Останні ночі Київ приголомшують найжорстокіші протести в історії незалежної України. Розлючені демонстранти зганяють гнів на міліції після ухвалення Верховною Радою деспотичних законів, які Amnesty International назвала “Хартією репресій України”.
За останні два місяці опозиція так і не змогла скористатися масштабними народними протестами, щоб укріпити свої політичні позиції і не допустити прийняття цих законів. У підсумку їхні дії звелися до розпачливих чвар із депутатами від правлячої партії.
Напередодні протесту "Трійця" Кличко-Яценюк-Тягнибок вела свій звичний ритуал вигукування образ, повторювання декількох нездійсненних планів дій, загалом не роблячи і не говорячи нічого суттєвого щодо майбутнього країни.
Відсутність сильного лідерства протягом протестів була очевидною. Хоча постійно звучали грандіозні плани, мало які з них здійснилися і жодний не був дієвим. Глухий кут неминуче спричинив відчай, а протести набули насильницького характеру.
Здається, що "Трійця", усвідомивши всю складність завдання, що стоїть перед нею, вже не в змозі глянути за межі тисяч прихильників на вулицях Києва й окреслити загальну картину - тобто те, що необхідно зробити для всієї країни. Вони просто розпалюють битву, яку не готові виграти.
Нація розділена. Росія і ЄС тягнуть на себе Схід і Захід країни. Жодна частина країни не в захваті від політичних еліт, що нібито представляють їхні інтереси. Ще менше вони симпатизують політикам "ворожих" сторін.
І цілком зрозуміло чому. Хаотично кидаючись то до ЄС, то до Росії, авторитарний уряд Партії регіонів привів країну до межі відкритого конфлікту. Ультранаціоналізм "Свободи" неприйнятний, "Батьківщина" викликає асоціації з невиправданими обіцянками корумпованого помаранчевого уряду, а УДАР так і не сформував чіткої політичної програми.
Особистості теж неоднозначні. Янукович – примітивний, Тягнибок – нерозсудливий запал, Яценюк – беззапальна розсудливість. Щодо Кличка, то часто важко зрозуміти, про що він говорить.
Доки Янукович може розраховувати на непідтримку опозиції Сходом, цей уряд безперешкодно продовжуватиме нищити демократію України.
Якщо Україна прагне бути суверенною демократичною державою, врятуватися від економічного краху і громадянського конфлікту, то має з’явитися лідер, який об’єднає Захід і Схід. Чесний лідер, який уміє приймати рішення, чітко сформулює бачення майбутнього України, пояснить детальні реформи і не боятиметься зробити це без своїх політичних партнерів із "Трійці". Має з’явитися людина постаті президента.
Завдання в цього лідера будуть надскладні. Урядову вертикаль "зверху донизу", очолену олігархами, потрібно перевернути з ніг на голову. Державну владу над народом - замінити народною владою над державою. Треба розірвати той довжелезний ланцюг корупції, яким скуті всі рівні українського суспільства.
Аби досягти цього, новий лідер має здобути на виборах не просто перемогу, а голоси переважної більшості населення по всій країні. Здобути перемогу, співмірну масштабам перемоги Трояндової революції у Грузiї.
Але хто ж з охочих бути лідером насправді має потенціал? Тягнибок – чудовий оратор, але його підтримують лише радикали. Екстремістські погляди й акти насилля свідчать про те, що "Свобода" буде завжди представляти меншість, навіть якщо ця меншість активна.
Яценюк – досвідчений політик, гарний оратор, але його млявість не надихає. Його партія "Фронт змін" мала хороші конкретні ідеї реформ, які зовсім поблякли, коли він очолив "Батьківщину". Тепер Яценюк не лише не надихає, але й не надто приємно асоціюється з морально збанкрутілою партією, що має підтримку лише на Заході і вже зазнала катастрофічної поразки при владі.
Залишається Віталій Кличко. Для багатьох він лише боксер, який грається в політика. До подій у неділю ввечері він рідко з’являвся на публіці без Яценюка і Тягнибока, а навіть якщо й з’являвся, то його виступи були непереконливі.
Незважаючи на це, Кличко постійно набирав більше голосів, аніж інші опозиційні лідери. Його глибоко поважають як на Сході, так і на Заході як легенду боксу. Його вважать найчеснішім політичний лідером, і він не заплямував своєї репутації за час політичної діяльності. Він російськомовний, але намагається говорити українською. Володіє також німецькою і англійською.
Можливо, в нього є потенціал сподобатися людям і надихнути їх, але для цього він має показати таку саму силу духу, як у своїй спортивній кар’єрі, і вийти на бій.
Бажання продемонструвати об’єднаний фронт опозиції зрозуміле, але це, зокрема, не сприяє кандидатові в президенти. Тримаючись за руки з конкурентами, він анітрохи не видається сильним, динамічним лідером.
Кличко має дистанціюватися, але так, щоб не налаштувати проти себе "Свободу". Ця правоцентристська, ксенофобна, гомофобна і антисемітська партія і так вже надто довго перебуває в центрі уваги. Багато голосів, які вона отримала 2012 року, були насправді голосами проти провладної більшості, а не за саму партію. Перемогу можна отримати без них. На Сході в них фактично немає підтримки.
Кличко має показати, що в нього є план, і що його партія має справжню програму і конкретні пропозиції реформ. Самих європейських прагнень недостатньо, щоб зацікавити Схід. Як він змінить освіту, медичний сектор, міліцію в Україні? Ці речі турбують усіх українців. Він має їздити на Схід, на Захід і говорити з людьми про ці проблеми мовою, яку вони краще розуміють.
Але він має втілювати цей план у життя з гарно підготовленими і добре поставленими промовами, що є частиною вдало продуманої кампанії. Якщо те, що ти хочеш сказати – важливе, то є сенс приділити трохи свого часу донесенню ідеї.
Будучи єдиною людиною, яка спроможна об’єднати країну, Кличко стоїть не лише перед можливістю, але й перед відповідальністю. Він має зробити крок уперед. Ніхто не віддасть йому влади. Він має забрати її, показавши таку саму впевненість, як він це робив, будучи чемпіоном із боксу.
Переклад Юлії Самусь
