Що небезпечніше: вогнепальна зброя чи басейн? Що спільного між Ку-клукс-кланом і ріелторами? Що робить батьків ідеальними? Відповіді на ці та інші несподівані запитання дають у своїй книжці "Фрікономіка" американський економіст Стівен Левітт і журналіст Стівен Дабнер. Проте це не просто захопливі й оригінальні пояснення. Це серйозний економічний аналіз із масштабними статистичними даними, які автори збирали протягом багатьох років. "Фрікономіка" дає змогу поглянути на звичні речі під іншим кутом зору, а також зрозуміти, що ми часто плутаємо причину й наслідок і стаємо на ті позиції, які є для нас зручними, а не об’єктивними.
Щоб зрозуміти природу деяких речей краще, друкуємо для вас уривок з цієї книжки, яку для українців переклав "Наш формат".
***
Уявіть на хвилину, що ви — директор дитячого садочка. Ви керуєтеся чітко окресленими правилами, згідно з якими батьки мають забирати дітей до 16:00. Але батьки часто спізнюються. У результаті під кінець дня у вас і досі залишаються кілька стривожених дітлахів та щонайменше одна вихователька, яка змушена чекати, доки не з’являться батьки. Що ж робити?
Двоє економістів, які почули про цю проблему (вона видалася їм досить простою і звичайною), запропонували ось таке вирішення: штрафувати несумлінних батьків. Зрештою, з якого дива дитсадок має опікуватися їхніми дітьми задарма?
Вищезгадані економісти вирішили перевірити свій варіант розв’язання цієї проблеми, здійснивши тестове дослідження в десяти дитсадках Ізраїлю. Це дослідження тривало двадцять тижнів, причому штраф не був запроваджений одразу. Протягом перших чотирьох тижнів економісти просто реєстрували кількість батьків, які спізнювались: у середньому на кожен дитсадок припадало вісім запізнень щотижня. На п’ятий тиждень був запроваджений штраф. Було оголошено, що всі батьки, які спізнюватимуться на більш ніж десять хвилин, платитимуть по три долари на дитину за кожен випадок. А потім цей штраф додавався б до щомісячної суми, що батьки платять за дитсадок, яка складала приблизно 380 доларів.
Після запровадження штрафу кількість батьківських запізнень швидко... злетіла догори. Невдовзі їхня кількість склала двадцять на тиждень — тобто більше ніж удвічі перевищила попередній середній показник. Стало очевидним, що стимул дав протилежний ефект.
У своїй основі економіка — це наука про стимули й мотиви: яким чином люди здобувають те, чого прагнуть або потребують, особливо коли інші люди прагнуть або потребують того самого. Економісти полюбляють стимули. Їм подобається вигадувати їх, упроваджувати, а потім досліджувати й бавитися з ними. Типовий економіст переконаний, що світ іще не вигадав такої проблеми, якої він не зміг би розв’язати, коли б йому дали змогу на власний розсуд змайструвати "правильну" схему стимулів. Можливо, запропонований ним варіант матиме не надто привабливий вигляд, бо може містити в собі примус або захмарні штрафи, або ж обмеження громадянських прав і свобод, але саму первинну проблему буде розв’язано, можете не сумніватися. Стимул — це мов куля, важіль, ключ, часто це — крихітний об’єкт, який має вражаючу здатність змінити ситуацію.
Від самого початку нашого життя ми навчаємося реагувати на стимули, як негативні, так і позитивні. Коли ви у віці двох-трьох років підійдете до розпеченої груби й торкнетеся її, то обпечете свій палець. Коли ж ви принесете зі школи купу відмінних оцінок, то отримаєте у винагороду велосипед. Коли ваші однокласники помітять, як ви колупаєтеся в носі, вони кепкуватимуть з вас. Коли ж ви потрапите до футбольної команди, то неодмінно підніметеся догори соціальними сходами. Якщо ви прийдете додому пізніше зазначеної години, то батьки покарають вас і певний час не випускатимуть гуляти ввечері. Якщо ж ви складете випускний тест ЗНО на двісті балів, то зможете потрапити до престижного ВНЗ. Якщо ви пропускатимете пари в Київському національному університеті, то вам доведеться працювати в страховій компанії вашого батька. Та коли ви навчатиметеся настільки добре, що вас запросять працювати до компанії-конкурента, то ви станете заступником голови компанії, і вам більше не доведеться працювати на свого батька. Якщо ви так зрадієте вашому призначенню на посаду заступника голови, що мчатимете додому зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину, то вас зупинить поліція і оштрафує на сто доларів. Але якщо ви виконаєте свій план із продажів і наприкінці року отримаєте премію, то ви не лише не перейматиметеся через квитанцію на сплату штрафу, а й зможете дозволити собі придбати оту плиту фірми Viking, про яку ви завжди мріяли, і об яку тепер ваш малюк зможе обпекти свій пальчик.
Стимул — це просто засіб, щоб спонукати людей робити більше хорошого, ніж поганого. Але більшість стимулів не з’являються самі по собі. Хтось, скажімо, економіст, політик чи батько, має їх вигадати. Ваша трирічна донька з’їдає всі належні овочі протягом усього тижня? Тоді вона заслужила на похід до магазину іграшок. Великий сталеливарний завод випускає в атмосферу надмірну кількість диму? Тоді цю компанію штрафують за кожну метричну тону забруднювача, яка перевищує дозволений законом ліміт. Надто багато американців не сплачують свій податок на доходи? Економіст Мілтон Фрідман знайшов спосіб розв’язання цієї проблеми: автоматичне вирахування податку з зарплатні працівника.
Існують три основні різновиди стимулів: економічні, соціальні й моральні. Дуже часто одна схема стимулювання містить усі три різновиди. Пригадайте лише кампанію проти куріння, яку проводили в Європі та Америці протягом останніх років. Запровадження "податку на гріхи" у розмірі три долари за пачку — це сильний економічний стимул проти купівлі цигарок. Заборона паління в ресторанах і барах — потужний соціальний стимул. А коли уряд Сполучених Штатів стверджує, що терористи накопичують свої кошти за допомогою продажу сигарет на чорному ринку, то це є ще й вельми гострим моральним стимулом…
Так що ж було не так зі стимулом, запровадженим в ізраїльських дитячих садках? Ви, напевно, вже здогадалися, що штраф у розмірі 3 долари виявився занадто малим. За таку ціну батьки, які мали одну дитину, могли дозволити собі спізнюватися кожного дня і додатково платити лише 60 доларів щомісяця — всього-на-всього одна шоста повної вартості. Це — досить мала сума, якщо порівнювати її з ціною послуг няньки. А якби штраф встановили на рівні 100 доларів замість 3? Це, безумовно, поклало би край батьківським запізненням, хоча водночас спричинило б ворожість з їхнього боку. (Будь-який стимул є компромісом за своєю сутністю; секрет полягає в тому, щоби збалансувати крайнощі).
Але зі штрафом у дитсадках була ще одна проблема. Моральний стимул (почуття провини, яке з’являлося б у батьків у разі їхнього спізнення) був замінений на матеріальний (тридоларовий штраф). Лишень за кілька додаткових доларів щоденно батьки отримали змогу "відкуплятися" від свого почуття провини. Ба більше: малий розмір штрафу давав батькам сигнал про те, що запізно забрати дитину — не така вже й велика проблема. Якщо дитсадок зазнає лише тридоларового збитку через кожне запізнення, то чи варто завдавати собі клопоту, перериваючи, скажімо, гру в теніс? І справді: коли на сімнадцятий тиждень свого експерименту економісти скасували тридоларовий штраф, кількість батьків, що запізнювалися, не змінилася. Тепер вони отримали змогу приходити за дітьми пізно, не платити штрафу і не почуватися винними.
Такою дивовижною й потужною є природа стимулів. Легенький поштовх здатен викликати разючі й часто непередбачувані результати. Томас Джефферсон звернув увагу на цю обставину, коли розмірковував про крихітний стимул, який призвів до "Бостонського чаювання" і, в кінцевому підсумку, — до Американської революції: "Взаємозв’язок між причинами та наслідками у нашому світі є настільки непередбачуваним, що двопенсове мито на чай, несправедливо запроваджене на його секвестровану частину, змінило умови життя кожного".
У 1970-х вчені здійснили дослідження, яке, подібно до експерименту в ізраїльських дитсадках, протиставило моральний стимул економічному. У цьому випадку дослідники хотіли дізнатися про мотивацію донорства крові. І ось що вони виявили: коли людям дають невелику грошову винагороду за те, що вони здають кров, замість того щоб просто подякувати за альтруїзм, вони в подальшому виявляють меншу схильність до донорства.Ця винагорода перетворила шляхетний акт благодійності на болісний спосіб заробити , і він виявився того не вартим.
А якби донорам крові запропонували матеріальний стимул у розмірі 50, 500 чи 5000 доларів? Ясна річ: кількість донорів різко змінилася б. Водночас разом із кількістю змінилося б ще дещо, бо кожен стимул має свій темний бік. Якби вартість літру крові раптом зросла б до 5000 доларів, то це, безперечно, зауважила б значна кількість людей. Вони могли би буквально добувати кров з ножем у руках. Могли б видавати свинячу кров за власну. Могли б уникати донорських обмежень за допомогою фальшивих посвідчень особи. Незалежно від стимулу і ситуації нечесні люди неодмінно спробують на цьому нажитися будь-якими засобами, які для цього знадобляться.
