Художник Олекса Манн про Євромайдан: "Це перша антижлобська революція"

"Є непереборне бажання жити в системі цінностей, створених вільними людьми для вільних людей"
23 грудня 201314:59

Олекса Манн ‒ український художник, арт-директор, ілюстратор. Навчався у Дніпропетровському художньому коледжі та Львівській академії мистецтв, тому досі несе в собі певну розірваність між Сходом і Заходом.

Із 1997 року влаштовує виставки в Україні та за кордоном. Його картини зрозумілі не всім, але таки знаходять своїх шанувальників ‒ людей, яким хочеться оглянути колекцію антигероїв, упізнати в них друзів, сусідів чи ворогів, ще раз пережити всім знайомі ситуації.

INSIDER поговорив з Олексою про його дитинство, спогади, героїзм і принципи, а також, звісно, ‒ про Євромайдан.

‒ Я знаю, що твоє дитинство минуло в Алжирі. Скільки ти там років прожив?

‒ Я там народився і прожив із різними перервами близько семи років. Мій тато - радянський професор - викладав в Алжирі в університеті.

Розкажи трошки про "свій" Алжир.

Алжир – це дивовижна країна з багатошаровою історією. Він дуже довго належав Франції. Це три французькі департаменти – вже навіть не колонія, а фактично частина Франції. Потім там у 1950-1960-х роках була жахлива війна, і ще двадцять-тридцять років суспільство від неї відходило.

Французи не хотіли віддавати Алжир: вони за нього боролися сильніше, ніж за решту своїх колоній, бо це була частина країни. Багато поколінь французів народилися там, мали землі, родові традиції і пов’язували своє життя з Алжиром. Не могли собі уявити життя без нього.

Кондуктор Революції. Acrylic on canvas, 80 х 100 sm

Я жив у місті, яке зараз називається Бон (тоді називалось Аннаба). Його заснували римляни, там досі поряд залишилися руїни величезного римського міста Гіппон.

Над ними – собор святого Августина, де він читав проповіді, де лежать його мощі. Величезне римське місто з масками, мозаїками, дорогами й акведуками. Згори ‒ християнська святиня, навколо ‒ провінції Велика і Мала Кабілія, де живуть нащадки короля вандалів Гуннеріха, які завоювали Північну Африку, берберські й арабські асимільовані племена ‒ тобто, бачиш, різноманітні нашарування.

- А пам’ятати ти себе починаєш в Україні чи в Алжирі?

‒ В Алжирі. Перший спогад ‒ це наша квартира, де ми тоді жили. Спершу жили у старому колоніальному особняку, але згодом звідти переїхали, бо там були купи комах, треба було спати в москітних сітках ‒ спочатку залазиш у ліжко, потім зашторюєшся і спиш. А навколо - комахи, пацюки й москіти.

Поряд річка. Татів колега любив лежати там на камінні й ловити вугрів простою двозубою виделкою. Успішність була стовідсоткова, бо вугрів там було стільки, що навіть людина з зором мінус двадцять упоралася би.

Від цього всього ми переїхали в місто, бо батькам було важко справлятися. Пленер закінчився.

Кнур свободи. Acrylic on canvas, 100 х 200 sм

‒ Тобто перші спогади ‒ це протимоскітні сітки й купа комах?

‒ Комах, які заважають. Але, крім цього, в мене ще багато всіляких романтичних спогадів ‒ рибальські селища на сваях, містечка піратів із різнокольоровими будинками, купи фруктів, які можна було рвати руками, знімати інжир, мушмулу, клементини ‒ і ніхто тебе, в принципі, не обмежував, хоча це все й охоронялося.

Гардіани ходили зі старими гвинтівками, але самі допомагали нам усе рвати.

‒ А до СРСР коли ти остаточно переїхав?

- Мені було одинадцять. Головне ‒ ми переїхали не тому, що в тата контракт закінчився, а через революцію. Відбулася ісламська революція, внаслідок тих подій винищили багатьох татових друзів, і нам просто треба було тікати. Кількох друзів убили, ще когось покалічили. Доходило до того, що жінок, які ходили в спідницях, били колючим дротом просто по ногах.

Тобто почався треш.  Усіх вантажили на літаки й кораблі й вивозили.

З 1990-го по 1991 рік у Алжирі вбили близько десяти тисяч європейців.

"Нічна варта, або наряд ППС, збираючий літнього вечора данину в районі Південної Борщагівки"

І звідти ти переїхав до такої самої нестабільної України…

Так. У Дніпропетровськ, а потім у Львів. Дніпропетровськ кінця 1980-х я прекрасно пам’ятаю: ситуація невизначеності, коли всі масово виїжджали з країни. З татових друзів-науковців майже нікого не залишилося: той, хто не помер, - виїхав. Тільки декілька старих професорів іще зустрічав нещодавно.

Бандитське "кидалово" пам’ятаю. Закриття "Березок", де отоварювали чеки, ‒ тоді всі гребли собі абсолютну фігню, якісь махрові халати, магнітофони. Тачки горіли на вулиці. Гоп-стоп. Нічого не зрозуміло, довкола панує антисистемність. Загалом совок, як на мене, ‒ це така антисистема, в якій щасливо існувати могли тільки сірі посередності.

Але мене зараз турбує інше. Те, що мої однолітки, тобто ті, кому зараз по двадцять п'ять-тридцять років плюс-мінус, починають активно ностальгувати за совком.

тому дитячі щасливі спогади в тебе не про совок?

Звісно, ні. У мене є хороші спогади, пов’язані, скажімо, з моєю колекцією метеликів. Совок на неї ніяк не впливав. Але мене зараз турбує інше. Те, що мої однолітки, тобто ті, кому зараз по двадцять п'ять-тридцять років плюс-мінус, починають активно ностальгувати за совком. У них в уяві є певна залакована приємна картинка, яку дають серіали (російські, звичайно).

А черг і життя на сто-сто двадцять рублів на місяць вони не пам’ятають. Не пам’ятають, як треба було стояти десятиліттями в чергах по машини, добувати все через кумівські "расклади". Це ж продукт совка ‒ "рішалки" через знайомих, у ситуації розвинутого суспільства споживання, коли відсутні індивідуальні потреби, зате ти можеш усе купувати.

Малюнок Манна на столику в київському "Купідоні"

‒ Як ти дійшов до малювання і до своєї теперішньої стилістики?

‒ Мої і тато, і дід малювали, мали величезну колекцію книг про мистецтво, родина дружила з різними художниками, всі ходили на виставки ‒ відповідно, я в цей процес був інтегрований із самого раннього віку.

І коли тато ходив на етюди, він брав мене зі собою, і я малював разом із ним. Узагалі з дитинства в мене була дилема ‒ стати художником чи моряком. Став художником урешті-решт.

Ти зараз возиш свої виставки в різні країни?

‒ Так. Ще зі студенських років. Мені австрійський консул колись дав стипендію, і я поїхав на декілька місяців жити у Відень, працював там, мав галерею. Пам’ятаю, як уперше потрапив у музей сучасного мистецтва в Празі, де відкрив для себе інсталяцію, відео-арт, широкоформатну картину ‒ потім приїхав назад у свою Академію, де ніхто, звісно, нічого подібного не пропагував. Так на останніх курсах Академії і почали формуватись основні мої художні принципи й авторський естетизм.

Краще працювати з речами, що походять із твого двору, якимись локальними історіями, ніж переспівувати західне мистецтво 50-60 років, що активно видають зараз за мейнстрим українського сучасного мистецтва.

Які принципи?

‒ Насамперед ‒ те, що треба займатися матеріалом, який добре знаєш, який щодня тебе оточує, який ти сам можеш пережити і переварити. Краще працювати з речами, що походять із твого двору, якимись локальними історіями, ніж переспівувати західне мистецтво 50-60 років, що активно видають зараз за мейнстрим українського сучасного мистецтва.

 

Тоді міг би малювати схід сонця чи садочок під вікном. Його ж ти теж добре знаєш. Дехто так і робить.

Міг би. Але мене найбільше цікавить не садочок і сонце, а людина ‒ психологія, парадоксальність цієї людини, її тваринність. Із цього погляду моє мистецтво неоромантичне.

Ще один момент: коли бачиш усі ці довколишні речі, усвідомлюєш, що живеш у сюрреалістичному перехідному суспільстві, конфліктному, суспільстві, яке щодня здригається від перевтілень. Тому все це складається в концепцію з одного боку дослідження, а з іншого ‒ критики.

До того ж, я тішуся, що не втратив свого підліткового максималізму, і він мені теж допомагає.

‒ Тебе завжди супроводжують перетворення. Із неспокійного Алжиру – в Україну часів розпаду СРСР, і тепер ‒ у світ, де постійно міняється людина.

‒ Так. Тому я вирішив вивести власну антропологію. І на людей дивлюся, як на персонажів якихось історій, на які я привчив себе накладати їхні життя.

Кожен епізод із ними може перетворитися на історію. Ніяких моральних висновків я з цих історій не роблю, нікого не засуджую.

Кінець світу на районі. Acrylic on canvas, 80 х 100 sm

Чому?

‒ А навіщо? Навіщо когось засуджувати, ділити на добро, зло? Я дійшов уже висновку, що світ наш ‒ це система важелів і противажелів, і він доволі гармонійний. Тим паче, якщо ти робиш портрет епохи, то свої висновки треба залишити десь на другому плані.

Художник, як-от я, має займатися темами життя і смерті, а не питаннями "красивості".

За двадцять один день людина звикає до всього. Навіть до моїх картин.

Але ж ти все одно накладаєш якісь оцінки. Твоя техніка ‒ це вже оцінка, як на мене. Хтось, побачивши твої картини, може зрозуміти їх, як потворне в потворному, і взагалі не побачить прекрасного.

Це вже оцінки глядачів, їхній погляд на речі. Він мені цікавий, безумовно, але часом, буває, стільки наслухаєшся, що в когось це може взагалі відбити охоту працювати.

Знаєш, я останнім часом почав виходити на якісь рівні західного арт-комюніті й побачив, що там, за кордоном, наші погляди на прекрасне чи потворне мало кого цікавлять. Їх цікавить авторський естетизм, за яким вони вже можуть прочитати наші трагедії.

"Караоке, або "Сіжу на зонє, шарікі катаю"

У Києві є такий-собі "метромузей Анатолія Тартаковського" - маленькі лайтбокси із картинками нікому не відомого художника. Твої картини можна туди вішати? Чи вони відлякуватимуть людей?

‒ За двадцять один день людина звикає до всього. Навіть до моїх картин.

А як до них ставляться діти? Їх твої герої не лякають?

- Нормально ставляться. Їх нічого не лякає, у них інше мислення, вони мислять абстрактно, не так, як дорослі зі своїми набутими сенсами, досвідом і естетичними категоріями, притаманними тільки їм, категоріями, які вони починають педалювати.

Діти мислять ритмікою, динамікою, композицією, кольороподілом ‒ абсолютно абстрактними речами. Ті діти, які виростають зараз, мислять зовсім інакше, ніж ми, бо вони виросли на парадоксальних часто неідеологічних речах.

Діти мають велику увагу до деталей, до дрібниць, що складаються в якусь структуру: фактично, вони все розуміють правильно ‒ розуміють рух і динаміку, без літературного навантаження, яке дорослі постійно дозволяють собі вбачати у візуальному мистецтві.

‒ І тут знову якась ситуація переходу?

Так. Ми ‒ на перетині формалістичної й літературної цивілізацій. Західна ‒ цивілізація, де форма превалює над літературним змістом; азійсько-російська ‒ цивілізація літературна, де може бути відсутність форми, але конче є ідеологія, яка в тебе проникає до кісток.

Діти, на відміну від більшості дорослих у наших краях, ‒ європейці. Тому в дорослих естетика виведення антигероя для нашої людини малозрозуміла. Їй конче хочеться мати щось красиве, героїчне, безапеляційно хороше ‒ замість того, щоб дивитися на різноманітність життя.

Викликай бога революції. Acrylic on canvas, 100 х 100 sm

‒ Навіщо ти вийшов на Євромайдан?

- Є непереборне бажання жити в системі цінностей, створених вільними людьми для вільних людей. Їй протистоїть система, створена рабами для рабів. Моя країна опинилась у ситуації, коли її силоміць тягнуть в абсолютно безперспективну і деструктивну пастку.

Я - людина, яка все життя ненавиділа політику і різноманітне політиканство, - не хочу бути осторонь. Це перша антижлобська революція, спрямована на руйнацію системи, побудованої жлобами, де може вижити лише жлоб. Люди повстали проти жлобів, і люди переможуть. Ця поляризація естетично довершена.

Мені як художникові, дослідникові й антропологу дуже цікаво спостерігати, як на очах формується новий тип людини. Такої кількості адекватних людей в одному місці я не бачив ніколи. Цей абсолютно сюрреалістичний стан мене ніяк не залишає.

Майдан ‒ це самоврядування вільних людей, яке ефектно діє як в інтелектуальному полі, так і в абсолютно побутовому. І це має поширитися на всю країну.

Зараз запаралелено три різні процеси, які відбуваються абсолютно реактивними темпами:

 1) Створення ВІЛЬНОГО індивідуаліста-громадянина. Достойного та міцного європейця, який утворює продуктивну спільноту. З правом меча і можливістю індивідуального маневру та структурних дій і самоврядування задля вирішення стратегічних питань.

2) Боротьба за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ країни.

3) Створення монолітної ПОЛІТИЧНОЇ нацїї, яку вже не розколеш тупими іграми в "мовні конфлікти" і "протистояння Заходу і Сходу, бо вони такі різні".

Що має робити митець у часи народних революцій?

‒ Він має дивитися на все своїми очима, наповнювати революцію новими сенсами та вести грамотну трансляцію ідей.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

  • індивідуаліст-громадянин - це вже є. Українець від народження є індивідуалістом. Незалежність... Таж євромайдан намагається всунути нас в якусь діру. Україна - ЗАРАЗ НЕЗАЛЕЖНА. Просто є трохи внутрішніх проблем. Неможна її нікому підпорядковувати. І ЄС також. Вони - чужі. Вони не ми. А ось монолітну націю... Не при цій опозиції. Вони весь час педалюють, що захід розумний, чемний, ... А Донбас - бандити , нечемні .... Лайно-опозиція.

13.11.2018, 21:22
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 22 серпня 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка випустили із СІЗО

    Вадима Мельника обвинувачують в організації викрадення та вбивства журналіста Василя Сергієнка

     
    • 21 серпня 2019

    Огляд рішень Уряду: звіт Гройсмана, саботували трансформацію національних лікарень та виділили гроші постраждалим в АТО

    У Кабміні заслухали звіт Гройсмана, проте не трансформували найбільші лікарні 

     
    • 21 серпня 2019

    Справа фермера Бутрименка: фінансування тероризму vs теракт

     
    • 20 серпня 2019

    Черняхівський з небуття. Хто озвучує меседжі Портнова на квазі-мітингах у Києві

    Дивні акції, суголосні з заявами Портнова та Богдана, охороняють тітушки

     
Система Orphus