Щоби прибути в Піски поблизу Донецького аеропорту ми проскочили блокпост першої лінії оборони.
Йду знайомитися.
Командира Максима (якого тут знають під позивним "Адвокат") я знав до цього. Познайомився в день створення батальйону "Дніпро-1". Після того бачилися в Дніпропетровську, і не раз. Зараз, коли згадали знайомство, він починає розказувати.
- Ну, яке тут перемир'я? Кожен день луплять у наш бік. Відбиваємося від піхоти. Це ж важливий для них об’єкт. Дуже важливий. Тому перемир’я тут - це щось за межами розуміння…
Дійсно, коли в моїй країні дізналися, завдяки російським ЗМІ, що тут живуть не лише бандерівці, укропи, карателі, але ще й кіборги, то ті самі журналісти озвучили, що навіть кіборгам треба міняти машинне масло. Так от, Піски важливі тим, що це єдиний під’їзд до Донецького аеропорту з української сторони. І ворог це прекрасно розуміє.
- Тому не стріляють у бік сил АТО лише для того, щоб перезарядити зброю, - розказують мені бійці.
Максим знайомить мене з хлопцями.
- Сапери. Знайомся. Я з ними не ходив би, але якщо хочеш - сходи.
Жарти тут розумієш не відразу. Тут жартують із серйозним обличчям, і в кожному "анекдоті" правди міститься не частка, а відсотків так 50.
Продовжую знайомство з іншими хлопцями. Серед інших - "Граф".
- Слухай, а в тебе інша куртка є? Я розумію, що вже холодно. Але твій бушлат дуже відсвічує.
- Є флісова кофта. Темно-синя. Спробую на верх натягти. Підійде?
- Давай. Бо, знаєш, за тебе боятися нема коли, але ходити біля тебе небезпечно.
- Я розумію, - я дійсно розумію і знімаю куртку. На бронік намагаюся натягти кофту. Виходить не дуже.
- Я пожартував, в разі чого. Ми всіх тут стараємося берегти. Але тебе в такому одязі дуже видно.
Зрештою, вдвох боремося з кофтою і броніком. Не виходить нічого.
- Зараз, - каже "Граф" і йде в будиночок.
Зі свого наплічника дістає куртку. Парка армії Бундесвер. Такі колись у нас було модно носити на музичних фестивалях.
- На, одягай на кофту. Броніком зверху пригрузишся. Так спокійніше буде.
 |
Я йому дякую і йду до столу, де бійці збираються пити чай. Находу зриваю з бронежилета яскраву позначку "Press" та такі ж наклейки з каски.
Хлопці розповідають, що в селищі Піски до війни жило дві тисячі людей. Зараз - троє місцевих залишилося.
- З бабулькою ти зранку познайомишся. Вона по кип’яток приходить, - розказує танкіст Славко.
- Українською немає слова кип’яток. Є окріп, - перебивають друзі й одразу розвивають це в довгу серію жартів типу "за окропом від укропа".
Окрім бабульки, про яку говорили, є ще два діди на іншому краю селища. Більше людей немає.
- Людей сильно мінами бомбили з того боку. Ми їх вивозили на "швидких" і в БТРах до наших.
- Якщо ти будеш в цивільному, з того боку снайпер простіше розпізнає. Головне, щоб не подумали, що тут є медик, або журналіст. Цих по той бік не люблять, кажуть, у першу чергу.
- Блін, знову ці патрони, - чую голос уже знайомого "Графа" на другому краю столу.
- А що з ними не так? - щиро цікавлюся я.
- Та знову виробництво 60-го року. Глянь.
Я вмикаю камеру і йду до нього. Наближую зум, наводжу фокус на напис - 1960 рік виробництва.
- Вони не відсиріли? - питаю.
Але "Граф" мене перебиває, не даючи спитати. Чуємо постріли.
- Мужики, всі бігом на позиції. Стріляють по нас.
Залажу за лавку, камеру не вимикаю.
Хлопці розбігаються. Обмінюються з розвідкою по рації спостереженнями, звідки чути постріли. Частина біжить в окопи, перезаряджають кулемети. На позиції біжать усі, з ким я встиг познайомитися. Звуки пострілів у наш бік у цей час стають інтенсивнішими і за ними майже нічого не чути. Вказівок командира я не чую точно.
Спочатку мені кажуть сховатися. Куди тут ховатися, я дізнатися до цього часу не встиг. Стою за рогом будинку. Але з того боку теж починають стріляти.
Перебігаю, схиливши голову, ближче до окопу. Там, на автомобільному кріслі, під деревом сидить хлопець із позивним "Циган". Доброволець із батальйону ОУН. Сидить він із цигаркою. З телефону гучно слухає музику. За пострілами розібрати нічого не можна, але пісня, вочевидь, одна з улюблених, оскільки боєць підспівує. Біля його вуха пролітає трасерна куля.
 |
- Чого тут сидиш? - здивовано цікавлюся я.
- А ху* мені робить? Автомат на позиції. Їхній БТР, пі***р, став стріляти нижче. Мені під обстрілом на позицію треба йти. Зараз докурю, пісню дослухаю і піду.
- А далеко йти? - питаю я, наче йдеться про кіоск із гарячим хлібом на набережній у Ялті.
- Метрів 70. Але наші теж можуть йо***и. Тому чекаю перезарядки набоїв, щоби пробігти.
"Циган" починає мені розповідати, що воюється йому краще з музикою. Розпитую про його плей-лист. Розпитую з цікавості.
- Та різне. От зараз "Три лучших друга". Нормальна пєсня. О! Зараз буде великий ба-бах!
Від нас метрів за 20 заводиться танк. Виїжджає на позицію. Спочатку відпрацьовує кулемет. Трасерні кулі летять у танк і по вулиці. Танк стріляє.
Від гучного пострілу мене похитнуло і заклало вухо. Бій триває.
І так півтори години.
Коли все трохи затихає, мене кличуть в окоп. Розказують, що сидіти під час обстрілу краще тут, з ними.
На дворі вже зовсім темно. Сидимо так, чекаючи, ще півтори години. Потім частина хлопців іде в будинок. Мене беруть із собою.
Уже в кімнаті (кімната - це умовно, є стіни і стеля, і ще собачий холод) знайомлюся з екіпажем танка. Хлопці дають мені ще один запасний каремат. На двох тепліше спати.
Один із танкістів, виявляється, із Запоріжжя. Давній знайомий по музичній тусовці. Зустрічі ми щиро дивуємося. Сидимо ще годину, спілкуємося.
Хлопці обговорюють бій. А потім раптово обривають посиденьки. Кажуть, є пару годин для сну, бо зранку все може знов початися.
***
Уже вдома мене різні люди розпитують, що там і як. Розказувати мало хочеться, тому всім показую відео. Одне з таких відео є в інтернеті.
Ввечері заходжу в свій Facebook перевірити повідомлення. Раз на місяць заходжу в папку "Інше" перевірити спам. І перше ж повідомлення:
- Тарасе, вітаю Вас! Сподіваюся, Ви прочитаєте моє повідомлення. Насамперед хочу сказати, що мене вразив Ваш репортаж із селища Піски. А найбільше - те, що я за більш ніж 2 тижні побачила свого чоловіка. Його позивний там "Граф". За це я Вам щиро дякую! Чути обстріли "Градами" по телефону, фразу: "Сьогодні знов наваляли сєпарам" - це одне, а бачити - зовсім інше, і вже другий день я вражена. Я хочу Вас попросити: якщо з цієї поїздки є якісь фото (чи відео), на яких є обличчя "Графа", чи не могли б Ви мені скинути хоча б щось? Щоб побачити його хоч якось… Я буду Вам шалено вдячна! Я можу вам надати купу доказів, що я не "підстава" якась, яка просить фото, щоб зібрати інфу, чи шось таке). Чекатиму на відповідь! Всього Вам найкращого".
Фото я не пересилаю, бо боюся, що у подібний спосіб про хлопців випитують ті, хто стріляє з того боку.
Згадую, що коли терміново ми їхали назад, куртку "Графові" я не встиг віддати, а на блокпості віддав його побратимам. І тут від дівчини отримую наступне повідомлення:
- До речі, сказав, шо дав вам куртку і тепер не може її знайти.
Зв’язуюся з командиром і прошу розібратися з курткою, бо мені реально незручно перед хлопцем.
Фоток усе одно не перекидаю, але обіцяю відзняти наступного разу "Графові" цілу фотосесію. І щоб він сам відібрав фотографії. І мною передав їх дружині.
А з курткою ми розберемося. На крайній випадок нову куплю.
Єдине знаю точно, що там її не могли вкрасти. Свої у своїх там не крадуть. Вони плечем до плеча воюють там, щоб мир був у нас тут.
Початок читайте тут
