Головний програш України у цій війні вже відбувається

За рік гібридно-сюрреалістичної війни, з перевернутими життями та постійним передчуттям смерті донеччани, здається, мали б змінити свою думку. Ті, чиїми руками та з чиєї мовчазної згоди відбулася "русская весна", мали б сказати щось на кшталт "та на чорта мені та Новоросія, нехай вже буде Україна, з нею спокійніше".

Але залишенці окупованого Донбасу не доходять цієї думки: з ностальгією згадують своє життя дворічної давнини, та не складають в єдиний пазл факт "Україна = мир".

Знайома щойно приїхала з Донецька. Збиралася вона близько місяця, бо зараз не можна ось так вирішити, сісти та поїхати. Режим перепусток зробив із мешканців Донбасу піддослідних звірів.

Феноменом "пластикова картка важливіша за життя людини" - намагаються блокувати сепаратизм, аби він не розповзався далі. Побічна дія: залишки проукраїнських настроїв Донецька зіштовхуються із відторгненням їх Україною.

- Це якийсь жах, ці перепустки, абсолютне порушення прав людини. Це таке приниження. Я розумію, ми тепер люди другого сорту, але навіщо тоді кричати про єдину країну. Ця система вже вправно працює на корупцію. Є безліч фірм. Одні свої послуги оцінюють у 300 гривень, інші в 600, 800, 1600. Є такі, що гарантують проїзд, є такі, що просто відвозять документи у Велику Новосілку. Я обрала ту, що з гарантією, за 700 гривень. А в дорозі в нас не просили жодної перепустки...

За її словами, вивозили їх "Спринтером", 14 годин буквально в одній позі. На в'їзді в Курахово простояли більш ніж дві години в черзі.

- Але доводиться обирати, якщо треба їхати. Вже на українській території я бачила важку техніку, заховану в посадках. У наших новинах кажуть, що вдень українці її відводять, ОБСЄ приїжджає, фотографує, наче все гаразд. А вночі знову виводять на позиції. Хоча інша сторона, мабуть, так само робить. У цій війні немає білих і пухнастих.

У Донецьку відразу після оголошення перемир'я стало відносно тихо. В районі аеропорту іноді неспокійно. Щодо життя, то роботи немає у більшості мешканців.

- Найбільш незахищена верства населення - не бабусі-дідусі. Вони отримують гуманітарку. Складно людям приблизно років 45-55. Якщо вони не мають роботи, я не знаю, як вони виживають. Допомоги ж не отримують. Ціни в нас дійсно захмарні. Банани - 60 гривень, яблука - 30, олія - 40 гривень за пляшку, молоко - до 20-ти гривень.

При цьому вона уточнює, що асортимент не найкращий, але товари першої необхідності є. На прилавках майже вся продукція місцева - м'ясо, молоко, хліб.

- Як стало тихіше, підприємства почали працювати. Якщо так буде і далі, то навіщо нам та Україна. Самі проживемо. Настрої у більшості проти України. Навіть у пенсіонерів, які не отримують у "ДНР" грошей. Я не думаю, що ті, хто боровся за ідею, тепер зможуть просто взяти та все згорнути. Аби повернути Донбас в Україну, треба дуже постаратися.

Це і є найгірший вирок неоголошеної війни. Невідомо, що там буде далі, але мешканці Донбасу здебільшого вже не ідентифікують себе з Україною. Для них це інша нація, інша держава. Розлучення у цій сім'ї вже майже відбулося, залишилося лише підписати документи.

Якщо вам розповідають про жовто-блакитний патріотизм у шахтарських напівзабутих селищах, не вірте. З настроїв тут узагалі приготований дикий вінегрет. Мешканці не хочуть війни, але і Україна їм не потрібна. Дуже сильно впливає телебачення. В українському Донбасі досі немає національних ЗМІ.

- За жовто-блакитний прапор тут можуть побити. Ми давно хотіли на машину повісити, але не ризикнули. Таких, як ми, проукраїнських, у нашому місті раз-два й все. В іншому - болото. У розмовах вони готові сорочки на собі рвати за "ополчення". Деякі навіть воюють за "ДНР", - розповідає житель прифронтового містечка, що кілометрів за 50 від Донецька.

Він уточнює, що багато хлопців повтікали у Росію, аби в АТО не забрали.

- У містечку всі віком "за 60", взагалі не залишилося молоді. СБУ працює - якщо знаходить сепаратистів, забирає. Потім їх випускають на обмінах, але тут їх уже ніхто не бачить. Одні кажуть, що вони осідають у Донецьку, їм там квартири дають. Інші розповідають, що екс-затримані в Росію їдуть, бо повертатися їм неможна. Якщо правда така, то, можливо, це знак, що нічого з тієї "Новоросії" не буде.

Цей прихований сепаратизм умовно українського Донбасу - він ще гірший, аніж відкритий. Позиція "і нашим, і вашим" дає бойовикам великі дивіденди та резерви. Треба лише іскру.

Колишній мегаполіс Донецьк перетворився на місто в місті. Райони на околицях мертві. Всі, хто мав можливість, переїхали в порожні квартири в центрі. Багато людей стали переселенцями в самому місті. Їм не дають жодних довідок і не виплачують 400 гривен.

Тим, хто отримав поранення під час бойових дій випадковим осколком, Захарченко обіцяє допомогу в розмірі 2 тис. гривень. Сотні таких донеччан акуратно записані в журнали, але гроші наразі отримали одиниці.

Після проголошення перемир'я та з початком весни у вихідні центр міста кишить донеччанами. Вони гуляють, слухаючи тишу. 

- Все вже добре, можна повертатися. Роботу можна знайти із зарплатнею тисячі у дві, - кажуть знайомі.

На запитання, чи стріляють, відповідають, що систематично, але не важким озброєнням.

- То не страшно, нічого такого, - додають.

І ось це "нічого такого" найбільше вражає. Це страшно, коли у війну не страшно. Коли кров перестає жахати, а фотографії шматків тіл у соцмережах стають таким самим мейнстрімом, як і котики. Коли маленькі вибухи - це вже не вибухи, а так, щоденна норма.

Жителі Донбасу немов шпроти у банці. Всі тісненько так лежать один біля одного і дивляться в один бік. І думають однобічно. Здається, тим, хто залишився там, уже дійсно все одно. З ким бути та за яких обставин. Головне - коли. І ця жорстка шизофренічна байдужість - головний програш України в цій війні.