Рюкзак збираю терміново. В ці місця своєю машиною не їздять. Не тому, що машини шкода, а тому що можуть розстріляти без попередження.
Де сидять снайпери в зеленці, я дізнаюся тільки через 5 годин.
Звідки стріляють крупнокаліберною зброєю, я дізнаюся через 7 годин.
Як близько до нас дійшли сили ворога, я дізнаюся наступного ранку.
А поки просто пакую рюкзак…
Рюкзак, коли їдеш цивільним транспортом, пакувати вкрай важко. По-перше, в нього треба запхати бронежилет і каску. А між ними спакувати техніку для зйомки.
Доїхати треба до Курахово. Там мене зустріне провідник.
Провідника я не шукав. Він знайшов мене сам. Через знайомих волонтерів. Я знаю лише ім’я. При цьому впевнений, що воно несправжнє. Прізвища він мені не називає. Документів не показує.
Зустрілися тиждень тому серед ночі у кав’ярні недалеко від мого дому в Запоріжжі.
- Він перевірений! - запевняють мене знайомі волонтери. Знайомі настільки, що одного з трьох бачив лише раз. Другий - знайомий по Facebook. Третій - знайомий знайомого по Facebook.
- Ага, - кажу. - А що він возить і кому?
- Що? Не знаємо. Але те, що не возять інші. Куди - сказати не можемо. Він навіть нам не говорить. Але чувак перевірений. Дуже допомагає нашим на передовій. Він не палиться, бо сам донецький…
Я відповідаю залпом двоповерхових матюків і кладу трубку.
Зустрічаюся з ним. Замовляємо зелений чай. Вітя починає розказувати свої плани.
- Я тебе не знаю, але бачив матеріали. Пайдьот. Так шо, їдемо завтра?
- Куди? - питаю я, намагаючись розглянути обличчя нового знайомого. В мене не виходить, бо в кав’ярні не дуже світло, і єдиний світильник знаходиться за спиною Віті.
- Кажи, їдемо чи ні. Якщо готовий - розкажу плани.
- Готовий, готовий, - кажу я, а про себе думаю: добре, що це знайомство відбувається в Запоріжжі, а не десь в іншому місці.
Дебальцеве, виявляється, Віті не дуже цікаве, адже в нього інші задачі. Тобто йому треба потрапити до окремої, лише йому відомої військової частини. Авдіївка і Піски - ось наш маршрут.
- Да-да. Через два дні я буду готовий виїхати, - говорю я. - Тільки акредитацію зроблю, документи в Київ відправлю, розкажу в редакції куди і з ким їду…
- Я паспорт не дам. Мені акредитація не треба, - каже Вітя, прізвища якого я не знаю…
На роботі з цієї розповіді спочатку жартують, на другий день сумніваються, на третій - відмовляють мене їхати.
- Він тебе сепарам впарить! - каже колега.
- Як це він не каже прізвище? - питає другий.
- Можна я заберу твій ноут потім собі? - намагається жартувати третій.
- Пішов на х*й! З ким я пиво питиму? - дуже невдало жартує ще один колега.
У підсумку, поки я у військових частинах, у волонтерів, у інших провідників і колег намагаюся встановити особистість Віті, минув тиждень. В аеропорту обстановка погіршилася через постійні обстріли позицій українських військових. За цей тиждень країна дізналася, що, крім людей, поруч із нами живуть прекрасні "кіборги", а місце в Пісках, куди ми збиралися, виявляється закритою точкою.
Вітя в цей час дзвонить щодня. Волонтери, у яких я цікавлюся дивним провідником, який, на хвилиночку, сам корінний донеччанин, про нього тільки чули. Щось чули. Краєм вуха. Не бачив його ніхто. Я теж, враховуючи, що в кав’ярні лампа світила в моє обличчя.
… І ось я пакую рюкзак. Завтра я побачу цього самого провідника. Попередньо зідзвонюємося, аби уточнити маршрут. Зробити це не вдається.
- Я тебе підхоплю в Красноармійську, - каже Вітя.
- Ок. А далі куди?
- А далі обговоримо. Не телефонна розмова. Але маршрут цікавий.
У редакції всім кажу, що чувак перевірений. Але не уточнюю, ким і як перевірений, я не знаю. Як і його прізвища.
Але мої документи передано в штаб АТО, тож о 4-й ранку одягаю теплу куртку і вішаю на спину 30-кілограмовий рюкзак.
Їду на автовокзал. Квитки до Красноармійська розкуплені. Тому їду до Дніпропетровська. Там до Красноармійська квитки теж розкуплені й останній автобус відправляється без мене.
Дзвонить Вітя.
- Плани міняються. Куди можеш доїхати?
Я бачу автобус на Покровське, в якому є місця.
- Покровське.
- Там і зустрінемося.
Уже дорогою Вітя дзвонить іще раз.
- Курахово. Їду туди. З Покровського є автобуси. Квиток я оплачу.
До мене доходить одна цікава річ. Весь цей час мій провідник теж мене перевіряв. І мене це трішки заспокоює. Чекаю на автобус до Курахово. Купую квиток.
Доїжджаємо до блокпоста "Правого сектора". Чоловіків із речами просять вийти з автобуса. Хлопці дивляться на мої берці та потягані чорні штани з боковими кишенями.
- Куди їдеш? - питає в мене хлопець.
- Не знаю. Сподіваюся в Піски, - протягую до паспорта посвідчення.
- Там наші "кіборги" воюють. Привіт хлопцям. О! - зустрічаю я неочікувану реакцію хлопця на моє посвідчення. – Та я ж тебе знаю. Передай нашим привіт. І удачі тобі. Провідник є?
- Є, - кажу я невпевнено, а в цей час провідник мені дзвонить.
 |
Відповідаю на дзвінок.
- Буду за годину в Курахово.
- Ні, не треба. За 30 км до Курахово, за Костянтинополем, є поворот. Тобі туди.
- Як водію пояснити, де зупинити?
- Я на в’їзді в місто чекатиму. Буду їхати за автобусом. За виїздом попроси зупинити.
- Ну ок, - відповідаю я, зізнатися, трішки схвильовано. Ці шпигунські ігри мені не подобаються, але в редакцію я щогодини відправляю смс-ки з останніми координатами.
Зустрічаюся з провідником. Уже обід. Сонце дуже скоро сідатиме.
- Ну що, перевірив мене?
- Ні. Не вийшло.
- Я знаю. Але не бійся. Я до бойовиків не в’їзний однак. Просто є робота для волонтерів. Така, яку не слід палити. Не переживай. Все ок буде. Куди їдемо?
- Ну, по маршруту.
- В нас його, як такого, нема. Завтра треба в Авдіївку потрапити до хлопців. Сьогодні керуй. Якщо хочеш - можу підказати. Поїхали на Первомайськ і Піски. Перша лінія оборони.
- Поїхали…
Уже дорогою дзвоню знайомим у різні батальйони, дізнаюся, як краще в Піски потрапити. Проїжджаємо Карлівку. Там мені передзвонюють і кажуть, що на першій лінії стоїть "Дніпро-1".
Уже за Первомайськом хлопці з цього самого батальйону показують мені 7-кілограмові уламки "Градів", якими минулого дня їх обстріляли. Відмовляють нас їхати далі.
 |
- Самим - в жодному разі! Тільки з бронею. Можете за "швидкою". Їй їздити безпечно більш-менш.
Хлопці йдуть показувати мені свій побут. Розказують, яка обстановка. Обстановка, виявляється, не дуже.
Ми спілкуємося з ними про те, чого не існує. Про перемир’я. І я розумію, що перемир’я - це як дід Мороз. Одного дня ми всі дізнаємося, що його не існує. Але хтось там удома, в тролейбусі, на базарі, в супермаркеті чи на футболі буде вірити. Аж поки не дізнається, хто під ялинку кладе подарунки…
Повертаємося із зеленки з бійцем. На блокпості починається рух. Усі бігають. Виявляється, машину "швидкої" ми пропустили.
- І вам, бл**ь пощастило!!! По ній снайпери сепарів спрацювали! Он із тієї ферми за пагорбом.
Зенітна установка починає бити в місце, де засвітився ворожий снайпер. До селища Піски звідси - пару кілометрів. Це - єдина дорога до аеропорту, якою можна підтримувати "кіборгів". Тому обстріли тут - звичайна справа.
- Снайпера зняли. Але там є поранений. Треба забрати, а в нас немає машини зараз.
- Я повезу, - каже мій провідник. Повторюю, це каже МІЙ ПРОВІДНИК Вітя. Той самий, якого я тиждень перевіряв і не зміг перевірити!
- Я з вами, - кажу.
- Та хто б сумнівався. Я тебе ще коли тут побачив, зрозумів, що ти йо****й, - б’є мене по-дружньому в плече боєць.
У машині він кричить на провідника, щоб той гнав швидше. Ще швидше. Наш автомобіль схожий на літак. Проскакуємо ще один блокпост і чуємо постріли в небо.
- Стій, бл***ь!!! Проскочили!!! Там міни танкові!!! - нервує боєць.
Ми робимо розворот і повертаємося на пост, який проскочили.
Хлопці зустрічають нас з очима, діаметром, як тарілки для пирога.
- Ви чьо? Там же позиція ворога. Через 700 метрів. Там же… а ви хто такі?
Я пояснюю, поки вони намагаються розгледіти в брудному обличчі свого побратима. Спілкуюся з Максимом, - командиром "Дніпра-1" на цій позиції. Домовляюся, що буду ночувати тут, із ними. Провідник повертається на перший блокпост із бійцем. Не знаю, чи забрали вони пораненого. По-моєму, забрали.
Хлопці роблять чай. Сидимо, п’ємо. Розказують про побут.
- Вчора було тихо. Зовсім тихо, - хлопець із позивним "Граф" розглядає патрони для автомата. - Ну йо-майо. Ну знову набої 60-го року!
- Правда? - не вірю я.
- Дивись!
"Граф" і Макс, якого тут називають "Адвокатом", демонструють мені на камеру набої 1960-го і 1963 року випуску.
 |
Чуємо постріли. Я питаю, чи не відсиріли патрони.
- Мовчи! - перебиває мене "Граф", - мужики, стріляють по нас!!!
Ми чуємо постріли з кулеметів і автоматів. Зовсім поряд бухають якісь гранати. Починається наступ противника. Прямо під час інтерв’ю.
Хлопці біжать на позиції…
Я сиджу під столом, замінюю батарею в камері й протираю об’єктив від пилюки.
Наступні години будуть страшними. Страшними для мене. Але не страшними для хлопців, які тримають першу лінію оборони в селищі Піски.
Далі буде…
Первомайське, а не Первомайськ.