Ми сприймаємо їх такими, якими бачимо на сцені чи на екрані. Ми не знаємо і ніколи не вгадаємо, що у їхніх ролях - справжнє, а що – вигадане. Вони здатні мімікою чи словом викликати у будь-кого співчуття, радість, смуток, біль, змушуючи проживати сотні чужих життів, яких насправді ніколи не буде.
Актрису Ірму Вітовську знають і ті, хто проводить час за серіалами, і театрали, для яких телевізор – радше підставка для квітів. Її поява на сцені чи в кадрі обіцяє яскраву й емоційну гру незалежно від того, веселий її персонаж чи трагічний. Вона грає у "Молодому театрі" понад 16 років, проте її досі часто асоціюють із легковажною блондинкою Лесею, яку вона вдало зіграла в українському ситкомі "Леся+Рома".
INSIDER запитав у Вітовської про те, як не стати заручником успішних шаблонів, хто може навчитися копіювати характери, і від чого все ж таки залежні актори.
ПОСТАВЛЮ ЯЩИК КОНЬЯКУ РЕЖИСЕРУ, ЯКИЙ ПОБАЧИТЬ МЕНЕ В НЕОЧІКУВАНІЙ РОЛІ
Я змалку грала у постановках, ще починаючи з садочка. У піонертаборі мені довірили роль п'ятачка – такий дуже худющий здихлячок. Замість живота мені підклали подушку. Тоді, мабуть, мені виступати і сподобалось. У підлітковому віці я ходила в театральний гурток, і вже там зіграла Страшилу в "Чарівникові Смарагдового міста". Потім коника Кузю, кота Леопольда. Мені давали характерних персонажів, які й досі мене не покидають. Не героїнь. Хоча за професійне життя набралося вже різних ролей.
Акторська професія залежна від колективу, від команди, в якій ти зараз, від постановки, від того, побачать тебе чи ні – від якогось шансу чи удачі. Часом я шкодую, що стала акторкою. Мені здається, якби я стала археологом або вченим-істориком, то була би незалежнішою. Але я не можу сказати, що нарікаю, бо професія дала мені багато.
Коли я навчалася, у нас була практика споглядати за перехожими, за тваринами, за тим, як хто дивиться, хто як мовчить. Звичайно, тоді ми це робили акцентовано: обирали "жертву", за нею спостерігали, копіювали її. Потім другу, третю. А далі робиш це на автоматі. Вже йдеш – побачене записується на підсвідому кіноплівку. І та річ, яку підгледів, згадується на репетиції.
Мої герої певною мірою присвоюють мій характер. Леся (героїня телесеріалу "Леся+Рома", - ред.) має мій сміх, жести, реакції, але керується мотивацією, яку я для себе не обирала би.
 |
| Фото tsn.ua |
Я боялася заразитися рисами Лесі. Вона жахлива боягузка, ревнива, жінка-блондинка, не може знайти спільну мову з технікою. Вона безпосередня, а це весело і підкуповує. Водночас вона хитра, те, що їй не цікаво, відсіює. Мені навпаки – цікаво дізнатися те, чого я не знаю. Я не боягузка і не так "западаю" на жіночі приколи.
Через моїх характерних персонажів мене запрошують озвучувати мультфільми. Світова практика така: коли людина яскраво звучить в якихось ролях, то її використовують у подібних, бо це гарантує стовідсоткове влучання.
Коли образи Лесі та Роми стали мегапопулярними, мене почали асоціювати з тією Лесею. Звичайно, персонаж веселий, хороший, різний, зроблений від нуля до останнього. Але він нічого не має спільного з моїми уподобаннями в житті як особистості.
Усі знають Ірму комедійну - трагікомічну актрису, гротескову, ексцентричну, завжди "в плюсі". Але мені не вистачає ролей, коли б люди бачили, наскільки інші речі в мені є. І, на жаль, вони не використані – все те, що стосується психодрами, глибокої драми. В театрі були такі роботи, але тут менше глядачів. Що стосується кінематографа чи ігрової телевізійної форми – цього мені не вистачає.
Були зіграні ролі стервозної жінки, легкої, доступної, але немає заглибленої роботи, де є мінусові та депресивні ноти, які накопичуються, навіть депресія виникає від того, що я не можу позбавитись їх через персонаж.
Я не плюю, звичайно, у колодязь, який дав багато. Леся дала мені популярність і гонорарний ріст. Це фінансовий статус і визнання. Те, що ми називаємо успішністю. І у професійному плані теж: у цій ролі було багато імпровізації, весь час граєш з одним партнером – і цей "пінг-понг" до тонкощів відпрацьовуєш.
Жанр "Лесі+Роми" легкий, попсовий. Такої продукції багато, це не глибинна річ, серіал не претендує на історичну спадщину. Данина часу. Але навіть такі речі важко зробити так, щоб вони мали довге життя. Ми жили, доки знімали серіал - 4 роки, і досі живемо у прокаті в прайм-тайм. Після такого успішного влучання у роль мені пропонували дуже багато подібних речей, і я від вісімдесяти відсотків з них відмовлялася. Це важко і ризиковано, але я чекала, що все ж таки прорвуся, щоб не заштампуватися. Хоча це неможливо – все одно називатимуть Лесею. І скільки в мене було відзнятих робіт, відзначених, але вона стоїть попереду мого паровоза. Я витримала паузу, хоча й думала, чи правильно вчинила. Потім Матешко запропонував в "Акулі" роль жінки-стерви, після того я зіграла в Андрія Черних ще одне стерво в "Листі очікування", і ця роль принесла мені другий тріумф.
У "Молодому театрі" я прошу не смикати мене на "веселих" персонажів. І моє прохання почули. На березень готуємо прем'єру вистави з молодим талановитим режисером Стасом Жирковим, ставимо п'єсу українського драматурга Павла Ар'є "Баба Пріся" (інша назва – "На початку та наприкінці часів", - ред.), одну з його найкращих. Я гратиму бабу Прісю. Мені 86, і все в мене вже сталося.
Я дуже люблю хороших режисерів, і сподіваюся, хороші режисери люблять акторів, які не просто виконують роль, а пропонують своє бачення і можуть його відстояти. Акторів, які їдуть в одній машині з режисером. Не він у вантажівці, а вона - на "Жигулях", а разом на "Жигулях".
 |
| Фото з Facebook Юрія Бакая |
Я одразу, з перших слів, сприймаю людину за почуттям гумору. У мене іронія і самоіронія присутні весь час. Якщо жартують не так або не розуміють мого гумору – я бачу проблему. Коли жартують так, як я не вмію – я тягнуся. Тоді для мене людина - патрон, патріарх. А коли ми разом жартуємо і мене сприймають – це мої люди. Гумор узагалі визначає інтелектуальний рівень.
Я не зіграла би роль у режисера-самодура. Коли ти знаєш, що це вже провал. Можна зіграти Джульєтту, але ж треба знати, з ким. Треба знати команду, режисера. Коли пропонують навіть страшних персонажів, але я впевнена, що людина зробить виставу - я ризикну.
У мене більшість робіт – із росіянами. В українському кінематографі, для великого кіно, тобто для кінотеатрів, у мене лише чотири роботи: три фільми у Янчука (у "Залізній сотні", "Владика Андрей", "Нескореному", - ред.), і ще "Леся+Рома". Решта була орієнтована на російський ринок. Така була ситуація: все кіновиробництво було повернуте туди. Зараз я відмовилася з росіянами працювати. І це не подвиг, а нормальне явище.
Наше власне виробництво не таке вже й багате. Воно пожвавилося лише за останні два роки. Звісно, я не маю ілюзій: якийсь образ тобі підходить, якийсь - ні. Тому ролей в українському кіно не могло бути дуже багато. Але якби була більша кількість картин, то щось би для мене знайшлося. Однак навіть наш український державний кінематограф сприймає мене крізь призму екранних образів. Я запрошую в театр подивитися на різних персонажів, яких можу грати.
Я кажу, що поставлю ящик коньяку тому режисерові, котрий побачить мене в абсолютно неочікуваній ролі.
ТЕАТР – ПРОВОКАТОР, ВІН - НЕ ВЧИТЕЛЬ
Театр – це маленька модель суспільства. Те, що ми маємо в суспільстві, тут опукліше. Всі інтриги, обмани, заздрощі стрімкі та відчутніші. Це тест на людяність – пробачити, відпустити, не ревнувати, проігнорувати, залишатися людиною. І крізь ці випробування важко пройти, бо професія – надзвичайно амбітна. В її суті – бажання подобатися.
Акторська професія – конкурентна. Мабуть, лише спортсменів з акторами в цьому плані можна порівняти. Тут важливо не стати людиною, яка живе за розрахунком, не "йти по трупах", як то кажуть, не бути підлабузником, інтриганом. Але люди є люди. Якщо людина все це усвідомлює, вона і не стане такою. Якщо вона несе крізь роки моральні критерії.
Якщо немає акторського таланту, можна навчитися ремеслу, але ти будеш сухий, позбавлений енергетичності – і це біда. Не кожен може бути актором. У дитини має бути певна схильність енергетично вібрувати і перевтілюватися. Але ця схильність так і залишиться до старості на рівні органіки, якщо людина не отримає хорошу школу. І потрібно вибирати, до кого йти вчитися. Не просто вступити кудись, а йти до майстра, щоб отримати ремесло.
Думаю, що кожен актор колись забував текст. Забути текст не так страшно, як забути те, що відбувається на сцені. Але для цього треба хіба що напитися. Будь-який актор викрутиться, інший підхопить, текст автора піде в лапки, текстом стане сюжет. Головне – потрапити в той час і в країну, яку забули. Було б смішно, якби зімпровізував, що є кіт, але забув, у якій країні він живе, і сказав фразу: "Це ваш кіт Васька" в англійській п'єсі. Але це навряд чи можливо.
Текст актора не є першопричиною. Це ті слова автора, за якими закодована дія. Тексти у героїв – зовсім не те, що вони думають. У хорошій драматургії часто слова і дія розходяться, і є підтексти. Коли актор говорить одне, робить інше, а в підсумку в нього виходить третє, і ми це бачимо, потім – розуміємо, про що мова. Як і в житті.
Колись у Джека Ніколсона спитали: "Як ви так гарно тримаєте крупний план, і так довго можете мовчати"? Він каже: "А я рахую цвяхи на підлозі: одиииин, двааа". Поки він вишукує їх, здається, що в нього цілий процес у голові відбувається - а він просто уважно уявляє цвяхи. Сидіти і робити вигляд, що думаєш – фальшиво. Потрібно наповнити цю думку.
Коли розповідають акторські байки, я дуже сміюся. У мене таких байок майже немає. Цей гумор – ситуативний. Хіба брутальні історії, коли хтось напився. Взагалі ми любимо сміятися над слабкостями. Раніше в театрах виходили й давали копняка, і всі сміялися. Ми зараз думаємо: Боже, що це був за глядач? За часів Людовика у Мольєра достатньо було показати палець, і всі сміялися. Зараз це теж дико. Хоча ті брутальні історії, про які я казала, - те саме.
Наш час - кліповий, ритмічний, ми не потребуємо розжовування. От бабусі люблять фільми 1930-х років. Я дивлюсь і думаю: як же це довго, я вже все зрозуміла наперед, і чим закінчиться - теж. Покоління 1970-х років любить рязанівські фільми, вони виросли на цих картинах. Ностальгують не стільки за тим часом, скільки за молодістю, відчуттями.
Мені часом шкода старших акторів, які залишилися в якомусь часі, і далі не пішли. Вони застовпили собі цемент, ніби ось це - істинний театр, і не сприймають нових форм. Мені це здається трагедією. Я завжди боюся і думаю: невже я теж зачеплюся за якусь мою квінтесенцію театру, і далі розпочнеться процес зупинки, і я не встигну надолужити те, що відбувається сьогодні?
Тому треба читати сучасну літературу. Прекрасну класику треба знати і перечитувати, бо вона відкривається по-новому. Але читати і дивитися те, що з'являється, навіть якщо ти ні хріна в цьому поки не розумієш – післязавтра до тебе доходить.
Коли суспільство потребує змін, театр повинен підхоплювати це, а не говорити про події, які вже відбулися. Це ми вже зрозуміли і пройшли. Театр – провокатор, він є не вчителем, як це було за радянських часів, і моральним визначником. Він провокує людину на думку і на вибір.
Перед виходом на сцену ти все відкидаєш, бо глядач не винен, що в тебе зуб болить. Буває – зранку готуєшся до вистави і переповнює енергія. А, буває, думаєш: скоріше б завіса, або літо і відпустка (посміхається, - ред.). Або вистава вже набридла. Але включаєшся, граєш, і вже вона - твоя улюблена, хоча насправді хочеться нового, бо старе вже довго грали.
Я більше люблю репетиції, ніж самі вистави. Вистави, звичайно, теж люблю, бо заради них репетирую. Але процес репетиції набагато цікавіший: там ти шукаєш, згораєш, знаходиш, акумулюєшся. І не важливо, що цього не бачить глядач. Приємним є відчуття очікування – вдасться образ чи ні.
Якщо репетиції не завершуються виходом на сцену – це страшно. Мабуть, як аборт, мені так здається. Коли мав репетиції, але щось не вийшло, і ти заморозився. Це справді жахливо. Вже стільки зробили, персонаж живе. Куди ви його подінете? Викинете?
Я принципово не знімаюсь у рекламі ліків, засобів для схуднення і взагалі продуктів, які стосуються здоров'я, бо я їх на собі не перевіряла. Це так само, як знятися у пропаганді: ти гвинтик ідеологічної машини. А взагалі мені рідко пропонують рекламу. Якщо вже й пропонують, то за великі гроші, коли вона зроблена під Ірму Вітовську.
Моя знакова роль іще попереду. І я завжди так кажу. Думаю, що казатиму так до кінця. Якщо я тішитимусь якоюсь роллю і намагатимуся повторити те, що вже відбулося, то нічого вже й не відбудеться. У мене все ще попереду.
