"Я уже й сам приловчився. Ривок корпусом уперед і тягнеш руку вперед наскільки можеш".
Я і сержант-кулеметник Руслан Роберт викликаємо ліфт. Він розказує, як адаптується до життя після війни на Донбасі.
У Руслана обличчя в дрібних шрамах. Інвалідний візок і ампутована права нога. Київські хірурги хотіли відрізати і ліву, але солдат написав письмову відмову. Тепер вона у шкарпетці і закутана у кілька суконних ковдр.
"Кажуть, що вона в трьох місцях зламана, ще й стопу відірвало. Якщо наросте мозоль — можна ступати, якщо ні, то залишусь так".
36-річний боєць із 93-ї бригади відправився на війну напередодні підписання Мінських угод і першого "перемир'я" в саме пекло – обороняти під'їзди до донецького аеропорту в селище Піски.
Каже, що "режиму тиші" так і не відчув. Сили АТО постійно накривали тяжкою артилерією і "Градами". Під час одного з мінометних обстрілів боєць отримав контузію, залишився без ноги й оглух на ліве вухо.
Руслан погодився розповісти про вплив "перемир’я" на настрої солдат, проблеми з командуванням, довгоочікувану ротацію та бюрократію, з якою борються герої уже на мирній території.
 |
| Руслан Роберт втратив у Пісках ногу |
- Що там можна про мене розказать? Я довго працював шліфувальником на дніпропетровському "Південмаші". Але чи можна прожити на 3000 зарплатні у великому місті з родиною? Тому перед революцією подався на заробітки в Росію. Влаштувався таксистом у підмосковній Шатурі. Платили непогано, але тамтешнє життя і люди мені не подобалися. Розумієте, не моє, - розповідає про довоєнний досвід Руслан.
- У лютому повернувся додому. Вирішив поїхати до матері в Кіровоград, там у неї велике господарство, думав, "перечекаю, поки щось почне налагоджуватись". У квітні надійшла повістка, я сходив до військкомату. Не скажу, що дуже хотів воювати, але пішов. Тоді мене не взяли.
Удруге викликали в серпні, вже за тиждень забрали в "Десну". Там ми побули три дні. Звідти нас ділили за спеціальностями і розподіляли по бригадах. Я там зустрів кількох земляків, домовилися разом їхати - куди всіх заберуть. Так нас відправили у 93-ту бригаду. Там нас тримали недовго – уже через добу були в Тоненькому, а тоді відправили в Піски.
Ми приїхали туди у вересні, там було тихо, але з кожним днем усе прибувало і прибувало".
"Режим тиші"? Не чули
- Так зване "перемир'я" cильно підриває бойовий дух. За той період, поки я був у Пісках, ми застали не одне. Всі з нетерпінням чекали, щоб воно закінчилося, і ми могли скоріше закінчити війну. Натомість давати відсіч ми могли після того, як по нас стріляли мінами й артилерійським вогнем. Були дні, коли обстріли починались о 6-й ранку і закінчувалися далеко за північ. І ти сидиш в окопі злющий, а наказу діяти немає.
Донецький аеропорт був важливим об'єктом, але не в тому плані, що там могли сідати російські літаки. Маючи його, можна було поставити "Град"-установку і накривати нашу територію навколо, в тому числі й Авдіївку, і Спартак, і Піски. Тому, думаю, утримувати варто було, але дотискати цю справу до кінця.
Якщо говорити про настрої хлопців, то всі хотіли скоріше відвоювати і повернутися додому.
Мобілізовані прагнули скорішого завершення, щоб повернутися до родини і дітей. Вони усвідомлювали, що воювати треба, бо немає більше кому. Це як у фойє в "Десні", куди нас привезли з військкомату, був такий лозунг: "Хто, якщо не ми". Але кожна людина хоче жити. У селах узагалі родина тримається на одному мужику.
Добровольці були налаштовані більш оптимістично. Вони свідомо йшли на війну. Коли їх забирали на фронт, вони навіть раділи, що швидко все закінчать і повернуться до своїх справ. Натомість вони змушені були чекати, коли завершиться "перемир'я". І з часом військовий запал згасав, як сірник.
Для кадрових військових це була повсякденна праця, вони навчені на війну, але й їх напружувала неможливість піти в атаку.
Фантомна ротація
– Це як із днем народження, якого чекаєш увесь рік, а потім тобі кажуть, що воно відміняється.
У нас ротували лише тих, хто стояв в аеропорту. Авдіївку, де стояла 6-та рота, і нас – 4-ту - не міняли.
Коли я приїхав, то в Пісках стояли хлопці, які воювали вже півроку. І в них не було ні ротацій, ані відпусток.
Вряди-годи ми лякали начальство, що кинемо позиції і підемо, якщо нас не ротуватимуть. Але то були просто емоції, бо насправді ми знали, що на фронті всі залежать одне від одного. Ми не могли залишити хлопців у донецькому аеропорту самих. Не можна було здавати цю висоту, тому і Піски, і Авдіївка продовжували стояти за будь-яких умов.
Морально терпіти все було дуже тяжко, ротації і відпочинку чекали всі. Бо що стосується Пісків, ми були єдиним підкріпленням, яке прийшло за вісім місяців. Інших або вибивали, або вбивали, а нові сили не надходили.
При цьому сказати, що не було ким ротувати, не скажу. Думаю, начальство знало, що ми не зможемо кинути позиції, попри погрози, і тому не поспішало.
Пригадую, як нам обіцяли ротацію 3 жовтня, а провели її лише через місяць. Усі були на взводі.
Ми щиро заздрили "Правому сектору" – він теж стояв у Пісках, але на інших позиціях. Їх постійно відправляли у відпустки на 30 чи на 15 днів, і вони приїздили з дому з новими силами - і морально, і фізично.
Я вважаю, що було б правильно, щоб кожен солдат знав: після вдалої атаки чи втриманої висоти йому дадуть заслужений відпочинок. Тоді ніхто не думав би про теплу домівку і свою жінку, і краще воював.
У серпні в Піски нас приїхало сімнадцять осіб, цілими і неушкодженими до очікуваної ротації залишилося п'ятеро - вони повернулися у Черкаське (розташування гарнізону 93-ї бригади, - ред.). Усі інші лежать із пораненнями різної тяжкості по шпиталях усієї країни.
В одного товариша серйозні психічні розлади. Він має "на руках" довідку, але його не визнають ані придатним, ані непридатним до подальшого проходження служби. Тому, можливо, візьмуть удруге.
Зв'язувався зі мною телефоном. Каже: "Коли дають уколи - почуваюся нормально, коли їх немає, то шукаю каску і бронежилет. І питаю у близьких, де мій автомат і патрони". У нього досі всі - сепаратисти, він мало кому довіряє. Ніхто не знає, чи минеться це в нього, чи він так і буде до кінця життя зі страхом і надуманим жити.
Коли я дивлюся на себе самого і бачу ампутовану ногу й інвалідний візок, то часто думаю: якщо так жити, то краще б одразу убило.
Що робитиму після лікування - не знаю. Думаю про це постійно. По-перше, у мене є син він першого шлюбу, 13 років. Він живе в Херсоні. Думаю, як платитиму аліменти.
Ще думаю, куди повернутися. Якщо до матері в Кіровоградську область, то там тяжка сільська праця, я її не потягну.
У Дніпропетровську ми живемо великою родиною у квартирі дружини. Там десять осіб на чотири кімнати. Боюся, що заважатиму там усім. Вона дуже сердиться через такі мої думки. У село вона теж не поїде, бо має доньку 16 років — це такий вік, коли потрібне око і око.
Герої за власний рахунок
– Один місяць нас фактично утримували родичі, які надсилали передачі через "Нову пошту", так ми мали хорошу тушонку і консерви, бо державне було зовсім ніяке. Виручали волонтери, завдяки їм у нас завжди був "борщовий набір". У нас були чергові, які чистили овочі, а я все це варив, коли мав вільну годину. Дуже люблю кулінарію.
Якось нас сильно накривали "Градами" і волонтери не могли доїхати, а їжі вже залишалося обмаль. Хлопці взяли лопати і пішли на покинуті городи селян. Накопали картоплі, моркви, нарізали капусти - так ми мали що їсти декілька днів.
Дуже виручали "Дніпро-1" і "Правий сектор". Вони частіше ротувалися і постійно з нами ділилися. Коли вдарили перші морози привезли нам шкарпеток, кофти і ковдри.
Із державного у нас зброя і набої, все інше - допомога волонтерів, родичів і бойових товаришів із батальйонів. Проблемою завжди було "дістати бензин". У нас були електростанції від волонтерів, але вони ніде не рахувалися, і на них ніхто нічого не отримував. В основному бензин був у міноментої роти і в БМП і танків. Але й генератори, від яких, наприклад, заряджаєш рацію чи телефон, працюють на бензині.
Зверталися до командира, щоб виписав нам хоча б 20 літрів бензину, інколи в хлопців із "Дніпра-1" щось "стрельнеш".
При цьому в нас було зброї вдосталь. А в того ж "Правого сектору" бійці ходили з одним автоматом на двох. В аеропорту завжди були убиті, то вони забирали зброю - або в сепарів, або в наших. Зараз у них уже краще, бо "нагорі" побачили їхню ефективність у бою, і окремі частини забезпечують добре.
Коли нас направили в "Десну", я лише на восьмий день перебування отримав комплект форми. Одягнув, а вона тисне. Попросив дати більшого розміру, а мені кажуть: "Можете клинці по боках вшити і все буде добре". Ще дали нові черевики.
 |
То я здав їх у магазині за 650 гривень і там за виручені кошти придбав форму і взуття за 350.
Час іде, але нічого не змінюється. Зараз хлопці на ремонт техніки витрачають свої зарплати. Є з Західної України, ремонтують наші "савушки" (самохідна артилерійська установка, – ред.), кажуть, що будуть відмовлятися. Бо на дрібні деталі витрачають половину власної зарплати. Думали, що витратяться на перші, то хоч заберуть їх у своє користування. Але їх забрали для 95-ї бригади. У січні нарахували 600 гривень, у грудні було 2,5 тисячі гривень. У Пісках платили більше - у нас рядові хлопці до 6 тисяч стабільно отримували.
Товариші обурені такою зарплатнею, говорять, що вже давно вийшов закон, за яким рядові солдати отримують по вісім тисяч, а офіцери - до тридцяти.
Премій у нас не було, оскільки ми на фронт прибули 26 серпня, а їх начебто давали тим, хто прибув раніше.
Між собою зараз говоримо про обіцянки виплачувати гроші за кожен підбитий ворожий танк. Хтозна, може, краще стане... Бо Порошенко давно обіцяв, що буде виплачувати тисячу в день на війні. Але це надії.
Зазвичай оплата на фронті повністю залежить від начальника фінансової частини. Скільки він напише – стільки й отримаєш.
21-річний хлопчик-командир
– Наш командир роти був один на всі Піски. Він був із нами постійно - під час обстрілів, удень і вночі, в теплі й на морозі. Всі інші перебували в Тоненькому у штабі, де ще не стріляли. Це не секрет, що більшість приїздить у зону АТО, щоб відсидітися там, де спокійніше, задля "корочки".
Командиром мого взводу був 21-річний пацанчик Руслан. Поїхав на війну відразу після закінчення військового інституту. Зараз уже командир роти, бо ніхто не хоче туди їхати з офіцерів.
Хлопці, які залишилися в Пісках, дуже хвалять його, він справді молодчина. Спочатку ми дещо насторожено до нього ставилися, бо не знали, чого очікувати від "молодняка". Але в нас склалися дружні стосунки, відмінності були лише у званнях. Руслан став нам справжнім другом.
Коли треба було лагодити техніку - займався ремонтом. Була потреба поїхати в аеропорт завезти воду і їжу - вантажили "БМПешки" і їхали. Безглуздим наказам він не піддавався. На передовій був від самого початку, при ньому Піски двічі брали і стільки ж відбивали.
Із штабу до нас разок приїхав замполіт бригади. Але пробув не довго. Почалися обстріли, і він помчав назад у Тоненьке.
У "дрова" ніхто не напивався, щоб не підвести товаришів
– Сказати, що сильно пили, не скажу, так, випивали інколи. На свята, як це буває в кожного чоловіка. Ще щоб стрес знять. Але і то, коли хвилина вільна була. У нас такий графік був: три години стоїш на посту, а потім маєш шість годин умовного відпочинку. Відстояв наряд, викопав бліндаж — можна і стрес зняти.
Буває, вип'єш 150 грамів і вже краще. У "дрова" ніхто не напивався, щоб не підвести товаришів. У нашій групі якось залишилося вісім чоловік, а шість поранених – куди там пити.
Але, знову ж таки, пили винятково для того, щоб легше переносити всі негаразди на фронті.
Зараз теж бувають моменти, що треба – в лікарні вже. Я приїхав сюди в п'ятницю, телефоную кумові: "Принеси горілки". Антибіотиків же не приймаю, уколів ніяких не роблять.
Посиділи з кумом, поговорили - і якось воно вже проблема "вирішилась". Звісно, зранку прокидаєшся - вона нікуди не поділась, а так звечора лягаєш спати абсолютно нормально.
Думаю, це залежить від нервової системи кожного. Одному вистачає поматюкатися, а іншому - потрібні якісь допінги.
 |
Отямився голий, під клейонкою, думав, помер
– Якоїсь системи для вивезення поранених у нас не було. Зазвичай, де були якісь машини ближче, ті й вивозили. Найкращі автівки на всі Піски були в "Правого сектору", то зазвичай вони вантажили "трьохсотих" і везли їх у найпершу безпечну лікарню – Селідове чи Красноармійськ.
Серед хлопців ширилися чутки, що в Красноармійську серед медперсоналу було більше сепаратистів, то всі хотіли потрапити в Селідове, але це як кому щастило – все залежало від того, наскільки безпечний шлях до тієї чи іншої лікарні.
Мене відправили в Красноармійськ. Я отямився на тапчані, під клейонкою, уже голий зовсім. Навколо було холодно і темно, крізь маленьке віконце пробивалося кволе сонячне світло. "Ну все, думаю, уже вмер і мене в морг відправили"… Прийшли медсестри, щось укололи. Перед тим ми утрьох викурили по цигарці.
Прокинувся вже на борту літака в Дніпропетровськ. Я кричав, що "сепаратистки красноармійські мені щось укололи, бо в мене все горить у животі". Виявилося, що осколок у шлунку.
У Дніпропетровську мене поклали у двомісну віп-палату. За той період, поки мене зшивали і чистили, мої сусіди постійно змінювалися - був хлопець із батальйону "Дніпро-1", Руслан - десантник із Миколаєва. Потім був головлікар санаторію-профілакторію Орджонікідзе – підстрелили його. Діма з нашої бригади. І зам по тилу нашого сектору - теж потрапив під мінометний обстріл.
Місцеві помічники
– Дуже допомагав один дід із місцевих. Якось прийшов до нас і каже: "У мене є десять качок, але немає чим годувати, забирайте хлопці та їжте". То ми їх і забрали, скубти їх ніхто не любив, але борщів ми зварили багато.
І ще був один лікар-педіатр. Він мав будинок у Пісках, а в Донецьку - клініку. "Де-ен-ерівців" не любив страшно, у нього була дружина і маленька дитина. Він постійно допомагав нам із пораненими – надавав першу медичну допомогу, допомагав доправляти до лікарень у Селідовому та Красноармійську.
Коли в його дім влучила міна, ми допомагали йому гасити пожежу. Якийсь час він і його родина жили в підвалі. Але що сталося з тією сім'єю, я не знаю, бо нас якраз перевели на іншу позицію.
Наш дід теж переїхав після того, як посилились обстріли. У нього була паралізована баба, і ми вже теж почали їм допомагати, чим могли.
 |
А про те, чи треба донбасівців мобілізувати в першу чергу? Коли чоловік виїхав із Донбасу десять років тому - це одне питання. Коли він голосував на референдумі за "ЛНР" і "ДНР", а потім побачив, що все стало погано, і втік на велику Україну – зовсім інше. Треба було відправляти родину в безпечне місце, а самим захищати свої домівки.
А вони зараз плачуть, що немає куди повертатися, але ви їздили голосувати чи я?
Хоча всі охочі воювати записалися в добровольчі батальйони чи пішли в ЗСУ. Ті, хто хотів захищати свій Донбас, уже воюють.
До інших довіри вже немає. З такими товаришами я би пліч-о-пліч не воював. Мужик або захищає свою хату, або ні. Третього не дано.
Ці люди, які воюють проти нас, - і бойовики, і багато з місцевих "ополченців" - уже спробували кров, їх уже не зупиниш. Це як наркотик. Після життя зі зброєю в руках тяжко повернутися до нормального існування.
Наприклад, вони звикли заходити в магазини і брати все з полиць безплатно – випивку, їжу, просто сувеніри.
Я думаю, що ці люди хочуть піти і далі, бо там уже спустошена територія, а далі можна грабувати і вбивати.
Інший момент - багато з них пішли воювати рядовими і за багато місяців піднялися до середньої ланки. Це теж не стимулює до того, щоб людина повернулася до старого способу життя, адже хочеться ще більшого.
Що робити з Донбасом далі, я не знаю.
Інколи думаю про те, що варто обгородити окуповану територію колючим дротом і поставити зброю на ураження.
З іншого боку, Донбас - це теж наша земля. І якщо її віддати, немає гарантії, що завтра Молдова не захоче забрати Одесу, а Західну Україну не приєднають до Польщі.
Думаю, треба воювати. Але з нормальним забезпеченням, із вчасною ротацією і щоб перемир'я не заважало. І командування теж хотілось би мати адекватне.
Проблемний статус
– Можливо, у частини нашої роти уже є, але в мене статусу ще немає. Це проблема Міноборони, вони спочатку сказали - треба одні довідки, потім - уже інші. Коли вже всі документи було зібрано, звідти сказали, що треба ще два додаткові документи, в тому числі довідку від начальника сектора, до якого належали Піски.
Таким чином у нас щомісяця вимагають якісь нові довідки. Зараз мої хлопці кажуть, що вже почалася нарешті стандартна процедура, але в Міноборони тримають їх на розгляді аж півтора місяця.
Інколи хлопці самотужки вирішують свої питання, ще перебуваючи на передовій. Так, зі мною служив хлопець - у нього вдома залишилося трійко дітей. Він рахується як багатодітний батько. За законом, його не мали брати на війну, але військкомат відправив його в числі перших. І поки він воював, оформленням документів займалася дружина, тому в нього все в порядку.
У нас багатьом у військовий квиток поставили "воєнник" (запис про участь у військових діях) - це якби факт твоєї участі війни на Донбасі. Але заходиш із ним у метро, а тобі кажуть: "Це для тебе воно, а нам треба посвідчення, щоб ти безкоштовно проїхав". І ти стоїш перед турнікетом і думаєш, що за ці кілька гривень наче й соромно просити, і витягуєш гаманець.
У цьому плані дуже заздриш воякам західних армій, які знають, що коли боровся за свою країну – маєш пільги, належне забезпечення, а коли поранили – то і рахунок у банку і повний комплект оздоровлення.
Реквізити для допомоги:
Картка ПриватБанку: 5168 7420 1896 9299 Роберт Руслан Павлович
