Учора, 6 серпня, Польща офіційно отримала нового президента, представника консервативної партії "Право і справедливість" Анджея Дуду.
Інавгурація відбулася традиційно, так би мовити, без понтів. Впадало в очі, що на урочистостях не було помічено крутих заморських гостей. Така ситуація яскраво контрастує з інавгураціями українських президентів, які полюбляють, щоб на їхніх святах було якомога більше іноземних політичних "селебрітіз".
В Україні навіть почали шушукатись, що не все гаразд в українсько-польських стосунках, раз Петра Порошенка не запросили на інавгурацію. Проте пояснення цьому факту банальне: у Польщі традиційно інавгурація є лише внутрішньою подією, на яку не запрошують офіційних іноземних делегацій, а лише акредитованих у країні дипломатів.
Такі традиції цього року призвели до конфузу, коли голова Європейської Ради, лідер опонента до партії Дуди "Громадянської платформи" Дональд Туск отримав запрошення на інавгурацію як екс-прем’єр. Туск образився, типу, не за статутом якось отримувати телеграми від клерків, а голову Європейської Ради можна було б і особисто запросити. Спеціально це було зроблено чи ні, невідомо, але враховуючи, що лідер "Права і справедливості" Ярослав Качинський свого часу проігнорував інавгурацію попередника Дуди Броніслава Коморовського, можна сказати, що рахунок зрівняли.
Про нового президента Польщі писали дуже багато ще тоді, як він несподівано переміг на виборах. Його біографія, на диво, криштальна, навіть як на європейського політика. У дитинстві був скаутом, закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету, після чого залишився в ньому ж викладати. З дружиною знайомий ще зі школи, одружились в студентські роки. У політичній кар’єрі майбутнього президента значну роль відіграв колишній президент Лех Качинський, який загинув в авіакатастрофі поблизу Смоленська. Саме його Дуда доволі часто називає своїм учителем.
Ще після перемоги на виборах багато українських експертів прогнозували, що значних змін стосовно України в Польщі не буде. Наводили його заяви щодо України, неприязні до агресії Росії і т.д. Уже тоді було зрозуміло, що Дуда в зовнішній політиці є прихильником більш активної участі Польщі в міжнародних процесах. Зокрема, він неодноразово піддавав критиці тези, що Польща не є учасником переговорного процесу щодо України.
Потім на якийсь час Дуда зник з інформаційних радарів українських ЗМІ, з’явившись у полі зору лише раз, коли не погодився зустрітися з Порошенком, який мав прилетіти до Варшави на футбольний фінал Ліги Європи, у якому грав дніпропетровський "Дніпро". Тоді сторони послались на "технічні питання" та поїздку Дуди до Брюсселя, і історію швидко зам’яли.
Ще раз в українському контексті Дуда про себе нагадав акурат напередодні інавгурації. Він дав розширене інтерв’ю польському агентству РАР, у якому постав перед публікою в трохи незвичному світлі. Багато із сказаного стосувалось і України зокрема.
Дуда, Україна й "історична правда"
Українців, звісно, передусім цікавить позиція Дуди щодо Донбасу. Тут його переконання за декілька місяців не змінились, а стали більш чіткими. Дуда не просто хоче, щоб Польща сіла за стіл переговорів, а й щоб за цим столом з’явились й інші міжнародні партнери, яких раніше там не було.
Водночас Україні не потрібно особливо перебільшувати таку завзятість нового польського президента, оскільки аж ніяк не факт, що за тим столом Варшаву хочуть бачити ті, хто зараз там перебуває.
Окрім цього, Дуда знову підтвердив, що військової підтримки від Польщі Києву очікувати не варто. Новий польський президент, з одного боку, більше педалює тему посилення ролі НАТО в Європі, а з другого - посилення ролі самої Польщі в НАТО.
Узагалі посилення ролі Польщі в Європі проходить червоною ниткою в риториці Дуди. Зокрема, бурхливу реакцію в ЗМІ викликала заява Дуди стосовно того, що він є прихильником зміцнення співпраці держав від Балтійського моря в напрямку Адріатики й Чорного моря.
Дехто почув у цій заяві бажання повернутися до так званого проекту "Міжмор'я". Його колись активно пропагував відомий польський діяч 1910-1930-их років Юзеф Пілсудський. За початковим задумом "Міжмор’я" мало б стати конфедеративною державою, до якої ввійшли б Польща, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Угорщина, Румунія, а також тодішні Югославія та Чехословаччина. Водночас в Україні цю ідею оцінили схвально, оскільки, нібито, за задумом Польщі, у такій співпраці особливу роль буде відігравати саме Україна.
Однак багатьом нашим експертам варто було б згадати, чим закінчилась ідея "Міжмор’я" у виконанні самого Пілсудського після Першої світової війни. Під час радянсько-польської війни обидві сторони фактично викреслили Україну як окремого суб’єкта подій, розглядаючи її лише як об’єкт своєї політики.
Саме в цьому контексті хотілось би згадати й те, що новий польський президент неодноразово наголошував, що не сприймає шанування УПА в Україні. Зокрема, він заявляв: якщо Україна хоче мати хороші стосунки з Польщею, то повинна вести політику "історичної правди". А от якраз ця "правда" в Україні і Польщі дуже різна.
Раніше політикам в обох державах вдавалося відходити від слизької теми та знаходити крихкий консенсус. Будемо сподіватись, що в нового президента Польщі вистачить розуму, щоб не діставати із шафи скелетів минулого і все ж таки залишити історію історикам, оскільки дивитись у спільне європейське майбутнє є більш зрілою та дієвою політикою, тим більше з огляду на все більший і більший морок, у який впадає Кремль.
