"Знаєте, коли це відео з’явилося у мережі, спочатку говорили, що це "постанова", яку фінансував чи то Аваков, чи то навіть сам Порошенко. Згодом з’явилася ще купа нісенітниць. Коротше, якщо вам будуть потрібні теорії змови про розстріли на Інститутській – звертайтеся", – говорить Ігор Гуденко. Він – учасник Євромайдану у Києві та Харкові, екоактивіст та журналіст.
Ми зустрічаємося із ним зранку на Центральному залізничному вокзалі Києві. Чоловік приїхав до столиці у справах, зокрема пов’язаних із подіями чотирирічної давнини на Інститутській. Тоді, 20 лютого 2014-го, Ігор став одним з операторів, який зняв на відео розстріл майданівців бійцями Чорної роти Дмитра Садовника. А трохи згодом активіст став свідком штурму Харківської обладміністрації прибічниками Антимайдану. Ігор погодився розповісти INSIDER’у свою історію участі у протестах.
Перший раз на Майдані
Зазвичай у мене восени багато роботи за основним фахом (маю робітничу професію). Так що було якось не до протестів. Звісно, як і всі, дивився телевізор, спостерігав за подіями, бо ж цікаво. Але, якщо чесно, для мене не було якоїсь сильної різниці між Європейським та Митним союзом. В сенсі, я особливо цю різницю не уявляв. Та й хвилювала тоді не політика, а природоохоронна діяльність, адже я активіст харківського "Зеленого фронту". Коли у Києві були перші протести, ми з колегами у Харкові виходили на свої мітинги.
На Євромайдан вперше приїхав 1 грудня, після побиття студентів. Взагалі, тоді багато народу з Харкова їхало до Києва. Добиралися хто і як міг: машинами, поїздами. Мене, наприклад, друзі підкинули до Києва на авто. В столиці було трохи дивно. Я ніколи не брав участі у таких акціях. У Харкові збиралося десь 100 людей. Ну 500, якщо акція політична. А тут вийшло понад півмільйона. І це вражало. Я поселився у Жовтневому палаці. Власне, туди всі, хто приїхав з Харкова, вселилися. За кілька днів поїхав додому. І бував у Києві наїздами. Загалом, якщо плюсувати весь час, то у центрі Києва я провів десь 1,5 місяці.
 |
На початок протистояння на вул. Грушевського я запізнився. Хворів на грип. І зміг приїхати до столиці 22 січня, коли вже все почалося. Потім знову повертався до Харкова. Знову опинився у Києві вже 19 лютого. Так, заздалегідь знав, що на 18 лютого планують масову ходу. Але не було віри, що бодай щось від того поміняється. У соцмережах писали, що "щось буде", але я був налаштований скептично. Думалося: "Ну походять з прапорами, потанцюють з Русланою, посвітять ліхтариками. Та й потому". Так що 18-го у Київ я не поїхав. Але коли побачив, що коїться в урядовому кварталі – зібрав речі й рушив на вокзал.
Проблем із виїздом до столиці не було. Квиток на поїзд мені купили знайомі. І в купе я також їхав з євромайданівціями з Харкова. У Києві опинився вранці 19 лютого, вселився у будівлю Мінсоцполітики. Місто не впізнав. Особливо Майдан. Я не знав, що профспілки згоріли, бо був в дорозі. Масштаб подій жахав: "Беркут" підступив до Стели Незалежності, був майже біля Будинку профспілок. І я десь до опівночі ходив по Майдану і знімав відео. Люди оборонялися від силовиків, як могли. Протестувальників же поливали з водометів, кидали в них каміння, стріляли з помпових рушниць.
День розстрілів
20 лютого я прокинувся десь о 8 ранку, коли почався рух. Я пішов у сторону Мальтійської кухні, взяв собі чаю і сонний, спостерігав за тим, що відбувалося. Але встиг допити лише до половини, як почалося – народ раптово, з невідомої мені причини, рвонув вверх Інститутською. І я пішов за ними. Пройшов за барикади, повз Стелу, під мостом на Інститутській. З собою була відеокамера. І я почав знімати на передньому краї, як мені здавалося. Це було в районі готелю "Україна". Здавалося, що відбувається те саме, що й напередодні: "Беркут" наступав, Майдан оборонявся, потім пішов вперед.
Однак перше, що я помітив – це рикошети по бруківці. Було абсолютно не зрозуміло, хто стріляє. Але було ясно, що стріляють зверху Інститутської. Думаю, від тих пострілів могли бути поранені або вбиті, але я їх не бачив. Ще були постріли з помпових рушниць. Я піднявся до оглядового майданчика на ТЦ "Глобус". І вже звідти побачив, як перед Жовтневим з’явилися беркутівці з "калашами". Людини три, здається. Вони виділялися з натовпу силовиків, які зазвичай були озброєні помповими рушницями. Силовики відкрили вогонь з автоматів. Стало ясно, що стріляють бойовими. Активісти в цей час намагалися підпалити шини на мосту. Пам’ятаю, як я їх переконував, що цього не треба робити, бо згорить міст, а він нам знадобиться. Мене не слухали, шини горіли. Люди намагалися піднятися до Жовтневого по схилам, я чув постріли і знімав. Вже пізніше, коли я передивлявся відеозаписи, побачив поранених і вбитих.
Таке протистояння тривало хвилин 15. Потім беркутівці відступили. І народ пішов вгору Інститутською. Я ж перейшов до Жовтневого, це було десь о 9:30. Там я побачив велику кількість крові на землі. Стало зрозуміло, що є вбиті і поранені. Але ми були на адреналіні. Думаю, багато хто не усвідомлював, що відбувається. Нам бракувало чіткої координації: дехто з протестувальників виривався далеко вперед, за ними ,через певний час, підтягувалися люди із шинами. Але це відбувалося спонтанно.
Щодо людей зі зброєю. Так, я бачив одного протестувальника з рушницею. Здається, біля "України". Але вона радше нагадувала пневматичну зброю. Бо звуки, які вона видавала при стрільбі були тихі і слабкі. І цей протестувальник доволі швидко зник. Ще бачив на барикадах людину з кобурою, але поняття не маю, що в ній було: чи вогнепальна, чи пневматична зброя, чи щось третє. Більше протестувальників зі зброєю я не бачив.
Врешті, я дійшов до верхньої точки на підйомі вулиці. Саме було затишшя. Я сховався останнім за сітілайтом. Побачив, як група протестувальників ліворуч від мене спробувала підійти до Сніжної барикади. По ним відкрили вогонь. Активісти залягли і почали відповзати назад. Наче минулося без поранень. Не було зрозуміло, звідки стріляють – вулицею гуляла луна і було неможливо зорієнтуватися. Нам не вистачало координації. Вже згодом я вирахував, що вогонь ведуть з боку силовиків, з-за барикад. Врешті, протестувальники облаштувалися, притягли й підпалили шини, розібрали частину сітілайтів.
Я бачив, як силовики стріляють в людей, які підіймалися Інститутською зі сторони "України". Активісти намагалися відтягти перших поранених. Тоді силовики стріляли в них. Потім підходили ще протестувальники і намагалися витягти першу і другу хвилю поранених. Але силовики продовжували стріляти.
 |
Ще запам’яталося, як поруч зі мною включався Life news. Спочатку не було зрозуміло, що то за канал – у них на мікрофоні була синя незрозуміла мочалка. Вони довго готувалися до прямого ефіру, а перед самим включенням замінили вітрозахист на мікрофоні. Говорили щось про те, що антитерористичну операцію ніхто не скасовував, щось про "Беркут". Але точно вже не згадаю – чотири роки минуло.
Врешті, коли все відносно закінчилося, підтяглася величезна кількість народу й почали будувати нову барикаду – я пішов. Це було приблизно опівдні. Але точно сказати не можу – час не відчувався. Я пішов до Українського дому. Після силовиків і тітушок там був погром. Протестувальники намагалися навести порядок. Там же ходили працівники Укрдому, підраховували збитки. Потім я був на Грушевського. Порівняно з Інститутською там було дуже спокійно. Активісти в районі стадіону зводили нову барикаду, силовиків особливо видно не було. Там я пробув до вечора. А потім пішов до КМДА. Дорогою зайшов до Жовтневого. Там народ кучкувався біля буфету. Здебільшого, люди мовчали. Майдан готувався до оборони. Бо ніхто ще не знав, що Янукович пакує валізи, а Парасюк збирається штурмувати Межигір’я.
Але в КМДА я не ночував – до себе додому мене забрали київські журналісти: помитися, поголитися. А оскільки нічого не відбувалося – то я два дні просидів у них. А потім поїхав у Межигір’я. У Хонку потрапити не вдалося – там була якась нереальна черга. І пускали туди в першу чергу іноземців. Але по території я ходив весь день. Ввечері повернувся на Майдан. Там познайомився з хлопцями з Автодозору. Вони були шоковані, що на Інститутській досі немає слідчих. Але вони з’явилися. 24-25 лютого. Людей 5. Ходили, щось заміряли, фотографували в місцях розстрілу. Ще, пам’ятаю, слідча сиділа в одному з готельних номерів і до неї йшли люди: хто давати свідчення, хто передавати фото і відеозаписи. Я теж там був, віддав оригінали файлів відео, які я відзняв 20 лютого. А 26 лютого я поїхав до Харкова.
Руська весна у Харкові
Після розстрілів на Інститутській почали ширитися тривожні чутки про Харків. Там біля пам’ятника Лєніну зібрався Антимайдан. 27 лютого, коли я повернувся додому, одразу пішов на площу Свободи, подивитися на антимайданівців. Бачив трохи російських прапорів, георгіївські стрічки, українські прапори. Також біля пам’ятника був своєрідний "пантеон" беркутівцям – з фотографіями. Не знаю, вбиті це були чи поранені. Ну й відповідні антимайданівські гасла були. Типу "Беркут – герой!" і "Майдан – фашисти!" Чому ми були фашистами, вони пояснювали доволі просто: мовляв, ми скинули законнобраного президента. Але до 1 березня було доволі спокійно. Майданівці були в обладміністрації, до них приходили поспілкуватися з Антимайдану. Наприклад відомий усім "Топаз". Я, направду, досі не розумію, чого він приходив і що хотів, але менше з тим. Співіснування було доволі мирним.
Все змінилося 1 березня. Тоді Зелений фронт влаштовував акцію на підтримку російського екоактивіста Євгена Вітішко, якого в Росії кинула за ґрати. Я теж приймав у цьому участь. А після пішов до Антимайдану. Саме починався їхній мітинг, приїхали Добкін з Кернесом. Люди, які підходили до мікрофона, банально накручували натовп, можете подивитися на відеозаписах. І після мітингу Антимайдан кинувся "звільняти ОДА від фашистів". Звісно, що майданівці оборонялися, як могли. Але ззовні нас було кілька десятків, всередині трохи більше. Антимайданівців було значно більше. Вони увірвалися в будівлю. Я знімав, але мене скинули з парапету 1-го поверху, там десь 2-2,5 метри. Знайомий кинувся мені допомагати, але нас передали міліції. Силовики взяли нас під руки й повели кудись. Та ми й не пручалися. Пам’ятаю, один з міліціонерів був затятим захисником Януковича. Мовляв, законнообраного президента скинули. Все говорив, щоб віддати нас натовпу на поталу. Але не віддав. Нас привели до опорного пункту міліції на площі Свободи. Там я написав пояснювальну. А оскільки я не постраждав і відбувся відірваним капюшоном і козирком на касці – то скарг не писав і поїхав додому. Тим часом, антимайданівці виводили з ОДА людей і тягли їх до себе на сцену. Але цього я вже не бачив.
Згодом стало видно, що серед антимайданівців присутні не місцеві. Вони погано орієнтувалися у Харкові. Були і заїжджі казакі, і якісь люди з Криму. 8 квітня, коли "Ягуар" зачистив харківську ОДА, я був на площі десь до 11 вечора і поїхав додому останнім метро. Особливо серед натовпу не гуляв, був неподалік виходу з підземки й спостерігав за тим, що відбувається. Було дуже багато антимайданівців. Особливо буйні кидалися на автомобілі. Ледь не побили групу журналістів. Та й взагалі на той момент антимайданівці давали інтерв’ю майже виключно російським ЗМІ. Врешті, я поїхав. Уже вдома дізнався, що обладміністрацію знову захопили. А коли прокинувся зранку – прочитав новини, що будівлю зачистили силовики. Після цього ще було кілька серйозних інцидентів з побиттям активістів, та й потому. Активної підтримки Антимайдану стало менше, активізувався Майдан. І все затихло. Отакий вийшов кінець російської весни у Харкові.
Записав Єгор Федорів
