Перше враження: Старобільськ - місто велосипедів. За їх кількістю він нагадує провінційне містечко де-небудь у Центральній Європі, але аж ніяк не на українському сході - велопарковки є біля кожного будинку. Це вже потім ми дізнаємося, що в місті немає громадського транспорту і велосипед - не данина моді, а усвідомлена необхідність.
- Старобільськ зараз став як обласний центр. Коли Луганськ захопили, звідти почали масово виїжджати. А зараз повертаються - гроші закінчились, а там квартири залишилися, - розповідає місцева активістка Тетяна Щепетильникова.
- У нашого знайомого дружина з донькою виїхали з Луганська в Крим, коли там почалися обстріли. А їх потім із Криму відправили на Сахалін. Так її чоловік, який тут лишився, їй пише: "На дитину гроші дам, а ти там крутись, як хочеш". Тому найбільше ми радіємо за тих, хто на Сахаліні, - жартує чоловік Тетяни Володимир.
Він працює на молокозаводі - їздить по селах і збирає молоко. Каже, що через його проукраїнську позицію на роботі почали думати, що він із Західної України. Іронізує - каже, що був би не проти. Завдяки поїздкам у села йому довелося багато поспілкуватись із місцевими прихильниками "Луганської народної республіки".
- Вони ж як - голосували на референдумі за "ЛНР", а гроші хочуть отримувати від України. То я їм і кажу: "Наступного разу гроші привезу "лунаріками", від "ЛНР". От тільки мені їх видали великим аркушем - мушу повирізати". А вони одразу - ні, нам треба гривня. Так якщо вам треба гривня, нащо ви йшли на референдум?
Питаємо в них про військових - їх багато зараз у місті: і добровольчі батальйони, і Збройні сили.
- Коли переганяли нашу військову техніку, то в багатьох був шок. Говорили: як це так, чого вони прийшли на нашу землю? А коли потім їх збиралися переміщати подалі від кордону, то всі перелякались: "Ні, хай залишаються тут, хто ж буде нас захищати?" - згадує Володимир.
- А нещодавно кілька хлопців випили і щось їм примарилося в темряві. То вони й почали стріляти. На ранок в однієї машини вибите заднє скло, автоматною чергою прошитий низ кузова. Прикро, що ти стільки часу пояснюєш людям, що вони за нас, а потім один такий випадок псує все, - нарікає чоловік.
Розповідаючи про стосунки між військовими і місцевими, Тетяна згадує похорон, що був у вересні:
- Це було вже після початку перемир’я. Хлопці потрапили в засідку, їх обстріляти. Збирали і привозили по шматках - руки, ноги. 28 невпізнаних тіл. Страшно було, що на похорон ніхто не прийде. Але місто вийшло, причому були всі: від 17-річних і до 70-річних. І ці сімнадцятирічні дівчата не просто плакали, ридали. Одна справа, коли на Західній Україні дівчата плачуть. Але тут, на сході… Я стояла і разом з ними плакала. У нас тут на кладовищі є польське поховання. Тепер буде й українське. Вони якраз поруч, - тут вона встає, щоби стримати (чи приховати) сльози. Потім повертається і додає: - Я ось зараз думаю: нам треба було все це пережити, щоб зрозуміти, хто ми і де ми.
 |
Оля Петренко - мешканка Старобільська, аспірантка Луганського національного університету, пояснює, що проукраїнських активістів та активних сепаратистів у Старобільську приблизно порівну, всі решта - просто "болото":
- Ще як почалася ситуація в Криму, в Старобільську організовувалася самооборона. Вони виставили блокпости, щоб не допустити гастролерів. Але до них приїхали таксисти-сепаратисти й змусили блокпости зняти. Начальник міліції не захотів озброювати активістів і надавати їм статус структури, що співпрацює з міліцією, тому захищати нас було нікому, - пояснює дівчина.
- Уже перед референдумом приїхали люди з автоматами. Сказали голові райадміністрації: якщо буде чинити спротив, то постраждають діти. Вивісили "ЛНРівський" пра... (різко обриває) ганчірку. Що Гаркавий (голова райдержадміністрації) міг зробити проти кількох чоловіків із автоматами? Треба було, щоб йому, як Рибаку, спороли живіт? Я розумію, що він погано зробив, погодившись провести референдум, але це було вимушено.
Більшість жителів міста референдум проігнорувала.
- Деякі знайомі ходили, бо боялися, що будуть погрожувати тим, хто не голосував. Із тієї ж причини дехто не ходив на вибори президента, ніби потім сепаратисти могли отримати перелік нелояльних. Мене це обурило - люди помирають за Україну, а вони бояться пересидіти вдома референдум, - зазначає Оля.
"ЛНРівський" прапор провисів у Старобільську не довше тижня. Знімали його місцеві активісти.
- Нам пощастило, що дуже швидко приїхали наші війська, - продовжує Оля. - Коли я їх побачила на вулиці, то хотілося підбігти й розцілувати. Сепаратисти без бою поїхали в свою "ЛНР". А про військових складали різні небилиці. Мовляв, зайшли вони в магазин, забрали продукти і сказали, що за них Тягнибок заплатить. Якщо вірити сепаратистським сайтам, то половину Старобільська зґвалтували, а іншу - розстріляли.
За її словами, наразі війна згуртувала однодумців: усі вчать одне одного, як переховуватися, як захищати IP-адресу, допомагають солдатам - у місті є кілька точок, де збирають допомогу військовим. Навіть на окупованих територіях залишилося дуже багато патріотично налаштованих громадян.
- У нашому регіоні з великою кількістю етнічних росіян треба щось зробити, щоб вони не відчували себе зайвими в проекті "Україна". Не треба проводити жорстку українізацію. Треба сприяти тому, щоб української мови було більше, але російську не можна забороняти, бо це навіть у лояльних російськомовних громадян викличе протест.
Для багатьох місцевих чіткий вибір досі не є очевидним, тому вони порівнюють нинішній конфлікт із війною між білими та червоними. Значна частина старобільчан намагається лишатися осторонь, чекаючи на мир. Для прихильників Росії Старобільськ – невід’ємна частина Донбасу, інші ж декларують, що живуть на Слобожанщині. На стінах міських будівель тривалий час велась боротьба графіті: "Слава Україні" проти триколорів. Судячи з розфарбованих стін і стовпів напередодні парламентських виборів, тут потроху перемагає Україна.
***
У день виборів на вулицях сонячно і порожньо. З-за воріт військової частини голосно лунають пісні Дзідзя. Військові мружаться на сонці, курять.
На центральній площі спочатку грає пісня про Карпати, а потім Олександр Пономарьов починає благати не рубати тополю.
На фасаді будинку культури весело й гордо випинаються розфарбовані в синьо-жовтий кольори серп і молот.
 |
Усіх охочих на честь виборів пригощають кашею. Біля великого казана збирається хоч маленький, але натовп.
У парку культури та відпочинку грає радянська музика.
Військові, журналісти та міжнародні спостерігачі мирно обідають у місцевих барах. Офіціантки навіть не звертають уваги на те, що тепер до них заходять із автоматами.
Спокій, сонність і безтурботність старобільських пейзажів в одну мить руйнує наш новий знайомий.
- Я был депутатом поселкового совета, городского, районного. Сейчас я мер города. Меня сажали в тюрьму, я кандидат в народные депутаты и воюю в "Айдаре". Зовут меня Николай, фамилия моя Греков. И если вы зайдете в интернет, я надеюсь, ничего хорошего там обо мне не напишут.
"Айдарівець" Греков виглядає так, ніби втік із банди Махна і до останнього переховувався десь у степах Луганщини. Голосний, енергійний, вибуховий - жартома називає себе сепаратистом і розповідає про те, як майже став народним депутатом України. У його рідному окрузі вибори не відбулися через "неможливість гарантувати безпеку". Тому він узявся допомагати своєму другові - Тиграну Кочаряну, який балотується в 114-му окрузі. З легкістю запрошує нас із собою, але просить нікому не розповідати про те, куди ми їдемо.
По дорозі розкриває інший бік настроїв місцевого населення - відмінний від того, що ми чули досі:
- Если во Львовской, Ивано-Франковской, Волынской области батальйон "Айдар" - герои, то здесь они каратели.
- А разве местные жители не рады, что на них русские танки не пошли?
- Какие, русские? Они их до сих пор ждут.
Дорогою на північ говоримо, звісно, про вибори. Його думка - треба міняти не владу, не керівництво, а народ: "Вот то быдло, которое выбрало это быдло". Це звучить особливо незвично від колишнього "регіонала".
- Ти ж маєш розуміти - чому Мойсей 40 років водив євреїв у пустелі?
- Щоб помер останній, народжений у рабстві.
- Щоб передохли. Просто, щоб передохли. Тому ми маємо пройти такий самий період: щоби у нас вимерло наше покоління, старше і, на жаль, може, й ваше.
Про будні в "Айдарі" розповідає неохоче, каже, що познайомить нас із справжніми бійцями. Жартома лякає, що вони беруть полонених і тримають їх у підвалах.
- І скільки у вас полонених?
- Зараз? Тільки двоє, - підморгує нам і сміється.
"Справжнім" "айдарівцем", до якого нас везли, виявився Ігор Грещук. Він єдиний депутат Львівської облради, який воює в зоні АТО. Чесно зізнається, що перебував на "стовпі ганьби" і був головою фракції Партії регіонів у облраді. В АТО з серпня.
- Зрозуміло, що владі зараз не зовсім вигідні добровольчі батальйони. Бо з одного боку, це позитив, а з іншого - негатив. І ось цей негатив хочуть на нас скинути: злочини, мародерства. Мародерство, можливо, і є. Але є така річ, що під брендами батальйонів діє багато негідників, які і створюють таку ситуацію, - нарікає боєць.
- У прифронтовій зоні немає законних силових структур, тут не працює міліція, прокуратура і СБУ. Тому роль правоохоронних органів дуже часто доводиться виконувати добровольчим батальйонам. Деякі затримання, з точки зору українського законодавства, відбуваються не зовсім законно, але іншого шляху здійснювати правочин на цій території немає. Правосуддя пробуксовує, і те, що "Айдар" затримує сепаратистів і людей, які сприяли сепаратизму, деколи є незаконним. І це прикро.
- Я не є прихильником демократії з "коктейлем Молотова". Демократія - річ уперта, вона має бути завжди законною. "Коктейлі Молотова" - незаконний метод впливу на зміну влади. Ми сьогодні нарешті провели вибори до Верховної Ради, сподіваюся, що результати будуть такими, які дадуть можливість розвиватися нашій державі... У підсумку Україна переможе за будь-яких варіантів. Україна в нас різна. Але тим, можливо, вона і сильна, що вона повинна бути різною і єдиною.
Невгамовний Греков нарешті знайомить нас із Тиграном. Тихий чоловік у хорошому костюмі нервово ходить кімнатою - до закриття дільниць ще чотири години. Йому та працівникам штабу по черзі телефонують - якісь проблеми на дільницях. Разом із ним Михайло Васильович Голубович - художній керівник Луганського українського драматичного театру. Він підтримував Тиграна на цих виборах.
Вони по черзі розповідають про те, що відбулося в Луганську за останні півроку.
- Основна помилка Майдану знаєте в чому була? Що стали звинувачувати не Януковича, а весь Схід. Народ почали називати бидлом, ображати, принижувати. А якби вистачило розуму і винуватцем всього зробили б Януковича – ще можна було б про щось говорити.
- Згадайте, як Юлія Володимирівна сказала, що Донбас треба обнести колючим дротом!
- Не представників "Сім’ї", а простих людей. Якщо ти політик, як ти можеш називати людей "лугандонами"?
Головна думка, яку вони намагаються нам донести, про те, що з різних причин усі знехтували людьми, які залишилися на окупованих територіях: старими та хворими людьми і тими, в кого просто немає грошей, щоб виїхати. Як результат переселенці не змогли навіть піти на вибори:
- Як я міг проголосувати? Я хотів, а мені сказали: "А відкріплення у вас є? Поїдьте в Луганськ і візьміть відкріплення". У кого ми маємо брати відкріплення, в "ЛНР"? Щоб проголосувати, це нам треба тут прописатись. А хто нас тут пропише в себе?
- Ми опинилися ніде. І звати нас ніяк. Лугандони ми.
Тигран похмуро додає:
- Знаєте, я зараз у будь-яке село прийду, скажу: мужики, я буду вам платити 500 гривень на місяць. Тільки ви маєте назвати село моїм іменем і підняти прапор. Піднімуть.
Ці території виявилися нікому не потрібними. І кинуті напризволяще люди вже не бачать жодної різниці між українською армією та добровольчими батальйонами, між проукраїнськими силами та проросійськими. Мовляв, що білі грабують, що червоні.
Люди тримаються за цю землю, навіть попри відсутність упевненості в завтрашньому дні. В окупованому Луганську все одно лишається місце планам і мріям. Як от український театр для Михайла Васильовича:
- Я все життя поклав на те, щоб у Ворошиловграді був український театр. Звертаюся зараз до влади: що робити? Кажуть переїжджати у Сєверодонецьк. А як переїхати? Ми комунальна власність облради, вони повинні прийняти рішення про евакуацію театру. Ніхто не бере на себе відповідальність. І що мені робити, кинути театр? Так більше половини людей лишилось – не тому, що їм подобається ЛНР, а тому, що вони люблять український театр. Поїду назад, в Луганськ, бо мене люди чекають. Вони чекають! І вірять. І я буду говорити з цією новою владою про те, що треба закінчити ремонт театру. Тому що там українці живуть.
Уже насамкінець нашої розмови згадує:
- Мені дуже подобається мій дзвінок, я ніколи й не звертав уваги. Наберіть мене.
І ось треба вилізти ледь не на підвіконня, щоби зловити мережу. А телефон Михайла Васильовича починає грати:
Терриконы кругом высокие, поднимаются к облакам.
Украина здесь начинается, солнце к первым приходит к нам.
Луганщина - песня моя! В степи ковылей колыхание.
Луганщина, ты для меня - великое чувство кохання.
