Толока - слово трохи масне

Вітер ганяє поліетиленові пакунки безлюдною площею. Перед міським цирком і обласним театром стихійний ринок: усе потопає у бруді, а між лав картонних коробок, на яких розкладені гнилі яблука, бродять лишайні собаки.

Упоротий дядя "підкочує" до мене і рвучко дістає щось з чорного пакета "BOSS", змушуючи напружитися:

- Туфлі нада?

- А література?

Трохи озадачений, мужик суне собі далі, пропонуючи: то дістає, то засовує назад пару стоптаних, брудних гостроносих туфель, так ніби там карти з голими жінками, а надворі - 1980-й рік.

Зрештою, література Запоріжжю нада. На Толоці людно, а часом навіть колотнеча. Ба більше, людей навіть наприкінці фесту до центральної конференц-зали набилося повно.

Книжки про війну й анексію Криму збирають аншлаги. Так само, як і виступи відомих журналістів і розкручених письменників. У паралельному режимі працює кілька залів: маловідомі автори теж можуть зібрати пару десятків зацікавлених у кафе, поверхом нижче.

Мікрофони налаштовані однаково паскудно скрізь і спікерам доводиться перекрикувати галас тих, хто виступає поруч, німоту колонок, гупи падаючих палетів і луну, що літає залою.

Місцеві говорять, що захід подібних масштабів за вісім років тут уперше, а всі організаційні дрібниці - то наживне. Бордів Толоки по місту я не бачив, але на відкриття людей було море, та і в "робочі" години складно назвати це сонним царством.

Організатори розщедрилися і за бейджиком учасника згодилися пригощати обідами письменників, поетів і колумністів, не кажучи вже про каву задурно і аж надто щедре, для середини жовтня, сонце.

Толока - слово трохи масне, і коли вимовляєш його повільно, то ніби денцем прохолодної столової ложки по язику хтось проводить. А як зайдеш всередину, в цю саму Толоку, то ніби знову на Форум видавців потрапляєш. Він мов зменшений до розмірів горошини, зтиснутий, як Київ часів Русі в діорамі за склом - маленький, затишний і весь на долоні.

Запоріжжя не гаркає на тебе розбуялими вечірніми натовпами. Воно приймає лагідно у пройми довжелезних проспектів, у тенета генделиків, ринків і міськадміністрацій. Воно викочує горошини своєї літератури, розпахує всі свої плащі. І під ними не підробні годинники, дешеві порножурнали і ексгібіціонізм, а радість запорізьких видавців і поетів з області.

Для них це привід зібратися. Бо так усі ніби розсипані. Запоріжжя - місто нескінченно довгих вулиць, які говорять "привіт", які не говорять "бувай". Це місто автентичних трамваїв, які під силою першого з прохолодних вітрів жовтня котяться вниз непоспіхом, але набирають ваги щосекунди, як бобслеїсти.

Охоронець у готелі каже, що в нього є варіанти від 100 до 800 гривень, я кажу, що в мене є варіанти лягти спати вперше за дві доби.

Перед сном роблю профілактичну прогулянку готельними килимами босоніж. Килими пружинять і мене якось дивно заносить наліво. Я ніби бухий і хитаюся. Ніби не враховую силу Коріоліса.