Бернгард Ліхте, кореспондент німецького телеканалу ZDF, під час прямого включення із київського готелю "Україна" 20 лютого зміг сказати на камеру тільки два речення:
- Я щойно повернувся з холу готелю, там на підлозі складають трупи. Я нарахував 9 тіл…
Далі ведучий мусив перервати включення й поставити в ефір запис коментаря якогось німецького політика - Ліхте просто не міг більше стримувати сльози.
Бернгарду на вигляд років 60, до Києва він разом зі своїм оператором працював у Сирії, Єгипті та Лівії, тобто дивитися на вогнестріли та пошматовані тіла й розповідати про них - його щоденний хліб у буквальному сенсі слова. Але в день розстрілу на Інститутській професіоналізм йому зрадив, він стояв перед панорамним вікном на тлі Майдану й просто плакав на камеру.
Ці кадри - майже фотографічно достеменна ілюстрація ставлення німецької журналістської спільноти до київського катаклізму 2014 року. Виплекана на химерних ілюзіях студентських заворушень 1960-х, пацифістського руху 1970-х, ліберальної демократії 1980-х та екологічного максималізму 1990-х, сучасна німецька журналістика, пройшовши у двотисячні через пустелю об'єктивізму та спеціалізації, так і не розтратила молодечого ідеалізму та емпатії. На київському Майдані вона майже інстинктивно відчула резонанс із власним "колективним несвідомим", власними архетипами та власними юнацькими ідеалами.
Тому не дивно, що буквально учора в прямому ефірі одного з федеральних каналів відомий німецький публіцист і русофіл 90-річний Петер Шолль-Латур із ветеранською роздратованістю звинуватив медіа Німеччини в розпалюванні антиросійської істерії - місцева преса дійсно не демонструє жодного сантименту до російського обскурантизму й "окопної правди" путінської політики щодо України.
При всьому цьому німецька журналістика аж ніяк не наївна, вона не декларує, а шукає істину й готова розчаровуватись у своїх героях. Німецький журналіст - не місіонер, а слідчий, його завдання - встановити істину або бодай наблизитися до неї. Тому якщо це дискусія в студії, то це мінімум модерації і максимум спікера, а в інтерв’ю - гранично стислі, але летально точні запитання.
Німецька журналістика - впливова корпорація, але вона свідома того, що не формує громадську думку, а ті політики, експерти та публічні інтелектуали, яким вони надають слово в інтересах громади. І ось ці слова в сумі дають таку картину.
Німецька урядова коаліція сформувала чітку позицію в українсько-російському конфлікті: референдум і анексія Криму є порушенням міжнародного права і не будуть визнані легітимними.
ЄС уже реалізував перші дві фази запровадження санкцій проти Росії: призупинено підготовку до саміту "великої сімки" в Росії у Сочі та переговори про спрощення візового режиму і запроваджено персональні санкції щодо окремих представників російської влади. Третю фазу санкцій - запровадження економічних обмежень - буде реалізовано в разі подальшої ескалації конфлікту з боку Росії. "Ескалація конфлікту" - це введення російських військ у східні області України.
Зрозуміло, що про введення військ НАТО в Україну і мови бути не може, такі гарантії безпеки надаються тільки країнам-членам НАТО. Так само не висувається пряма вимога повернення Криму до складу України. Таким чином, мета ЄС - це деескалація конфлікту, фіксування статус-кво і початок переговорів.
У стратегії ЄС щодо українсько-російського конфлікту потрібно розрізняти дві площини: правову і практичну.
У правовій площині компроміс із Росією неможливий - міжнародне право не знає компромісів. Порушено фундаментальні договори у сфері європейської безпеки, створені Москвою факти юридично визнаними бути не можуть. Дії Москви зруйнували засадничий консенсус європейських країн, що склався після Другої світової війни - відмова від застосування сили та залякування у міжнародних відносинах.
У практичній площині реальної політики ні ЄС, ані США дозволити собі військовий конфлікт заради українського Криму не можуть. Тож мета ЄС - не порятунок України, а зупинення російської експансії. Саме заради цього Німеччина готова до запровадження жорстких економічних санкцій, навіть попри реальні втрати, яких може зазнати її економіка.
Симптоматично, що минулого тижня з відповідною заявою виступив голова Спілки німецьких промисловців Ульріх Грілло:
- Міжнародне право є незаперечним пріоритетом. У разі його порушення треба застосовувати санкції.
Для країни, в якій 300 тисяч робочих місць залежать від контрактів із Росією, це дуже сильна заява.
Головний закид Заходу щодо політики Росії - відмова Кремля від інтернаціоналізації конфлікту. Дотепер Москва категорично відхиляла пропозицію ЄС долучитися до контактної групи ОБСЄ з розв’язання українсько-російського конфлікту. Ця група повинна була б опрацювати план політичного розв'язання кризи.
До 18 березня Москва відмовлялася від участі в роботі групи, бо була зайнята анексією Криму. Після анексії Путін заявив, що Росія не планує вводити війська у Східну Україну. Свою програму-мінімум Кремль реалізував і тепер міг би увійти до контактної групи.
Мета Москви на переговорах - перетворення України в децентралізовану федерацію (в ідеалі - конфедерацію) з цілковито підконтрольним Сходом і Півднем і маргіналізованою, ізольованою Західною і Центральною Україною.
Мета ЄС - компроміс із Росією. Оскільки Росія не готова до компромісу за рахунок власних інтересів, він буде можливий тільки за рахунок інтересів України як найслабшого учасника переговорів.
Зовнішньополітичний речник фракції ХДС/ХСС у Бундестазі, парламентський координатор із питань трансатлантичної співпраці у зовнішньополітичному відомстві Німеччини Філіпп Місфельдер нещодавно окреслив коло питань, в яких позиції ЄС і РФ збігаються - це створення федеративних структур державної влади в Україні, її позаблоковий статус, тісні економічні зв’язки України з РФ, усунення радикальних націоналістів із державних посад, обмеження впливу правих ідеологічних течій, друга державна мова.
До речі, Місфельдер ставить умовою надання економічної допомоги Україні видалення з урядових посад представників ВО "Свобода". Водночас урядова коаліція виступає за підтримку прагнень України наблизитися до Європи.
Концепція впливової опозиції в Бундестазі - лівиці - йде ще далі. Вона наполягає на відмові України від західної орієнтації, формуванні вищих органів державної влади за етнічною ознакою (всі вищі державні посади розподіляють у рівній пропорції між представниками українофонів і русофонів).
До речі, свого часу саме таку концепцію об'єднання запропонував ЄС турецькій громаді Північного Кіпру та грецькій громаді республіки Кіпр. Її було відхилено, а ось жодних санкцій проти Туреччини, яка свого часу окупувала північну частину острова так само, як Росія Крим, так ніколи запроваджено і не було.
Позиції України на переговорах будуть найслабшими. Вона не отримає від Заходу реальних гарантій безпеки і перспективи в осяжному майбутньому стати членом ЄС. Київ може розраховувати на значну фінансову й економічну допомогу. Але питання, чи може це компенсувати втрати на російському ринку, залишається відкритим.
Федералізація в нинішніх умовах - пряма загроза суверенітету та територіальній цілісності. Пояснити це Заходу, а тим паче Росії, буде складно. Як і те, що без підтримки ВО "Свобода" уряд, принаймні до нових парламентських виборів, існувати не зможе.
Єдине, що отримає український прем'єр Арсеній Яценюк уже 21 березня, - це угоду про політичну асоціацію з ЄС. Символічна капіталізація цього документа дуже висока, але економічна, тобто реальна вага геть відносна.
Щоби вона дала рясні економічні плоди, Україні треба пройти тектонічно активний етап виборів (президентських і, можливо, парламентських), прийняття нової Конституції, децентралізації і реформи місцевого самоврядування. Крім того, доведеться переконати західних партнерів, що хлопці, які тиняються по телекомпаніях і товчуть у прямому ефірі пики їх президентам, реально європейці й демократи, і що саме їм треба виділити 11 мільярдів кредиту.
Але навіть якщо все це буде зроблено, не виключено, що росіяни та європейці дійдуть "продуктивного компромісу" й оголосять свій вердикт: розстріл через федералізацію.
І України, яку ми знаємо, не стане.
