До влади знову приходять люди, проти яких боровся Майдан. Такі результати останніх виборів.
Головна претензія вже звучить не стільки в адресу політиків - це вже нікого не дивує, - а в бік тих, хто віддав свій голос за вчорашніх регіоналів, організаторів Антимайдану або просто недолугих кандидатів.
Цю претензію можна сформулювати так: чому люди забувають?
Забувають ціну звільнення від "сім'ї" Януковича.
Забувають про жертви поточного конфлікту в Україні, спричиненого жагою урядовців до наживи та безмежної влади.
За відповіддю не треба далеко ходити: забуття - це зашкарубла частина українського менталітету, яка, на жаль, не змивається навіть кров'ю.
Кожна нова ідеологія швидко і безладно зачищає сліди попередньої, люди змінюють портрети у своїх кабінетах і, адаптуючись до нової реальності, починають "жити по-новому".
Гарною замальовкою до "стратегії забуття" може служити ситуація, свідком якої я стала цього липня в Маріупольському краєзнавчому музеї. Його експозиція була відкоригована співробітниками у зв'язку з поточною політичною ситуацією - стрімкою українізацією міста.
Там я вперше побачила написаний з повною серйозністю термін "дорадянський період". У сучасних підручниках такого поняття немає. Цей термін - продукт радянської картини світу, згідно якої все буття поділяється на до і після "Великого Вибуху" - заснування СРСР.
З дистанції теперішнього часу така космологія виглядає комічно.
Однак Маріупольському музею не до жартів. Їхні два масштабні експозиційні відділи так і називаються: "Відділ історії дорадянського періоду" та "Відділ історії радянського періоду". І ось ця історія неочікувано похитнулася. Музей на зламі історії виглядає безпорадно та непевно: сховище прописаних істин розгублено виявляє, що правд як таких немає, але не наважується відмовитись від усталеного порядку.
Згаданий "Відділ дорадянської історії" експонує знаряддя праці, прикраси, предмети побуту та останки первісної людини (мовляв, ким була людина поки не прийшла "власть совєтов").
А на початку "Відділу радянської історії" гід швиденько провела відвідувачів через кімнату з порожніми експозиційними стендами, під склом яких залишилася вицвіла червона тканина - навіть без експонатів вона виглядала красномовним репрезентантом Радянського періоду.
На фронтальній стіні виднівся барельєф - портрет Леніна. Він ось-ось буде похований під листами ДСП, якими вже була зашита велика частина стіни.
- Що відбувається в цьому залі? - запитала у співробітниці музею Олександри.
- Нічого, просто ремонт, - неохоче відповіла вона і, пройшовши, цю кімнату, зайшлася розповідати прописану десятиліттями музейну оповідь про Велику Вітчизняну Війну.
Трохи пізніше я повернулася до залу із зникаючим Леніним і застала робітника. Він лише знизав плечима, сказавши:
- Влада змінилася, - і знехотя продовжив закривати Ілліча.
Пам'ятаєте радянський фільм "Свадьба в Малиновке" та епізод "опять власть меняется" з дідом Ничипором?
Цей іронічний коментар був написаний до подій вікової давності. Тим не менш, підхід до поворотів історії залишається таким же: пристосуватися до нового, похапцем тавруючи та ховаючи старе.
Так у Києві в рамках "декомунізації" прийнялися нищити, без розбору, зразки монументального мистецтва, створені у радянський період.
У Маріуполі ж, який виявився морально не готовий до зміни непохитного (пост)радянського наративу, формально приймають українізацію, але при цьому ховають скелети в шафу, щоб їх зберегти.
А чому не залишити експозицію, змінивши наратив на більш критичний?
Бо є ж приклад Національного художнього музею і виставки "Герої". Спроби інвентаризації, де куратори дістали із запасників роботи, що колись абсолютно серйозно портретували "героїв", а тепер були представлені аудиторії для критичного осмислення історії. Це такий маленький, але фундаментальний зсув від героїчного (читай - ідеологічного) наративу до відстороненого погляду на історію маніпуляцій.
У той же час постає інше питання: а чи готові люди відкинути наратив як такий?
Радянська тема наразі не толерується колосальною частиною населення України. Це призводить до фізичного знищення творів мистецтва. І водночас свідчить про те, що суспільство не дозріло до генерування критичних думок, а лише намагається змінити один міф на другий.
У такому світлі рішення заховати радянські артефакти має певний сенс. І тому, на жаль, вариться суспільство в конфлікті інтересів тих, хто намагається минуле стерти і тих, хто хоче його повернути. У той час як завдання номер один: випрацювати інструменти для осмислення історії, для прийняття її найнепоказовіших сторінок та наявності "інакшого" на них. Щоб не забути.
Поствиборчий соцмережевий бум та потоки брутальних коментарів україців на адресу один одного показали, що люди просто не еволюціонували до толерантного ставлення один до одного.
Що вже казати про історію, яку хочеться забути?
Що вже казати про те, що "правд" багато і, стираючи їх, ми граємо проти самих себе?
Є величезний розрив між тим, як уявляє себе окремий громадянин України чи група громадян і тим, чим Україна є, та була колись, - розрив між ідеалом ідентичності та плюралізмом ідентичності. І замість того, щоб себе прийняти, люди намагаються викреслити небажане.
