П'яні "партизани" і бурштиношукачі

Мешканці села Городища на білоруському кордоні ховаються від мобілізації в лісі, риють бурштин і заздрять білорусам
6 травня 201510:20

Дорогою з Дубровиці до Городища старенький мікроавтобус двічі звертає з траси, збираючи по селах охочих їхати до самого білоруського кордону. Біля пропускного пункту більшість причепурених жінок із клунками виходить. Автобус розвертається й неквапливо з’їжджає на дорогу вглиб села.

Водій не поспішає, адже сьогодні неділя, й він на маршруті один. Приїхав із Рівного, а це понад 150 кілометрів. Районних рейсів у вихідні немає: надто дороге задоволення з теперішнім курсом долара, пояснила касирка на автостанції.

Кінцева зупинка на центральній площі села. Пасажири мляво розбрідаються по домівках. Порожня сільрада, давно закинутий клуб, закрита початкова школа, церква й фельдшерсько-акушерський пункт − ось уся інфраструктура Городища. Серце громадського й культурного села − ще за радянських часів побудований магазин "Товари повсякденного попиту". Ключовими товарами повсякденного попиту продавчиня Ірина називає горілку, пиво й сигарети.

За прилавком

− Едік, шо хочеш?

− Горілки

− Гроші є?

− Нє, нема.

− Давай, показуй, шоб я бачила.

− Показать? На, дивись!

− Шо там? О, сто рублєй бачу, давай. Бутилка є?

− Нема.

 

− Без закрутки дам. Донесеш?

− Ти мені з закруткою давай.

− Ну де ж я тобі возьму?

− У мене тридцять п’ять рублєй є – на таку, шо з закруткою.

 Отримавши пляшку з полиці, задоволений Едік виходить.

− Ненавіжу неділю. Всі бухають. До вечора вже німі. Скотобаза, − злиться продавчиня, короткострижена жвава білявка віком трохи за тридцять. Ірина встигає й налити сто грамів черговому охочому, й відшити недобросовісного клієнта без грошей, і дізнатися чутки-плітки від сусідки, яка зайшла по хліб. Продавчиня в селі – те саме, що священик: знає все про всіх.

− Якщо уволюся, скукота буде страшна, - жартує вона. Ірина жила в Києві, Одесі та Рівному. В Городищі їй жити несолодко, але більше не поїде: − Потому шо ніде лучче не буде. Ти ніде не треба, крім там, де ти народився.

У Городищі немає таких, хто не заходив би до Ірини. В селі дві крамниці, але лише в неї є алкоголь і цигарки – вагома перевага над конкурентами. 

− За сьогодні вже третю шестилітровку розливаю, − підіймає майже порожній бутель. – Роблю тут два місяці, а мене вже тіпає від них, ніби роблю чотири года.

На прилавку дві тарілки – з солоним крекером і зеленою цибулею: приємний бонус для тих, хто перехиляє чарчину, не відходячи від каси. Більшість клієнтури приходить уже напідпитку й замовляє 150-200 грамів – бо ж сто "й до желудка не дойде". Прийнявши на душу, клієнт заїдає горілку печивом і йде перепочити на лавку. За кілька годин процедура повторюється.

 

Сто грамів і злодій

На лавицях біля крамниці п’ють чоловіки. На місці довго не сидять, часто поповнюють запаси горілки. Часом під’їжджають автомобілі, є мотоцикли кількох поколінь, але головний вид транспорту – велосипед: на ньому зручно дістатися до школи й сільради в сусідньому селі Тумень, та й до білоруського Століна.

Роботи в селі немає. Колгосп давно розібрали, й тепер більшість живе з городу й пенсії. Хто хоче заробити більше, їде на будівництво до Білорусі. Рідше – "бо можуть обманути" − до Києва чи Росії. Дядя Коля вже майже не їздить:

− В наше время не знаєш, як воно повернеться. Ніде нема такої перспективи, шоб поїхав да було нормально. Як припече, коли дєті малиє плачуть, то ріскуєм. Їдем – як получиться, так і получиться. Оно Миколка на Білорусію їздить. Миколко, купи сто грам!

− Ніх*я сєбє! Іді на роботу! А то все сто грам принеси… Нада робить – тоді і в Білорусії, і в Україні все буде добре.

Миколка оженився й живе в Білорусі. Може випити, коли приїжджає до Городища. Горілка в Україні вдвічі дешевша, як і майже всі харчі. З початком війни на Донбасі білоруси почали приїжджати рідше, побоюючись міфічних "бандерівців". Та доволі швидко повернулися: гривня подешевшала, й купувати в Україні стало ще вигідніше.

 

Мобілізація в Городищі – це гра в хованки: коли сільрада розносила повістки, чоловіки тікали в ліс. Під час третьої хвилі їх шукали працівники військкомату з міліцією. Програли й поїхали на Донбас із Городища лише двоє. Дядя Коля в кепці й молодий Паша перемогли:

− В общем, таких людей забрали, лохів. Одному пригрозили кримінальною справою, а другому жінка сказала йти заробляти гроші.

− Та то брехня. Той тоже пішов, бо справу, казали, відкриють. Робив завгоспом школи в Тумені біля сільради.

− Хто ж хоче голови ложить? Мені вже п’ятдесят п’ять літ, та я піду? Нє, шоб німці пішли чи Америка – ну, шо-небудь таке, шоб дєйствітєльно треба було. Так було б за шо! Ніхто не хоче брат на брата йті. Бо свої люди.

А от нетверезий Юра ще зранку жалівся, що його, здорового, не беруть воювати "на Донбас". По обіді біля магазину, трохи протверезівши, він розповів, як першим із цілого села поїхав "на майдан у Київ":

− Ну, я з другої сторони був. На тому, шо в парку, на Антімайдані. А шо ж мені так просто їхать?

Юрин товариш по чарці Сергій м’яко пропонує випити мінімальні сто грамів і розповідає про себе:

− Жизнь киданула меня так, что ну её на фиг. Десять лет отсидел. А сейчас я спокоен. Я смех люблю, чтоб все люди улыбались и чтобы всем было хорошо.

Наполегливо простягає другу чарку. Після відмови не відступає:

− Ну, давай, земляк! Я же по случайности родился в Воркуте. Мой дед там жил, бандеровец. Мама из Городища, а батя из Самбора Львовской области. Я на самом деле за свою державу ещё горло кому-то порву.

Вдруге так і не випили, й Сергій, "четырежды сидевший вор", насамкінець запитує:

− А ты в Бога веруешь?

 

У сусіда краще

У Городищі майже півтисячі мешканців. Роботу мають заледве кілька десятків: працівники школи, дитсадка, сільради, фельдшерсько-акушерського пункту й лісгоспу. Одиниці працюють у райцентрі за шістдесят кілометрів. В іншому райцентрі – найближчі навчальні заклади для старшокласників: аграрний ліцей і педагогічний коледж. Початкову школу в Городищі закрили чотири роки тому у зв’язку з реформою освіти. Єдина школа на три села, як і дитсадок і сільрада, − у Тумені.  

− У нас живуть так, як і вєздє: п’ють і ніфіга не роблять, − каже продавчиня Ірина. − Маладьож нікуди не їде. Всі сидять у батьків на шиї. Де гроші беруть? Із пенсії батьків.

− Наша молодьож уже привикла нє работать. А в Білорусі вельми строго, як за Сталіна. Лукашенко все держить в руках. Сосєд женився, виїхав, робить на птіцекомплексі, казав, шо як іде на роботу, то на проходной дує в трубку.

Для місцевих Білорусь – це край добробуту та стабільності. В багатьох є рідня по той бік кордону – в Нижньому Теребежові. З Городища туди добираються пішки чи велосипедом. Про білорусів говорять без особливої шани і з легкою домішкою заздрощів:

− Вони живуть набагато лучче, чєм ми.

− В Теребежові уже й газ попідводили. Там Лукашенко давав навіть безпроцентний крєдіт, якшо я роблю в колхозє, а в мене грошей нема. Плиту і котла ставили безплатно.

− Там вельми дороже, чим у нас. Но, хочу сказать, качествєнно. Якшо хочеш обув купить, то лучче їдь і переплаті.

− У нас долар по 23, а в них – 14,5. Вони двісті доларів поміняють і мають дві тисячі гривні лишні. За дві тисячі знаєш яку вєщь можна купити! Тут їм все безплатно.

На кордоні, розповідає Іринина мати, вишиковуються черги білоруських автомобілів.

- Колонами валять. У четвер у Дубровиці базар, то тут із білорусов очєрєдь. Машина на машині. А в суботу – в Сарнах. Їдуть, скупляються й додому. До вечора очєрєдь стоїть. Под’їжжають і под’їжжають – на таможні роботи хватає, − вона працює кухаркою у придорожньому барі біля українського пункту пропуску. З українського боку, каже, "валять на Пітєр і Москву".

− Зараз із літа тут буде бус на бусі, всі їдуть забиті – по сімдесят чоловік. Каждий божий день! Вельми багато людей їздить. Слава Богу, шо пускають і є де заробить, − прагматично розмірковує жінка.

До Білорусі їздять дедалі менше, переважно ті, хто роками має там сезонну роботу на будівництві чи в колгоспі. Там свої проблеми, розповідає Ірина:

− У білорусів самих уже роботи немає. Дуже багато людей поскорочували, бо всі заводи роблять на Росію. А в Росії зараз криза. Двох моїх тьоток скоротили на чотириденний робочий день. Ну, канєшно, там зарплата більша, ніж у нас. І пенсія почті у два раза.

З чого живуть городищенські старі?

− Пенсію получають і хватає. Хай не плачуть! Всі економлять, − відповідає Ірина.

− Та на хрєна їм пенсія? Бульба ж є, - долучається до розмови Паша, який зайшов узяти "півка для ривка". – Получають пенсію, шоб купить шелухі для свиней і хліба. Ше два рази в год – на Пасху і Новий год – вина якого чи пляшку водки, і всьо.

 

Поліський клондайк

Про те, з чого живуть молоді, вголос говорити не заведено. Почасти тому, що цей спосіб заробітку незаконний, почасти для того, щоб не накликати конкурентів. Нещодавно до Городища дійшла хвиля бурштинової лихоманки.

− Навіть дівчата їздять, − розповідає Ірина. – Моя подружка їздила. Викопали яму – нічого, другу – так само. Наугад же копають. По п’ятсот гривень заробили, але казала, що руки боліли страшенно.

Старателі риють яму глибиною до шести метрів і мотопомпою закачують у неї воду з найближчої водойми. Породу вимивають разом із сонячним каменем, який копачі виловлюють сіткою. Працюють чорні копачі здебільшого вночі. За добу намивають у середньому кілограм бурштину.

 

− Заробляють тільки ті, хто має багато помп. Якщо купити одну помпу, заплатить "криші", робочим, - це прибутку не дасть. Треба, шоб було пару штук – тоді воно ще окупляється, − розкриває секрети місцевого бізнесу Ірина. В селі добре знають, хто саме "їздить на янтар". Та й ззовні копачі бурштину відрізняються – "козиряють" новенькими спортивками, у багатьох є автівки. Можуть пригостити горілкою магазинних завсідників.

Бурштин видобувають поблизу райцентру, там на місці й добуте здають. Місцеві кажуть: щоденний заробіток копача – півтисячі гривень. "Хто ж послє такого пойде бухгалтером працювати чи в колхоз?". Але справжні статки мають ті, хто приймає камінь у копачів і переправляє контрабандою в Росію ("де китайози приймають") та в Польщу.

− У нас тут таке робиться! Нема ніякого закону. Тупорила держава. В нас немає середняка. В Білорусі дивишся – будто би всі однакові. Всі на одному рівні, тому шо всі роблять на роботах. Ну, є там десь трохи бідняк і трохи "шишка" – то хіба якшо великий директор. Обично в них усі на одному уровні, а в нас все розпалося, розвалилося. Господі, поки все стане нормально, ми повмираємо до того часу, − підсумовує Ірина.

 

Війна, каже вона, на мешканцях села "не отразілася вобщє":

− Нам шо вона є, шо її немає – ми ж не чуствуєм. Забрали тільки мого однокласника і ще одного алкаша.

Наталя Михайлівна, секретар сільради, розповіла, що всього на обліку у трьох селах вісімдесят п’ять військовозобов’язаних, але їхати на фронт ніхто не поспішає.

− Патріотов тут нема, ніде нема. Не знаю, звідки вони беруться. Хіба шо з якоїсь Львівщини, десь з тої сторони. Всі тікають, кому повєсткі дають. Ховаються, в ліс підуть почекають, поки проїдуть, і потім назад виходять, - каже Ірина. А жіночки у ФАПі доповнюють:

− От я не понімаю: здорові хлопці, а плоскостоп’є – і в армію не беруть. Та ж здорові як коні!

− Та я сказала свому: нашим там дадуть водкі, то вони будуть стрілять, кого закомандують.

Сто кілограмів і Ленін

Із лавиць біля магазину видно подвір’я колишнього сільського клубу, де молоді хлопці вправляються з гирями завбільшки з футбольний м’яч. Приміщення клубу, де колись показували фільми, переобладнали у спортзал: лави та стійки для штанги, гирі, гантелі, різні силові тренажери. Як і біля крамниці, на цих лавах теж підходи по сто, але в інших одиницях ваги.

 

Сільський спортзал – справа рук Миколи. Йому двадцять два і він суперечить усьому, що ми досі чули й бачили в Городищі. Стрункий, мовчазний і сором’язливий, він власним коштом обладнав спортзал, заробивши в Білорусі.

− Сам усе: свій метал, свої рельси, своя зварка, своя голова.

Микола тренується сам і заохочує інших – і малих, і старших товаришів. Пропагує вправи креативно: показово згинає у вузли й забиває в дошку цвяхи, а наостанок голими руками розриває забуту у клубі книгу "Ленин. Недорисованный портрет".

 

Інших розваг для молоді тут небагато: футбол, риболовля, комп’ютерні ігри. Ті, хто копає бурштин і має гроші, їздять хіба до нічного клубу за п’ятнадцять кілометрів. Життя в Городищі зводиться до трьох слів: спорт, труд, пляшка.

 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

  • Прочитавши таку думку односельчан , мені стало соромно , що я живу між ціми людьми.Вмене щимить серце і котяться безупинно сльози , важко повірити, що хтось може висвітлювати брехню та наклеп , шкода , що за це неможна покарати . Я мама 2 прикрасних дітей і жінка справжнього патріота . Ніхто неможе знати,, як мені приходиться працювати коли немає чоловічої руки дома , ніхто неповинен бачити, як вмивається моє лице слізми, як лунають мої молитви: за нашу неньку УКРАЇНУ , за мир і щастя , за наших героїв яки боронять нас незважаючи нінащо .Тому я також мушу бути крепкою щоб мої діти бачили сильну маму яка може справитись із усіма негараздани. Тому хто думає що справжніх героїв нема, то я скажу: вони є тільки ми їх чомусь не бачим.Мій чоловік сам пішов до сільської ради забрати повістку, як тільки дізнався. Ні хто, не чім, ні якими статтями , не лякав його .Хотілосяб щоб кожен зміг знайти всобі сили лишити все і виконати свій військовий обов'язок перед своєю державою. Ми любим тебе герою наш і знетерпінням чекаєм додом.СЛАВА УКРАЇНІ !!!ГЕРОЯМ СЛАВА!!!

  • Прочитавши таку думку односельчан , мені стало соромно , що я живу між ціми людьми.Вмене щимить серце і котяться безупинно сльози , важко повірити, що хтось може висвітлювати брехню та наклеп , шкода , що за це неможна покарати . Я мама 2 прикрасних дітей і жінка справжнього патріота . Ніхто неможе знати,, як мені приходиться працювати коли немає чоловічої руки дома , ніхто неповинен бачити, як вмивається моє лице слізми, як лунають мої молитви: за нашу неньку УКРАЇНУ , за мир і щастя , за наших героїв яки боронять нас незважаючи нінащо .Тому я також мушу бути крепкою щоб мої діти бачили сильну маму яка може справитись із усіма негараздани. Тому хто думає що справжніх героїв нема, то я скажу.Мій чоловік сам прийшов до сільської ради по повістку як тільки дізнавсяю Ні хто не чім ні якими статтями не лякав .Хотілосяб щоб кожен зміг знайти всобі сили лишити все і виконати свій військовий обов'язок перед своєю державою. Ми любим тебе герою наш і знетерпінням чекаєм додом.СЛАВА УКРАЇНІ !!!ГЕРОЯМ СЛАВА!!!

  • P.S. Кому цікаво,чим живе село Городище,та про роботу установ ,які діють на території села просимо зайти на сторінку Городищенська-Публічно-Шкільна Бібліотека (документи)

  • Село моє… Серце обливається кров'ю, коли дивлюсь на тебе, вистраждане, вмите сльозами вдів, матерів, обпалене Чорнобилем, але таке рідне, бо тут я народилася: тут живуть мої батьки, вимовила перші слова, вперше милувалася красою віковічних дерев (які схилилися над водою). В Городищі живуть добрі і працьовиті люди, які мов пташки, не можуть покинути своїх рідних осель. Люблю своє село, як може мати любити свою дитину, як голуб голубку, як соняшник сонце, берізка весну, верба річкові хвилі… Шанують в нас і інші символи: хліб, мамину пісню, батькову криницю, дідусеву хату, бабусину казку, вишитий рушник. Я також шаную ці символи, люблю людей і своє рідне село. Дорогі односельчани Городищенці! Хай вам Бог посилає великого земного щастя, успіхів у особистому і громадському житті. Хай міцніє ваш сімейний добробут, повняться добром і достатком ваші оселі. Загальна площа села на 01.01.2014 року становить 64,5 га. Населення – 550 чоловік. У селі Городище діють такі установи: фельдшерсько – акушерський пункт побудований в 1976 році , Магазин збудовано в 1986 році. Клуб і бібліотека збудовано в 1983 році. Храм «Різдва Пресвятої Богородиці» збудовано в2004році

  • Село моє… Серце обливається кров'ю, коли дивлюсь на тебе, вистраждане, вмите сльозами вдів, матерів, обпалене Чорнобилем, але таке рідне, бо тут я народилася: тут живуть мої батьки, вимовила перші слова, вперше милувалася красою віковічних дерев (які схилилися над водою). В Городищі живуть добрі і працьовиті люди, які мов пташки, не можуть покинути своїх рідних осель. Люблю своє село, як може мати любити свою дитину, як голуб голубку, як соняшник сонце, берізка весну, верба річкові хвилі… Шанують в нас і інші символи: хліб, мамину пісню, батькову криницю, дідусеву хату, бабусину казку, вишитий рушник. Я також шаную ці символи, люблю людей і своє рідне село. Дорогі односельчани Городищенці! Хай вам Бог посилає великого земного щастя, успіхів у особистому і громадському житті. Хай міцніє ваш сімейний добробут, повняться добром і достатком ваші оселі. Марія Мазанович

  • Статтю доречно було б назвати "Двоє дивляться в калюжу - один бачить зорі, а другий - грязь". Ви "шановні", те, що хотоіли побачити, те й побачили і написали. Наше село живе не тільки пляшкою, а й тяжкою працею. В цьому селі є багато творчих, талановитих і працелюбних людей. Дуже багато майстринь, які вишивають рушники, гарно співають (при сільському клубі існує хор, який бере активну участь у районних і обласних конкурсах). Ви "шановні писаки" скористались людською добротою і відвертвістю, адже люди, по своїй душевній простоті вам відкрили душу. Щодо нашої школи, то вона нехай і маленька, але в нас талановиті та творчі діти! Вони співать, пишуть твори ( дехто з них має свої збірки, які одержували перемогу на обланих етапах всеукраїнських конкурсів. Всю свою статтю ви побудували на діалектах, то хочу вам донести, що наші діти мали перемогу у всеукраїнській оліпіаді з української мови. Це свідчить про те, що діти люблять і знають свою мову і свою країну. А ще на рахунок того, що ми заздримо білорусам, то багато наших жителів не поділяють цієї думки ( нехай навіть вони інколи їдуть заробляти гроші в цю країну). Адже, як писав поет: "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля" . А найболючіше, що наших хлопців, які служать в зоні АТО, ви назвали "лохами". Це спражні герої. Нехай вам хтось, із чадом в голові, і сказав таке, то ви, як свідомі люди, про це б не писали. Ви, шановні автори, пишете про відсутність патріотизму в наших людей. В мене питання до чоловіка автора: "А ви чому "не там", може, у вас "плоскостопіє"?". Я була б дуже рада, коли б ви знайшли в собі сили приїхати в наше село наступного року і описати все те хороше, що в нас є, показати людям мапльовничі краєвиди. Адже, декілька років тому, біля того самого магазину, який ви "прославили", сидів чоловік. на моє привітання він відповів англійською мовою. Це був англієць. Про себе він розповів ( перекладали учні нашої школи!), що він є художником і малює пейзажі. Він сказав, що такої краси він ніде не бачив, і таких щирих і добрих людей не зустрічав. Я надіюсь, що десь далеко, в Англії, милуються нашими поліськими краєвидами, яких, на жаль, ви не помітили. P.S. То білоруси виявились хитрішими, щоб не виносити "сміття з хати", вас не пустили на свою територію. А ви ж своїх братів - українців, простих і добрих людей, виставили на загальне погсміховисько. Шукаючи в душі хоч якесь виправдання вашій "писанинні", посилаюсь на вашу молодість, непрофесіоналізм і бажання легко заробити славу . Від всієї душі бажаю вам успіху у вашій журналіській кар'єрі. Любіть людей і любіть землю на якій живете. СЛАВА УКРАЇНІ!!! ГЕРОЯМ СЛАВА!!! Небайдужі жителі села Городище.

  • ТА Ж САМА КАРТИНА У ВСІХ ПОЛІСЬКИХ СЕЛАХ...

  • кожен бачить те, що хоче. уся стаття про алкашів, кілька речень - про норм. хлопців. ні слова про тяжку сільську працю, про те, що село на 98% забезпечує себе харчами, про те, що ООН і фонд Відродження виділяють купу грошей на розвиток таких сел, а сільрада не займається цим (напр. моє село виграло грант ООН), про те, як гостро пахне зілля ввечері.даруйте.. ліричний відступ. висновок: люба, авторко! здушили сльози- не виходь на люди. треба доносити жахливу правду - але треба говорити й про можливості. бажаю успіхів і оптимізму

31.08.2017, 20:08
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 21 вересня 2017

    Sorry, бабушка: как “Батькивщина” завалила президенту и премьеру план реформ

    Теперь премьер просит принять реформу через неделю, а депутаты не хотят работать лишнюю неделю

     
    • 19 вересня 2017

    Коаліція "Ямайка": чого чекати від виборів у Німеччині

    За партійними кольорами цю можливу коаліцію вже прозвали «Ямайкою», бо вони повторюють кольори прапора цієї острівної країни

     
    • 19 вересня 2017

    Финал дела Вороненкова. Что известно через полгода после резонансного убийства

    Следствие пришло к тому, что бывшего депутата Госдумы убили руками украинских националистов, посредством российского “вора в законе”, по заказу ФСБ

     
    • 18 вересня 2017

    Як Тимошенко програла Януковичу. Технології українських виборів у 12 історіях. Частина 5

    Технологія "проти всіх", підвезення виборців, зіркові колгоспи і нереалізовані піраміди

     
Система Orphus