука – криміналістична анропологія. В теоретичній частині за нею стоїть американець Клайд Сноу, у практичній – група сміливців "Аргентинська команда криміналістичної антропології", створена 1986-го, щоб відслідкувати й ідентифікувати тисячі "зниклих" під час воєнної диктатури 1976–1983 років людей.

Коли слідчі Гаазького трибуналу з військових злочинів уперше прибули до Боснії 1996 року через справу погрому в Сребрениці, їхнім першим завданням було знайти докази, а саме 8100 жертв насильства, убитих і заритих в землю чоловіків та хлопчиків. Керував процесом французький слідчий на ім’я Жан-Рене Руез, антрополог Річард Райт, який працював на могилах часів Другої світової війни в Україні, та колишній археолог давнього й середньовічного Лондона Ян Генсон – який зараз є заступником керівника МКЗО з криміналістики, антропології та археології.

Сучасна наука з розшуку та ідентифікації схованих мерців бере початок із Другої світової війни. Відомим випадком було опізнання 27 тисяч польських офіцерів, убитих під селом Катинь навесні 1940-го. СРСР наполягав, що їх убили німці, та німецьке розслідування це спростувало, медичним чином продемонструвавши, що убивствами займалась радянська політична поліція, НКВС. "Це той випадок, – підсумовує Генсон, – коли нацисти виявились праві".

Із початком робіт у Сребрениці проявилась жахлива правда: злочинці розтинали тіла й переносили частини з одних могил в інші – щоб заплутати можливих слідчих і сховати докази. Інколи у "вторинних" могилах проводили цю операцію знов. Таким чином понад півтора мільйони кісток 8100 людей виявились розсіяними по незліченній кількості місць.

— Ми називаємо це "розкраданням могил", – каже Генсон. – З’ясувалась іще одна деталь: вторинні могили часто робили в місцях, де перед тим відбувались бойові дії. Із тим, щоб потім можна було стверджувати, що жертви масових убивств насправді втратили життя на полі бою. Серби дуже ретельно все продумали.

Спершу до пошуків зниклих ставились, як до гуманітарної місії. Але мотивація трибуналів із військових злочинів була іншою. Тому Міжнародна комісія зі зниклих осіб зі своєї появи 1996-го сповідувала жорсткіший підхід – знайти сховані тіла, але також відшукати докази того, що сталось, і встановити верховенство права. Місцеві визнавали цю потребу: 90 відсотків рідних, які здали зразки своєї ДНК, дали згоду на використання будь-яких подальших результатів у судах.

Від самого початку процес пошуку й ідентифікації померлих ускладнювався токсичною атмосферою заперечення, особливо серед головних порушників, відповідальних за понад 80% зниклих – боснійських сербів.

— Коли ми тільки прибули, люди з потрібною нам інформацією не були "дружніми хлопцями", – каже Генсон. – Це були хлопці зі зброєю, які не хотіли, щоб ми робили те, заради чого приїхали. У поліцейських відділках, які нібито мали б нам допомагати, на стінах висіли наші фото з підписом: "Не співпрацюйте із цими людьми!".

Робота стала можливою лише завдяки тісній співпраці з центральною владою Боснії та політичним тиском на місцях.

Спершу опізнання тіл проводили за класичними антропологічними методами: через ідентифікацію майна, аналіз зубів, одягу й так далі. Але з 2000-го року МКЗО почала використовувати зразки ДНК, взяті з крові рідних зниклих людей, порівнюючи їх із генетичною інформацією, отриманою зі зразків викопаних кісток. Це була революція в криміналістичній антропології. Цифри свідчать найкраще: 1997-го було тільки сім позитивних ідентифікацій, 2001-го – 52, 2004-го – 522.

Сребрениця стала символом боснійських жахіть, але вона перебирає на себе увагу від іншого, що відбулось за три роки війни. А Боснія – країна безлічі злочинів, і ніде вони не були брутальнішими, ніж у Країні Сербській з її величезною концентрацією масових поховань. 2013-го тут виявили найбільше за межами Сребрениці масове поховання – де, зокрема, знайшов свого брата Фікрет Бачич.

Зараз це місце є озером, із води ростуть комиші. Сім’я з сербського села поблизу піднімається стежкою, несучи риболовні вудки. Але ще недавно під водою, у глині знайшли майже шість сотень людських тіл. Глина їх законсервувала – збереглись губи, повіки, навіть відбитки пальців.

 Вигляд озера тепер. Експерти впевнені, що під його дном ще лишились поховані люди. © Ендрю Тесла, Panos

— За якийсь час ти можеш звикнути до запаху, – каже менеджерка з поховань проекту "Країна" Діяна Саржинскі, яка була присутня протягом усього процесу ексгумації тіл. – Але всі ці деталі… Вони наче живі. Після цього у всіх нас діагностували посттравматичний стресовий розлад.

Тоді проект "Країна" найбільше наблизився до науки під назвою тафономія. Вона вивчає перетворення живих останків на викопні.

Працювала там і Вікторія-Аміна Даутович, яка у вересні 1992-го стала першою дитиною, народженою втікачами з Боснії у Великобританії. Її батько Енвер вижив у концтаборі в Омарскій, мати Келіма, коли її утримували в концтаборі Трнополья, вже носила дитину в утробі. Вікторія-Аміна вивчала криміналістику в Університеті західного Лондона – спеціально для того, щоб повернутись і шукати тут батьків своїх друзів та друзів своїх батьків. Після відкриття поховання в озері МКЗО запропонувала їй стажування.

— Першого дня я не могла в це повірити, – пригадує дівчина. – Я знала імена людей, які проходили через наші столи. Знала сім’ї, які плакали в сусідній кімнаті, коли ставало ясно, що це їхні родичі. Я плакала, думала, що не зможу з цим справитись. Але тоді сказала собі: "Це те, що ти маєш робити, це – робота, важлива робота". І я змогла.

 Вікторія-Аміна Даутович на штучному скелеті навчається працювати з кістками знайдених людей. © Ендрю Тесла, Panos

Один із наслідків практики розділення тіл по різних похваннях – те, що деяких людей ідентифікували на основі лише кількох кісток. Сім’я мала сама вирішувати, чи цього досить, щоб провести поховання, чи варто почекати ще.

— Люди знаходили втрачене, але це відчуття не було повним, – каже Амор Машович, який по війні заснував Мусульмансько-хорватську федерацію організацій з пошуку зниклих осіб. – Вони не знають, бути тепер спокою, чи ні. Можуть поховати кілька пальців і ногу, жити далі п’ять років. А тоді хтось постукає в двері – і виявиться, що знайшлась ліва нога. Ще за два роки – фрагмент черепа. Це теж частина нашого жахливого випробування.

В якийсь момент ісламські духівники випустили декрет, за яким вважалось неправомірним проводити поховання, якщо є менш ніж 40 відсотків тіла. Це ще більше роз’ятрило рану для тих вірян, які намагаються зробити щось зі знайденими фрагментами.

— Під час облоги Сараєво Ратко Младич, генерал у боснійських сербів, сказав своїм стрільцям: "доведіть їх до межі божевілля", – пригадує Машович. – Тут принцип був тим же – але жах лишився й по війні. Коли чуєш "сорок тисяч людей", це нагадує статистику. Але кожен випадок – історія жахів, через яку комусь доводиться пройти. В кожної такої родини – ніби роман, який вона змушена читати до кінця свого життя.

Існують організації, що прокладають місток між пошуковцями та сім’ями зниклих безвісти. Мірсад Дуратовіч, який вижив у Омарскій – президент Асоціації ув’язнених Прієдорського концтабору. Також він, за власними словами, "посильний смерті" для сімей, яких добре знає. Він приходить до них із новинами про знайдених чоловіків. Яких він теж знав – ще з концтабору в Омарскій, де затриманих щоночі виводили з переповнених камер для рутинних тортур, ґвалтувань, каліцтв чи убивств.

— Після знаходження могили в озері кожен задавав одне й те ж питання: "чи це мій чоловік?", "чи це мій син?" – каже Мірсад. – І коли я приходив із повідомленням, то завжди робив усе однаково. Я дзвонив у двері, й протягом 20 секунд ми просто обіймались, тому що ніяких слів тут не потрібно. Вони вже розуміють, що за новину я приніс. Ти не можеш пояснити чи описати ці відчуття, не можеш і побажати їх комусь іншому. Дуже дивним чином це є і найкращим, і найгіршим відчуттям водночас.

Тіла з озера, як і з інших подібних місць, спершу потрапляють до описаної раніше будівлі на околиці Санського Мосту. Науковці й техніки у блакитних халатах і з масками на обличчі в тиші миють кістки зубними щітками. Таким чином намагаються позбутись можливих зразків чужої ДНК. Потім невеликий шматочок кістки – так зване "кісткове вікно" – вирізають високоточною пилкою й передають у лабораторію.

 Кістка з вирізаним "вікном". © Ендрю Тесла, Panos

Одна з причин, чому так багато людей виходить опізнати – в тому, що тисячі їх родичів здали зразки крові. Революційний підхід МКЗО з ідентифікацією людей за зразками ДНК їх родичів веде нас до центру організації в Сараєво. Серце всіх процесів – лабораторія аналізу ДНК у непримітній маленькій кімнатці на першому поверсі сучасного бізнес-центру. Заступниця голови відділу лабораторій МКЗО Ана Біліч ділиться деталями процесу.

Щоб співставити зразки ДНК, треба три тижні. З одного боку процесу – зразки крові родичів померлого, зібрані шляхом ретельних об’їздів Боснії та серед розпорошеної Європою та США діаспори. Біліч показує мені одну з так званих карток ізо-коду, на яких надходить кров від родичів: шість крапель із правого вказівного пальця, запаяні в пластиковій торбинці. Кров – чи не найкращий матеріал, адже вона придатна до ДНК-тестування протягом 20 років, пояснює Біліч. Після визначення ДНК цій крові присвоюється штрих-код, у якому зашифровано особливості генетичної інформації людини.

 Ана Біліч у лабораторії з визначення ДНК в Сараєво. © Ендрю Тесла, Panos

Із протилежного боку процесу – зразки кістки з місць на кшталт Санського Мосту. Отримані "вікна кісток" розмелюються на порох, щоб збільшити придатну для тестування поверхню. Півграма чи грам цього пилу так само отримують штрих-код і відправляються в маленьку пластикову торбинку. Враховуючи, що чимало людей померли давно, а їхні тіла знаходились у річках чи ущелинах, отримати з їх кісток ДНК буває непростою задачею. Біліч показує таблицю, на якій продемонстровано, з якими кістками працювати легше – із зубами, хребцями й ліктями.

Тепер лишається співставити кількість разів, яку нуклеотиди повторюються на певній ділянці ДНК. Цей метод має найвищу точність: понад 99,95%. Штрих-коди кістки й зразка крові вносять до комп’ютерної програми – яка, зокрема, "сліпа" до політичної риторики й маніпуляцій. Далі холодна, чиста наука, аналізуючи базу даних, визначає спорідненість ДНК. І з’являється шанс ідентифікувати людину.

Майже ідеальна робота системи значно полегшила всю справу, але також і привела до іншого набору проблем. Почали виявлятись помилки з часів використання менш точних методів.

— Тепер, після перевірки ДНК деякі сім’ї отримують звістку, що особа, яку вони поховали 15 років тому, насправді є кимось іншим, – каже Амор Машович. – Так, їхнього сина вже знайшли й опізнали – але він не в землі, а в кімнаті для скелетів у Санському Мості. І знов починається хвиля страждань: витягнути з землі помилкове тіло, замінити його на правильне.

Але тут у місцевих організацій є принцип: повідомляти про те, що в землі лежить не те тіло, можна лише тоді, коли знайдено "правильне".

— Ми не турбуємо людей у землі, тому що це лише завдає болю родинам, – каже Машович. – Втручаємось, лише коли маємо тіло, на яке треба провести заміну.

 Особисті речі одного з загиблих, знайдених при ньому. © Ендрю Тесла, Panos

САДОК ГАВИ ТАТАРЕВИЧ ЗАЛИТО ЛІТНІМИ КОЛЬОРАМИ. Багряні бегонії, білі маргаритки з жовтими сонечками в центрі, пурпурові в’юнкі троянди й темно-сині незабудки. І пані Татаревич не забуває, не може забути багато чого.

Вона – старша сестра убитої матері Зіяда Бачича, й вона вижила – "якщо це можна назвати виживанням".

— Це був один із перших днів війни, – розповідає вона історію ночі, в яку втратила свою сім’ю. – Чоловіки в балаклавах і з пістолетами зайшли в будинок і просто сказали: "Або ви йдете з нами, або ми вбиваємо вас тут і зараз". Вони забрали мого чоловіка Мурхарема й шістьох синів: Сенада, Сеада, Ніхада, Зіяда, Нідзада й Зільхада. Усіх, крім найменшого Семіра, бо той, як вони сказали, ще надто молодий. Я почала плакати, на що чоловіки в балаклавах відповіли: "Не переживай, вони повернуться". І повели їх у долину.
Більше своїх синів я ніколи не бачила, але за кілька днів ті ж чоловіки повернулись у мій дім, і потрощили, з’їли та випили в ньому все, що забажали. Убили всіх наших тварин. Мене ж забрали до табору в Трнопольї, тоді конвоювали до Травніка. За якийсь час туди приїхала моя сестра й забрала в Хорватію, а звідти до Німеччини.

Пані Татаревич робить паузу. Єдині звуки, які чути – це дзижчання бджіл над квітами й гудіння трактора вдалині. Жінка пропонує каву, але це здається зайвим клопотом.

— Я почала шукати їх одразу ж, – продовжує вона після паузи. – Спершу дивилась по таборах біженців. Писала листи. Питала в людей з діаспори, які приїжджали в Німеччину: "Ви не бачили моїх дітей? Не бачили мого чоловіка?" Я почала повертатись улітку сюди, щоб відбудувати дім і посадити щось довкола. Й питала тут кожного, навіть сусідів-сербів: "Чи ви їх бачили? Знаєте, де вони?"
Я прийшла до поліцейського відділку в Санському Мості, щоб зареєструвати їх як зниклих. Здала зразки крові людям із Сараєво. Поїхала до Трнополья, де був концтабір і розпитувала місцевих. Не знаю, як я пережила весь цей біль. І не знаю, чи дійсно я ще жива. Тоді ж я просто хотіла знати: як вони померли? Чи вони досі живі? Може, вони повернулись до села, коли я була в Німеччині? Якщо ж вони померли, то все, що я хотіла – це тримати їхні кістки в своїх руках і знайти місце із зеленою травою, під якою можна було б поховати їх, промовити свої молитви й сказати: ось вони, мої мертві сини.

Тоді, після майже чверті століття цього чистилища жінка дізналась, що 2013-го знайшли нове масове поховання.

— Я знала, я мала відчуття. В неділю ми поїхали до місця могили, на те озеро. Там було повно дітей та молоді з нашого села. І там знайшовся один із моїх синів, Сенад, досі з обручкою на пальці. І я знала… Навіть перед тим, як тіла відправили в лабораторію, якийсь голос сказав мені – це вони, інші п’ятеро. Пізніше прийшла жінка й сказала: "Твій чоловік у нас, і твої сини теж".

На розпечене марево опускаються сутінки. Долиною розтікається вечірня пісня мулли – яка, як колись планувалось, не мала б звучати тут більше ніколи. Спека поступово спадає. Брутальний хаос таких же ночей 24 роки тому здається неймовірним, але тиха присутність пані Татаревич, її сльоза роблять усе до жорстокості реальним.

— Думаю, втратити дитину важко, – каже вона. – Але втратити їх усіх? Що я можу сказати? Що я тут зроблю? Я не можу вистрибнути зі своєї шкіри в чиюсь іншу. Просто маю робити, що можу, зі своїм життям. Їх усіх вже поховано. Чеканню кінець.

Ед Вюллеймі за участі Ельзи Вюллеймі та Вікторії-Аміни Даутович. Перша публікація – на сайті Mosaic благодійного фонду Wellcome. Переклад, редагування та скорочення Антона Семиженка. Опубліковано за ліцензією Creative Commons CC-BY 4.0. 

P.S. В Україні теж є люди, які, подібно Гаві Татаревич, шукають зниклих на війні родичів. І є волонтери, які допомагають збирати інформацію в надії, що вона допоможе живим і згодом стане доказом у судах. Про цих людей – невдовзі на INSIDER.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

31.08.2017, 17:41
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 грудня 2017

    Не судилося: як Онищенко сварився з САП через суддю

     
    • 12 грудня 2017

    Михеил освобожденный. Как Печерский суд выпустил Саакашвили

    На Банковой не согласны, что они сами поддерживают историю с Саакашвили, потому что это разрушает рейтинг самого президента

     
    • 12 грудня 2017

    Час на себе. Привілеї недоступності

    Френк О’Брайєн — засновник Conversations. Раз на місяць він збирає в кімнаті всіх своїх 50 працівників на цілий день

     
    • 11 грудня 2017

    Хто кому Труханов: герої боротьби проти забудов в Одесі та їхні розбірки

    Хто є хто в боротьбі за міський сад Одеси і чому активісти недолюблюють одне одного

     
Система Orphus