Назар Островський – випускник філософського факультету Львівського національного університету. Зараз йому 29 років. Після Майдану воював у добровольчому полку "Азов" при МВС, офіційно вважався рядовим міліції. А потім виявилося, що, попри вищу освіту і статус міліціонера, на практиці не може стати міліціонером у Львові.
Рев звіра
Уперше я приїхав зі Львова на Майдан після розгону студентів, 1 грудня. Не був у жодній організації.
У центрі було багато народу. Я зрозумів: якщо щось і буде, то точно не в самому центрі. Прийшов під Адміністрацію президента, а буквально через 15 хвилин приїхав отой трактор. У діях я участі не брав – єдине, що вперше отримав сльозогінною гранатою, і швиденько ретирувався.
 |
Потім потрапив на Грушевського в перший день, коли там усе почалося, – 19 січня.
А потім приїхав на Інститутську 19 лютого. 18-го подивився новини й одразу приїхав зі Львова, 19-го вранці, у складі отієї Львівської сотні. Ми приїхали вранці. На Майдані залишалося людей триста. То коли ми зайшли – виглядало, що це вже все. Люди лежать на землі, не можуть стояти.
Коли ми приїхали, то почули аж рев, наче звір крикнув. Отак, знаєш: "А-а-а!" І деякі хлопці, які стояли зі щитами на передовій, просто посідали на землю, знесилені.
Угорі на Інститутській, коли стріляли, я не був. Уранці 20 лютого я почув, що там стріляють, добирався трьома маршрутками, потім на таксі, потім двадцять хвилин пішки, бо ж ніякий транспорт до самого центру не доїжджав. Я не знав, що там і справді відбуваються бойові дії.
Я був біля Жовтневого палацу – в той час упала людина, й зі сцени почали казати: "Відійдіть від Жовтневого палацу, там є підозра на вибухівку". Я відійшов до стели. А вже потім – минуло аж два тижні – я переглядав відео й почув, що в той момент, коли виносили вбитих людей, зі сцени чутно ту саму фразу. І от уже через два тижні я зрозумів, що варто було мені піти на десять метрів вище – і я опинився би під обстрілом.
А тоді був такий бардак - я не знав, що в цей момент стріляли в людей.
"Агутин, где твоя гитара?"
Коли росіяни напали на Крим, я відразу пішов у військкомат. Сказав, що готовий боронити Вітчизну, але виявилося, що мене у віці 25 років комісували через виразку шлунка. Але виразку нині можна лікувати, тепер це вже не страшна хвороба.
Військовий комісар із головлікарем (знизує плечима) сказали, що на той момент це в них був перший випадок, коли комісований хоче відновитися. Я півмісяця здавав аналізи на денному стаціонарі, що здоровий. Нарешті написали у приписному, що я придатний. Але потім я через день ходив до них: "Ну що, хлопці, ну вже беріть". Вони: "Ну, чекаємо-чекаємо". Зрештою, я не витримав і пішов в "Азов", бо мав там знайомого.
Безпосередньо в полк я потрапив аж 3 липня. За той час уже встиг дістати форму, берци, каску, бронік, виробив дозвіл на зброю – це зайняло аж три місяці, бо я не хотів платити хабарів – купив собі карабін. Карабін – це той самий "калаш", тільки перероблений під стрільбу винятково одиничними. А в бою черги все одно не дуже й потрібні.
В "Азов" тоді, влітку, приходило вп’ятеро більше людей, ніж вони могли прийняти. Але мене взяли відразу, бо в мене був свій карабін. Тіпа, значить, серйозний чувак. Попри зовнішність. Я носив карабін у чохлі від гітари. На гітарі колись почав грати, бо це дівкам подобалось. Зіграв – і "дело в шляпе".
Ну, а в "Азові" я офіційно став міліціонером. (Показує фотографію посвідчення) Красавєц мужчина! Єдиний раз оце форму одягнув, для посвідчення. Ми з дівчиною шість років жили в громадянському шлюбі, а вже з АТО я приїхав, щоб одружитися. Тож моя дружина почала зустрічатися з гітаристом, а заміж вийшла за "мєнта".
Через карабін у футлярі від гітари й довге волосся луганські ультрас в "Азові" почали називати мене Агутіним: "Агутин, где твоя гитара?"
Нє, щоб Робертом Плантом! Ну, але вони знають Агутіна. Воно і прижилося.
Зате всі тебе знають. І зовнішність непаливна. Можна було з тим футляром мене в Донецьку ОДА відправляти.
Якось завантажуємося у два КамАЗи. І тільки-но застрибую й моя голова з’являється над бортом – усі в машині починають співати. Блін, усі, хором:
- Хоп, хэй, ла-ла-лэй!
"Кто тут посмышленей?"
Я був навідником міномета. Як я ним став?
У навчальній базі ротний вишикував нас:
- Так, кто тут посмышленей? Агутин, ты! Ты, вроде, говорил, что-то там заканчивал?
Міномет у нас був 1947 року випуску, моделі 1938 року. Бач, на фото рік випуску.
 |
| Фото надано Назаром Островським |
Ну, з відкритої позиції (видима ціль) нас один майор навчив стріляти. А коли закрита? (цілі не видно) - "Нє, я не можу, це нада карти, штангенциркулі". Я йому: "Які штангенциркулі, зараз же є технології".
Якось зустрілись із мінометним розрахунком Нацгвардії. "О, чуваки! Навчіть!" Вони: "Та ми, той-во, тільки відкрита позиція. Шістнадцять мін випустили". - "Ясно". Я випустив сто двадцять.
І наш мінометний розрахунок учився стріляти по закритій позиції сам, фактично по інтернету. Ось, наприклад: сюди ми приїхали в лісосмугу. Яр, нічого навколо не видно. В лісі через річку, як донесла розвідка, противник. Дивись: ось на телефоні закачані генштабівські карти. Міномет працює по магнітному азимуту. Шукаєш в інтернеті, як перевести в істинний азимут. Ага. Є. Далі. Програма визначає по GPS твоє місцезнаходження і показує градус і відстань до цілі. Ось. Сто двадцять градусів, два кілометри триста метрів. Але міномет працює не в градусах, а в тисячних. Знову шукаєш в інтернеті, як перевести.
Я працював строго по-науковому. Недоліт або переліт чотириста метрів, розрив міни в радіусі двісті п’ятдесяти метрів. Якщо в районі кілометра були житлові будинки – ми не стріляли. Ну, а на кілометр – це вже треба вміти промахнутися.
(Як виявилося потім, у день нашої розмови мінометний розрахунок Назара потрапив під обстріл. Загинули двоє, поранені семеро.)
 |
| Фото з facebook Назара Островського |
Запорізька Січ і реєстрове козацтво
Отже, від 3 липня я проходив підготовку в Києві, в серпні нас направили на навчальну базу в Урзуф Донецької області.
І потім я воював до 21 листопада.
Пішов тому, що добровольчий батальйон або ж полк як такий перестав існувати – всіх переводили в Нацгвардію за умови підписання контракту на три роки. Я такого не хотів. Як на мене, це руйнує саму основу добровольчих батальйонів. Я особисто йшов на інші умови. Якби я знав, що буде так – краще б дочекався у Збройні сили.
Коли ти йдеш в армію – ти знаєш, що там є давно встановлені порядки. А тут ти йшов на Запорізьку Січ, а тобі кажуть записуватись у реєстрове козацтво.
Допоки немає визначеної позиції
Після звільнення я приїхав додому. Не можу сказати, що колись я горів бажанням працювати у львівській міліції. Але випадково побачив, що у львівській міліції відбулася суперреформа! Вперше за весь час вони відкрито вивісили на сайті управління вакансію. Раніше ці вакансії були підпільні, знали про них тільки свої.
Я суто з інтересу заповнив аплікаційну форму: що ж буде? І приходить мені відповідь. Озвучу (читає з екрана телефону):
"Доброго дня, шановний Назарій! Допоки немає визначеної позиції МВС України щодо внутрішнього переміщення в системі МВС України бійців добровольчих батальйонів МВС, до тих пір, на жаль, ми не можемо розглядати Вашу кандидатуру..."
В "Азові" я ж був оформлений, але пізніше, ніж прибув по факту. В зоні АТО був фактично п’ять місяців, а офіційно зареєстрований лише два. Тобто я рядовий міліції, але можливості переводитися з добровольчих батальйонів в інші структури, у цьому випадку в Львівську область за місцем прописки – немає.
До того ж, я був звільнений у запас, коли не захотів іти в Нацгвардію. Альтернативи нам не давали: або ти йдеш на контракт у Нацгвардію, або звільняєшся.
Справа принципу
А я років десять тому був серед людей, які боролися проти продажу трамадолу без рецептів. Фактично, як наркотику.
Відповідно, у мене залишилися друзі у громадській раді при Управлінні МВС у Львівській області. Я поділився з ними всім, що відбувається. Вони звели мене з відділом кадрів.
У відділі кадрів сказали, що поновлення на посаді неможливе. Є інший варіант – пройти школу міліції з нуля, щоб отримати з нуля звання рядового міліції, яке в мене і так є.
Після того, як зрозумів, що сторонніх людей на практиці не пропускають, для мене стало ділом принципу туди піти.
І я таки позбирав усі документи. (Гортає папку) Дивись: копія диплома, довідка про склад сім’ї з ЖЕКу, трудова – ну це само собою... П’ять конвертів, п’ять файликів, фотографії – а далі ще цікавіше. Характеристика ще зі школи. Я ходив у свою школу, й мені її писали. Далі: характеристика з ЖЕКу, що на тебе немає скарг. Характеристика з університету, характеристика з місця роботи, ксерокопії паспорта, коду й свідоцтва не тільки мене, але й моєї дружини, батьків, сестер, батьків дружини, братів і сестер дружини. Тобто всіх-всіх-всіх.
 |
Я все зібрав. На це в мене пішло близько місяця. Приходжу: "У мене все готово". Можу на півроку йти на оту базу в селі, де треба жити безвилазно. І тут мені кажуть: вакансія закрита, набору вже нема і чи буде - невідомо.
Ламати зсередини vs. Зносити повністю
"Ну, давай тоді спробуй таки поновитись". Я з’їздив у Київ у Главк по витяг із рапорту про звільнення в запас.
Отут-то я й дізнався, що коли я відмовився йти на три роки в Нацгвардію – мене звільнили не за моїм рапортом, не за власним бажанням, а нібито через непроходження випробувального терміну. Доти я про це не знав.
Я писав рапорт про звільнення в запас за власним бажанням. Але мене, виявляється, звільнили "у зв’язку з непроходженням випробувального терміну". Ось, дивись (показує документ): мене звільнили не на підставі мого рапорту, а на підставі рапорту Михайленка про мене. Хто такий цей Михайленко? Без поняття.
Мого рапорту у витягу немає. Можливо, його навіть не долучили до справи. Я так розумію, "за непроходженням" звільняли й решту наших, які не захотіли йти в Нацгвардію на контракт.
Відповідно, тепер відновити мене у львівській міліції не можуть. Можуть тільки взяти в батальйон "Львів", який зараз під Лисичанськом і Дебальцевим. Отак знову: я можу їхати на фронт, але служити в міліції не можна.
Зараз чекаю, поки до Львова докотяться реформи Еки Згуладзе. А тим часом ось приїхав у Київ: вирішив пройти тестування в нову патрульну поліцію в Києві. Принаймні буде досвід.
Чого я все це взагалі роблю? Та якось... після всіх подій і витраченого року життя з гітариста і філософа я став зовсім іншим. Хочеться міняти систему зсередини. Мабуть, більшість моїх однополчан-добровольців з "Азова" дивляться на мене косо. Вони вважали б, що систему треба не ламати зсередини, а зносити повністю.
