Місто здатне виробляти з фільмом одну просту річ — повністю привласнювати собі його ритміку. Тому урбаністичне кіно з тієї категорії глядацького досвіду, коли вулиці і будинки — не порожній звук, а простір, в якому буквально застрягають усі герої фільму.
Поділитися такими урбанофільмами спробували цього року на фестивалі "86" у Славутичі. Нині цю програму показуватимуть у Києві. Найстрокатіша добірка фестивалю - "Гра в міста". Вона про те, що місто може сумувати, галюцинувати і може зіграти з вами в такий собі кіножарт (як у випадку з 10-хвилинним есе винятково про рекламні білборди). Вона про Київ, Нью-Йорк, Афіни, Гонконг.
Дебютна робота індійських режисерів Фагада Мустафи та Діпті Каккар "Знеструмлені" (за освітою, до речі, істориків) — це грамотно збудована історія про електромережу в містечку Канпурі. Через несплату і несанкціоновані під'єднання тисяч "трущобних" будинків і забігайлівок відбуваються постійні збої мережі. Відповідно, між поліцейськими та громадськими активістами - щоденні сутички за право мати в домівках світло.
Основний конфлікт фільму розгортається між урядовою представницею, яка реформує систему і бореться з крадіжками електроенергії новою платою, та "гуру електродротів". Основна робота цього низенького чоловіка з покрученими від ударів току пальцями - навішувати генераторам нові кабелі. Режисери не дають втомитися глядачеві — зі шкіряного крісла урядовця вони кидають сюжет у замурзані обличчя хлопчаків, які обережно пролазять через сотні заплутаних кабелів, аби нагріти собі електрочайник.
Здавалося б про метро вже стільки знімали і стільки разів показували "потаємне" життя суворих жінок у синій формі... Але Тімо Новотни в "Тунелях свідомості" зрештою вдалося знайти свій ритм розповіді про підземки з різних куточків світу: від Токіо через Лос-Анджелес і до Москви.
Його метод, хоч і лежить на поверхні, - робить його за допомогою музики та особистих сповідей пасажирів, але принаймні цією своє універсальністю може бути близьким будь-якому глядачеві.
Хтось жаліється на пітні чоловічі руки, інші — діляться історіями самогубств на станціях. Ну, а московськими платформами крикливі жінки в кепі водять екскурсії іспанцям.
Поза сумнівами, найактуальніший фільм цієї фестивальної добірки — робота російського документаліста Віталія Манського "Труба" про газопровід від Західного Сибіру до Західної Європи (звісно, через Україну).
Власне, труба тут задає маршрут подорожі. На неї режисер нанизує народи. Вона свого роду архетип - лежить десь під землею, ми її не бачимо і не можемо пощупати. Але при цьому завжди перебуває у нашому інформаційному та емоційному полі — відключать трубу, піднімуть тарифи, знизять ціни на газ, віддайте борги. Так само ми знаємо, що десь живуть роми, берлінці, чехи, доннечани, але не можемо нащупати їхні емоції. Тому ця картина — зріз різних ментальностей і зріз того, як середовище формує не лише наш побут, а й нашу свідомість. І як завжди це трапляється — реальність сильніша за кіно. Тут вона випирає ледь не з кожного кадру, коли режисер перебирає найрізноманітніші "вади" життя: корупцію, алкоголізм, злочинність, байдужість, тайм-менеджмент, простодушність.
Мы начали снимать в Кельне, затем проехали Польшу, Чехию, Беларуссию, Россию, доехали до Нового Уренгоя и поехали потом в Украину. Через Польшу вернулись в Берлин, а потом в Москву. По сюжету же фильм идет из Росии на Запад.
Во время съемок мы очень зависели от погодных условий и от наших условий пребывания. Если в Германии жили во дворике нашего героя, который продает газ в баллонах, то у нас всегда был нормальный туалет и еда. А вот в Тунгусской области с экспедицией наши самые тяжелые дни. Когда восемь часов лежишь на полу вагона-храма, снимаешь, заканчиваешь в два часа ночи, идешь отдохнуть, а просыпаешся практически на улице (у группы был передвижной летний домик на колесах) при минус 30 градусов... это очень тяжело.
Наверное поэтому вопрос комфорта у нас и в Европе удивил всех. Например, два контраста похоронов. В Сибире землекопы 8 марта с 8 утра долбят промерзшую землю, чтобы к 9 вечера похоронить человека, а в Европе все расписано по часам - за 30 минут можна похоронить и разойтись по своим делам.
Конечно же до съемок мы понимали, что наша страна живет плохо, но, чесно сказать, мы и предположить не могли, что живем настолько плохо. Она оказалась еще и гигантской и очень разной. Живя в одной стране они все равно живут отдлельно. И люди на местах заняты не столько политикой, сколько выживанием. Поскольку у нас в телевизоре правда как таковая отсутствует, мне самой интересно, как сейчас зритель посмотрит эту картину и поймет ли что-то… или он настолько замучен норматическим состоянием, что просто не почувствует этот месседж.
Если бы в России все было организовано, как в "Газпроме" (назвала бы его словом "европейский социализм"), мы бы жили в другой стране.
Усі ці фільми можна буде побачити протягом чотирьох днів (5-8 червня) в кінотеатрі "Жовтень".
З мистецького погляду, вибудований за певними законами реальний простір із паралелями вулиць, перпендикулярами нетрів і 36-поверхівками на березі річок, легше піддається експериментам, забезпечуючи приємний "дикий" характер урбаністичного кіно. Наприклад, як у випадку з класиком урбанізму у фільмах — знаменитим американським режисером Донном Алланом Пеннбейкером. "Денней експрес" - це його перша короткометражка, яку він зняв на межі документалістики та експериментального відео про метро в Нью-Йорку.
Насправді фільмів на урбаністичну тему дуже багато, особливо документальних: знімають про корінних жителів Венеції, про бідняків Брукліна, про засмічення пластиком сотні мегаполісів. INSIDER пропонує ще 5 кіноекспериментів із міським простором, щоб зрозуміти, яким може бути урбаністичне кіно.
"12 режисерів про 12 міст"
Реж. Мікеланджело Антоніоні, Ліна Вертмюллер, Франческо Россі та інші, 1989
Незважаючи на те, що добірка була замовленням на чемпіонат світу з футболу у 1990-му році, спорту присвячена лише одна короткометража. Італійські режисери показують усе — від жування бутербродів на вулицях до безкінечних повітряних панорам стародавньої архітектури Риму, Болоньї, Верони, Палермо. І простір без персонажів тут аж ніяк не назвати порожнім — відчувається важкість і урбаністична масивність Італії.
Підхід кожного унікальний: якщо Ліна Вертмюллер колекціонує голови дітей і похмурих чоловіків у Барі поряд із міфічними зображеннями тигрів, слонів і скульптур святих, то Бертолуччі грається в хованки. Дуже просто дитяча гра задає тонусу, здавалося б, "попсовим" туристичним місцям Болоньї.
"Лос-Анджелес зіграв себе сам"
Реж. Том Андерсен, 2003
Том Андерсен досліджує, яким чином Лос-Анджелес показували в кіно. Тут він міксує і культурну історію, і історію кінематографа, і соціалку, і робить це так дотепно на тлі кадрів із фільмів, що абсолютно не зважаєш на доволі хаотичну його структуру. Навпаки, акценти розставлені грамотно, а Лос-Анджелес постає багатим архітектурно і кінематографічно і схожий на мурашник-енциклопедію.
Фільм вибудовано за принципом коротких, влучних і ядовитих речень. Ну, майже коротких. Одним картинам режисер (а їх згадує більше ста) присвячує лише кілька епізодів, а іншим (як-от "Китайський квартал") набагато більше екранного часу.
Фільм триває майже три години і прослідковує еволюцію міста від нуарів 1940-х років до фільмів-катастроф, на кшталт "Дня незалежності".
"Мій Вінніпег"
Реж. Гай Меддін, 2007
Цей фільм заслуговує назви — документальний міф. Це автобіографія (усе присвячено рідному режисерові місту Вінніпег) і водночас містифікація з використанням різних пластів реальності: ігрові сцени, анімація та телешоу. Сам же принцип побудови кадру нагадує "людське око" - спершу я зупиняюся на обличчі, далі руки, що мацають стіл із крихтами, потім бачу сплячих чоловіків і розкидані фотографії. А потім глядача, як на чортовому колесі, закрутило в режисерській уяві.
Усе вибрано з його життя: і кадри, і предмети. Що жував у дитинстві, що підслухав, до чого торкнувся – те найглибше задокументалізувалося в голові, а потім на кінострічці.
"Залягти на дно в Брюгге"
Реж. Мартін МакДонах, 2008
Спершу здається, що історія двох найманих убивць — чорна комедія з хорошими ущипливими діалогами, але в таких присмеркових і величних тонах, яким показаний Брюгге, усе закінчується трагедією.
Рей випадково вбиває хлопчика під час свого ж першого завдання. Разом із товаришем вони переховуються у Брюгге. Одного мучить провина, іншого — краса бельгійського містечка і нове завдання боса вбити недоладного кілера. Ну, а Брюгге — місто, в якому ідеально поєднуються люди, які постійно себе картають, і люди, які ним насолоджуються.
"Трімей: Do You Know What It Means"
Реж. Ернест Р. Дікерсон, Агнешка Холланд та інші, 2010
Через три місяці після урагану "Катріна" Новий Орлеан схожий на зону тотального лиха. Але люди сюди повертаються, дістають із під щебеню залишки будинків, розчаровуються, сперечаються і, як завжди, обожнюють нью-орлеанський джаз. Музиці відведено особливе місце, бо вона постійно забезпечувала ритміку цього найбільшого міста в штаті Луїзіана.
Власне, Do You Know What It Means - пілот цього серіалу в документальному стилі, а також назва пісні, яку першим виконав Луї Армстронг. Серед героїв серіалу також є музиканти: тромбоніст Пірс, ді-джей Стів Зан наприклад. Паралельно розповідаються історії шеф-кухаря, юриста і власника клубу. А Трімей — це і є найживописніша місцина в Новому Орлеані, де люди свої турботи та нарікання складають у музику, і в новий фундамент.
виправте "Мартін МакДох" , бо насправді http://www.imdb.com/name/nm1732981/