Нещодавно мені снився сон, нібито я стою в аеропорту на паспортному контролі і чітко розумію, що лечу на свята в Нью-Йорк.
Намальований моєю підсвідомістю прикордонник суворо так запитує:
"Ціль вашої поїздки?", а я йому: "Хочу побувати в Діснейленді".
На це він довго і з докором дивиться мені в очі, а потім каже: "Вам не соромно? У нас в країні війна, а ви зібралися в Нью-Йорк! Ви хоч знаєте, скільки можна бронежелетів купити на ті гроші, що ви там витратите?".
І мені стає соромно. З цим відчуттям сорому я прокидаюся і живу весь день.
З моменту, коли Путін запустив своїх колорадів поміж нашого укропу і почалася ця кривава війна, українці поділилися на три табори.
Перші кричать, що зараз не час розважатися, не час витрачати гроші на відпустки й особисті примхи, варто економити і кожну "лишню" копійку віддавати на потреби АТО.
Другий табір небайдужих із першим не згодний. Так, справді, в країні - війна, але це не означає, що потрібно ходити в перманентному траурі. Щоб там не було, а життя все одно триває: діти народжуються, офіси працюють, на фабриці Roshen маленькі звірятка загортають шоколад у фольгу.
Третьому табору байдуже. Так звана "диванна сотня". Їх ця війна не стосується, як не стосувалася, власне, і революція. Вони як жили, так і живуть. Єдині незручності - це курс долара і євро: шостий айфон не купиш, макбук тим паче, в Австрії на лижах не покатаєшся - дорогувато. А те, що десь там хтось воює за їхню свободу, "диванну сотню" не цікавить.
Я довго думала над цим.
Чи маю право святкувати, наприклад, дні народження друзів?
Ходити в кіно і на вечірки?
Будувати плани на Новий рік і Різдво?
Витрачати гроші на подарунки рідним?
І зрозуміла, що я просто зобов'язана жити нормальним життям.
Чи стане легше солдатові на війні в той час, коли я сидітиму вдома, замість того, аби зустрітися з друзями? Ні, не стане.
Але стане легше мені, бо я зніму хоча б трохи той стрес, в якому живу вже більше року. До того ж, у ньому живу не лише я, а й усі, хто мене оточує.
Щодо фінансової допомоги, то я давно помітила, що мої друзі навіть одяг намагаються купувати той, частина прибутку з якого, іде на потреби армії, не кажучи уже про все інше.
Війна не залишає наші думки ні на секунду. Але ми не повинні ходити в траурі. Ми зобов'язані бути сильними людьми і продовжувати нормальне життя в нашій країні.
Хто давав право Росії забирати в нас Різдво? Для сотень тисяч українців - це ледь не єдине свято в році, коли збирається уся родина разом. А що може бути сильніше української родини?
Завдяки новорічним святам люди, які люблять одне одного, проведуть час разом. Можливо, для когось це буде востаннє, для когось уперше.
Життя починається і закінчується. І скільки вистачає сил, стільки і варто протягом нього посміхатися, навіть коли дуже боляче, навіть коли в тебе намагаються відібрати усе.
Свята є приводом зустрітися разом. І ніякий ворог не відбере в українців право жити нормальним, хорошим життям.
