Катерина Калитко: У найближче десятиліття є підстави очікувати дуже свіжої, страшної і доброї прози

Авторка найкращої минулорічної поетичної книги – про низькоякісні вірші на злобу дня, ідеальне рідне місто і подібність України до Балкан
Фото з Facebook Каті Калитко
2 березня 201511:40
  • 0
  • 3

Перша збірка молодої Каті Калитко – а 8 березня їй виповниться лишень 33 – вийшла далекого вже 1999 року, і письменницю помітили ще тоді. Але от у 2014-му вийшла її книга "Катівня. Виноградник. Дім" - і сталася сенсація: навіть на тлі й так достоту безхмарного сучасного поетичного горизонту поезія Калитко видалася річчю, достойною найбільших похвал. Це, без перебільшення, етапна для української поезії книга. Прочитати її варто навіть тим, хто поезію читав востаннє в школі, зубрячи щось із класики і назавжди втрачаючи смак до прекрасного. Бо в нас таки трапилася Подія.

Калитко була лауреатом усіх хоч скількись важливих тутешніх поетичних фестивалів і конкурсів – "Гранослов", "Молоде вино", "Привітання життя" імені Б.-І. Антонича, "Смолоскип", "Благовіст". На початку цього року вона перемогла в номінації "Поезія" премії "Літакцент року". Має в доробку і цікаві прозові спроби. Не менш відома Катя Калитко і як перекладачка з сербохорватської – 2014-го саме у її виконанні вийшов грандіозний роман Міленка Єрґовича "Срда співає в сутінках, на Трійцю".

Словом, суцільний висхідний рух, і що буде далі – ох як цікаво побачити. INSIDER поговорив із новою надією української літератури після її останньої перемоги.

- Катю, попри все інше, Ви – ще й відомий перекладач із сербохорватської: Камерич, Мулич, Мехмедінович. Того року вийшов могутній роман Єрґовича "Срда співає в сутінках, на Трійцю" - чи не головна перекладна книга року, що Ви над нею працювали. Звідки такий вибір другої "материнської" - вкрай трагічної - літератури, і чому саме ці письменники?  Бо видається, що то не суто фах, не лише перекладацтво.

- Волію казати, що перекладаю з боснійської та хорватської, зрідка – із сербської. Навмисне виношу за дужки лінгвістичну проблему функціонування хорватсько-сербської діасистеми, а всередині неї цих трьох мов – така структура постала замість сербохорватської після геополітичних змін. Так підтримую право на самовизначення кожного з "малих" народів, з українського досвіду знаючи, як це важливо.

І справді, для мене це далеко не переклад як голе ремесло. Якщо вдатися до поетичної метафори, це дельта, куди я впадаю, як ріка, і звідки я, автор, перекладач і людина, відкриваю велике море. Взагалі ця тема знайшла мене сама, як усе головне в житті. Міленко Єрґович, наприклад, – величезний, визначальний етап для мене і як для перекладача, і як для людини. У його оповіданні "Географ" головний герой, учитель географії на пенсії, ціле життя спостерігає за драматичними змінами європейської мапи, а під час війни бачить уві сні Бога; той показує йому химерну нову мапу, обводить указкою кордон країни, схожої на сльозу, видихає назву "Боснія" і каже: "Це твоя найважливіша земна справа!" Як не дивно, я дуже чітко асоціюю себе з цим оповіданням, із цим героєм. І взаємно знаходимося ми з авторами тоді, коли є спільні нерв, геопоетика, засади людяності, самості, методи боротьби за свій малий кордон, у тому числі внутрішній.

Свого часу мені навіть закидали надмірну любов до "неукраїнського", але я, по-перше, певна, що немає чужого болю й досвіду, по-друге, вірю, що це працює, умовно кажучи, як "підвішена кава": українка перейнялася маленькою Боснією і захотіла розповісти, як вона вистояла, а трохи згодом хтось незаангажований так само захоче розповісти у світі про Україну.

- Балкани після такого двадцятиліття мають, як на Ваш погляд, шанс на реальне примирення? Чи воно вже відбулося? Вони, Балкани, залишаються пороховою бочкою Європи, а чи на світові події вони вже мало впливають – умовно кажучи, запас пасіонарності вичерпано? І щоб двічі не вставати – такий специфічний історичний досвід дає щось таке їхнім літературам, що робить спостерігання за нею для решти світу цікавим і важливим? Чи це  - "рефлексії для домашнього вжитку"?

- Я би радше говорила про Балкани не як про "порохову діжку" чи "м’яке підчерев’я Європи", але як про її темну підсвідомість. Тут – своєрідна скарбниця етапних досвідів, які Європа вже прожила і до яких ще муситиме повернутися, як би не відсувалася, прецедентів і кейсів, об які розіб’ється ще не один лоб. Уже з того, що тутешні мешканці не надто люблять генералізацію "Балкани" та прикметник "балканський", воліють більш точкове називання, зрозуміло, що примирення – категорія ефемерна.

З одного боку, на Балканах є вражаючі взірці справжнього мультикультуралізму і співжиття з інакшістю, з іншого – тут працює те, що Єрґович називає "терором дрібних відмінностей". В останні десятиліття півострів справді трохи в тіні, але це якраз до теми підсвідомості – витіснення травми. І саме тому  тамтешня літературна рефлексія ніколи не буде застосовною тільки для домашнього вжитку. Вона корисна й для нас, бо після другого Мінська нам треба, вочевидь, звикати до співжиття з постійним запальним процесом під боком та осмислювати власну "війну відмінностей". Дуже хочу помилятися, але поняття миру на Балканах завжди тимчасове. І не в останню чергу – через інтереси Росії в регіоні.

Фото надані Катериною Калитко

- Літератури країн колишньої Югославії – у нас вони відомі, на диво, непогано. Тут заслуга, безперечно, і Ваша, і Алли Татаренко, відомої популяризаторки Балкан. Та якщо говорити в ширших контекстах – якою мірою ця проза відома в Європі? Балканський літературний бум мав – чи має -  місце? Чи лише поодинокі постріли – Павич, Кіш?

- Про бум на кшталт латиноамериканського навряд чи варто говорити. Тут малі мови, компактніша географія, інший історичний досвід. Уявлення про "балканський бум" радше нав’язане кіно та музикою. Але Балкани тонші, цікавіші й складніші за трендове безумство, яке продають Бреґович і Кустуріца - навіть сам Бреґович глибший і цікавіший за свій ринковий образ. Балканські літератури стабільно в світовому контексті, Югославія мала нобелівського лауреата – Іво Андрича, мала своїх титанів – Мешу Селімовича, Мирослава Крлежу, Бору Чосича, Момо Капора… Є поети, які дуже на слуху в світі – Ізет Сарайлич, Горан Сімич, Йосип Ості…

Кожна з екс-югославських країн має сучасних авторів із солідним корпусом перекладів: це і Драґо Янчар, і Горан Петрович, і Сава Дам’янов, і Мірко Ковач, Давид Албахарі, Джевад Карахасан, той же Єрґович. Ось зараз читаю англійською дуже добрий роман словенця Владимира Бартола "Аламут". Багато роблять і емігранти, взяти того ж Мехмедіновича чи боснійця з українським корінням Гемона, чи потужну хорватку Дубравку Уґрешич - вони повноцінні учасники англомовної спільноти і своєрідні агенти впливу. А ще Балкани – не тільки колишня Югославія, але й Греція, і Албанія, і Туреччина. Албанський класик Ісмаїл Кадаре торік претендував на Нобеля, турок Орхан Памук його вже отримав. Тож постріли зовсім не поодинокі.

- Цього року стартує міжнародний фестиваль Іntermezzo, в підготовці якого Ви берете активну участь. Чим це цікаво Вам і чим це цікаво потенційному відвідувачу – там оригінальна концепція, несподіваний контент, а чи це просто майданчик, де культурно можна буде провести час і не більше (але й не менше)?

- Це перший в Україні фестиваль короткого оповідання, до того ж, присвячений постаті Коцюбинського, великого євроінтегратора української літератури, досі недостатньо глибоко прочитаного. Це вже виставляє високу планку. І менше за все ми хотіли б організовувати чергову карусель зі звичними іменами. Крім того, серед сучасників не так багато блискучих новелістів, і це далеко не завжди найрозкрученіші автори. Ми ж хочемо показати світовий рівень жанру, тому запрошуємо іноземних письменників першого ешелону, а в українській секції уважно орієнтуємося на якість текстів.

З одного боку, маємо досвід Ірини Вікирчак, раніше директора Meridian Chernowitz, а тепер Intermezzo, з іншого – абсолютно нове фестивальне поле як географічно, так і жанрово. За останній рік-півтора українська література отримала на вибір багато великих тем, на брак яких раніше нарікали, і тепер на порядку денному мова, стиль та форми, в яких вони будуть осмислюватися. Ми сподіваємося на кілька днів зібрати у Вінниці справді продуктивне середовище, дати імпульс до художнього осмислення воєнної травми, зокрема, активно інтегрувати в це й фестивальну аудиторію, а за рік поговорити вже на якісно новому рівні.

- Вас умовно можна зарахувати до покоління тридцятилітніх поетів, серед яких чимало саме поеток – Шувалова, Матіяш, Мусаковська, Мамчич, Стахівська, Бабкіна, трохи старша Крук. Але Ви дуже від усіх них різнитеся, при тому, що всередині цього – знову ж таки достоту умовного – кола є чимало спільних рис між окремими фігурами. Ви таку поколіннєву спільність відчуваєте? Хтось із зазначених Вам близький?

- Я замислилася і констатувала, що не вмонтовую себе у жодну схему. З одного боку, не уявляю себе поза нинішнім українським літературним контекстом, повноцінно відстежую його динаміку, поезію особливо, з іншого – не прописую для себе амплуа, якого залізно триматимуся.

Взагалі я противник генераційного підходу до літпроцесу, десь із 1980-х, як на мене, він остаточно втратив сенс і звівся суто до хронології. У мене є естетичні та емоційні зв’язки з авторами різних поколінь. Серед перелічених умовних ровесниць усі поетки самобутні й цікаві, але, якщо говорити про той-таки спільний нерв, про близьку механіку переживання та його висловлювання, то найближчі мені Галя Крук, Іра Шувалова і Юля Мусаковська.

 - Поговорімо тоді про Вашу поетичну генеалогію, бо тут, насправді, мало що зрозуміло. "Восьмидесятниці" - Білоцерківець, Забужко – схоже, Вам зовсім не близькі, про шістдесятників узагалі мовчу. Ваша робота зі звуковою формою, коли немов навмисно ламається мелодичність, майже демонстративна антидекламаційність, очевидна книжність поезії наштовхують на паралелі радше з поетичними шуканнями російської поезії останніх десятиліть, а якщо й згадувати когось з українців, то хіба чоловіків-поетів – Римарук, Герасим’юк...  У Вас є своя версія - звідки, з кого поезія Ваша росте?

- Скільки себе пам’ятаю, моє письмо завжди називали чоловічим. За підсумками всіх конкурсів з анонімними рукописами – "Смолоскип", "Гранослов" тощо – хтось із журі обов’язково виступав зі словами "Читаючи нагороджений рукопис, я думав, що автор – чоловік". Потім виявлялося, що йдеться про мене. Ось нещодавно Саша Кольцова, член журі "Літакценту", після церемонії нагородження прокоментувала "Країні" мою поетику як чоловічу. Тобто тенденція зберігається, хоч я не культивую її зумисне, ніколи не ділила поетику за статевою ознакою. І не можу назвати автора, чию естафетну паличку переймала б. Не намагаюся формалізувати свій художній пошук, вкласти в стильові рамки. Буду банальною, але пишу тому, що не можу не писати, і роблю це доволі інтуїтивно.

Я мала багаторічну паузу, коли зовсім не бувала на публіці, експериментувала з письмом, відкинула форми висловлювання, з якими не відчувала сродності. У певний момент збагнула, що мене не цікавить технічна вилизаність версифікації, хотілося знайти ритм поетичного мовлення, найближчий до дихання, до емоційно мовленої фрази, яка переривається на видих і вдих, не обмежена жодним корсетом. Для мене дуже живі збиті, рвані ритми. Зараз, коли бачу суперечки щодо (не)досконалості версифікації з підрахунком складів, реагую подивом і відторгненням. Водночас тримаюся силаботоніки, бо відчуваю в ній не закостеніння, а динаміку, пружність мови, пульс і ритм замовляння.

Зізнаюся: майже не орієнтуюся в російській поезії останніх десятиліть, просто нецікаво, я перестала відчувати пластику цієї мови. А от Римарука й Герасим’юка справді можу назвати своїми улюбленими українськими вже-класиками, поруч зі Стусом. Хоч і в Наталки Білоцерківець, і в Оксани Забужко є речі, ба навіть цілі пласти, які дуже люблю. Із хронологічно дальших останнім часом багато перечитую Маланюка та Ольжича.

Фото надані Катериною Калитко

- Ми заговорили про книжність Вашої поезії. Вона, очевидно, відчутна для всіх, і особливо відчутна християнська складова цього культуро-центричного бекграунду – мотиви, образи, ідеї. Це чому так – тому, що поезія в принципі має проростати безпосередньо з культури (і в нас вона, вочевидь, християнська, хай і поламана)? Чи на це є якісь і суто біографічні причини – вінницьке походження, невелике рідне місто (одне з небагатьох, до речі, думаючи про яке слово "культурне" зринає в першу чергу), де простіше було сформуватися "природно інтелігентною", із загостреним релігійним почуттям? Просто столичним Вашим ровесницям це властиво значно меншою мірою.

- Якось Борхес в інтерв’ю сказав, що всі європейці, по суті, греки та євреї, і це ключ, який я сміливо можу в нього позичити. І якщо вже ми вжили термін "книжність", я поширю його на всі священні книги авраамічних релігій, які визнаю своїми. У певному сенсі вони для мене є найвищими взірцями поезії, тому природно, що виникають періодичні покликання на них. Біографічний чинник теж має місце, але з трохи іншим акцентом.

Я виросла в родині з безумовним культом книги й змалку привчилася шанувати її і як артефакт, і як концентроване знання. Релігійного виховання в моїй сім’ї не було, таїнство хрещення стало моїм вільним вибором у свідомому віці, побутовій побожності у Вінниці в моєму дитинстві годі було тягатися з умовними аналогами "за Збручем". Натомість Вінниця була і є ідеальним містом тому, що не обмежувала фантазії, не придушувала сформованою культурною матрицею, дозволяла уявити її всіма містами зразу і додумати ту частину її міфології, якої бракувало. Ми звикли сприймати провінційні міста як прокрустове ложе, а от Вінниця привчила мене вільно думати та уявляти.

Скажу крамольну річ – усі свої найважливіші знання я здобула, обрала сама, освітні системи заважали, під’юджували або давали навички користування певним інструментарієм, але не вирішували нічого принципово.  І мову "людей Книги" – умовно назвімо її так – я теж обрала для себе сама. Просто вона дуже моя.

- Певно, багато хто з довколалітературної братії погодиться, що з поезією у нас останніми роками все добре. І 2014-й тут не виняток, радше навпаки – мала місце чи не рекордна кількість першосортних і вкрай різних поетичних книг. Ви поділяєте такий погляд? Чим це можна пояснити в умовах, наприклад, значно гіршої ситуації в царині прози?

- Поезія у нас завжди була добра. 2014-й по-хорошому шокував – не так кількістю виданої поезії, як її потужністю. На таку ж прозу ще чекаємо. Може, тому що поезія – така собі миттєва рефлексія, спринтерський забіг, реакція на подразник тут і зараз. У виданих цього року поетичних книжках багато тривоги та передчутого наперед.

Вірші – завжди трохи передчуття, виловлювання з ноосфери того, що попереду чи в паралельній реальності. Проза – накопичення досвіду і довге дихання для його осмислення. Зараз ми якраз накопичуємо критичну масу досвіду, приходять великі теми й нові рівні чутливості, розуміння. У найближче десятиліття, коли відсіється відверта кон’юнктура, є підстави очікувати дуже свіжої, страшної і доброї прози.

"Катівня. Виноградник. Дім" - Ваша минулорічна поетична книга, що вже виборола премію "Літакцент року" в номінації "Поезія" і яка була однією з найочікуваніших у 2014-му. Наскільки на її остаточний вигляд вплинули наші трагічні події? Вона могла би бути такою без такого року?

"Катівня. Виноградник. Дім" - цілісний нервовий імпульс, мені важко застосовувати до неї умовний спосіб. Останні тексти до цієї книжки було завершено в березні минулого року, але зі значно старших чернеток-половинок. Узагалі більшість віршів написано до 2014-го, хоча тепер самій важко в це повірити.

У котромусь інтернет-обговоренні колега зауважила, мовляв, має враження, що я вже давно живу в такому світі, як настав для всіх оце зараз. Це, мабуть, правда, і ще раз відсилає до вплетеності в загальноєвропейську канву, неможливість  чужого болю і чужої біди в цій частині світу, надто тут тісно.

Але, звісно, збірки без "такого" року не було б. Деякі програмні вірші з неї – про калік, які співають гімн, про примарне військо, яке вночі встає з ріки, про хрестовий похід дітей – довго жили зародками на кілька строф і вирішили дописатися лише торік. А без них я книжки не уявляю.

- А взагалі, співвіднесеність поезії і реальності – тут якісь закономірності є? Поезія мусить відрефлексовувати найдраматичніше і найсвіжіше, а чи вона нікому нічого не винна і може існувати поза днем сьогоднішнім? І ще – чи слова у назві Ви могли б поставити в іншому порядку?

- Література нічого не мусить, поезія й поготів. Інша річ, що чесний автор не зможе сховатися у вежу зі слонової кістки, коли довкола локальний апокаліпсис. Зараз вірші низької художньої якості на злобу дня викликають у мене приблизно таке ж роздратування, як підкреслене прагнення абстрагуватися від моменту. Поезія-публіцистика може бути цінною для нас як терапія, як самоусвідомлення, а для літератури великої, позачасової – уже далеко не завжди. Але таке й відходить еволюційним шляхом.

Мій підхід – переплавлення актуального переживання в універсальне, інколи навіть вивільнення з географії і хронології, кристалізація архетипного і міфологічного. Тоді, як не парадоксально, з’являється свобода найгостріше, найпроникливіше говорити про сьогодення, відчуваючи велику несамотність із вагою цього досвіду. Що ж до слів у назві, то вони не могли стояти в іншому порядку. Назва прийшла до мене миттєво, цілісно, і тепер я думаю, що тільки так і правильно. Катівня – як етап формотворчого болю, виноградник – лімбічна територія, дорога, християнське причастя чи свобода рости, долаючи біль, кожному своє. А після цього – Дім. Тобто ця назва – напрямок руху, який саме зараз бачиться мені правильним.

 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

4.07.2015, 17:07
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 1 лютого 2016

    INSIDER: Лучшие материалы

    Здесь мы оставляем тексты, которые нам показались самыми знаковыми

    • 0
    • 31
     
    • 31 січня 2016

    Роман Безсмертний: "Росія зацікавлена, щоб ця війна тривала без кінця"

    "З появою Гризлова мало що змінилося. Ви дискусію навколо Сталіна уявляєте?"

    • 3
    • 19
     
    • 29 січня 2016

    Как проститься с прошлым

    Как прощаться и открываться новым возможностям, рассказывает психолог

    • 1
    • 21
     
    • 29 січня 2016

    Крымские ультрас: «Предателей мы не забудем»

    Что означало быть проукраинским ультрасом в Крыму в начале оккупации, и как они живут сейчас

    • 1
    • 25
     
Система Orphus