Ярослав Рущишин: Корупція в нашій країні є захистом від конкурентів

Про Ярослава Рущишина зараз говорять як про людину, яка відшиває одяг для найбільшого виробника мас-маркету в світі Zara.

Однак львівський бізнесмен уже багато років поєднує багато сфер і зовсім не схожий на “типового українського власника 9 швейних фабрик”. Понад 20 років його мистецький-центр “Дзиґа” генерує значну частину культурного життя Львова, а свою діяльність льв’янин почав  зі створення музичного гурту.

Ярослав Рущишин - один із співзасновників Львівської бізнес-школи LVBS та активно фінансує освіту міста. На початку 2005 року він був одним зі співорганізаторів “бульдозерної” акції львівських підприємців, яка стала ядром майбутнього Комітету підприємців Львівщини.

У розмові з INSIDER Рущишин розповідає, що саме громадська робота займає більшу частину вільного часу, адже в його бізнесі працює давно налагоджена система.

“Я не розмежовую бізнес та інші сфери своєї діяльності, вони виходять одна з одної. Щодо фабрик, то моє підприємство успішне, але задоволеним я буду, коли ми станемо номер один у світі”.

Про бізнес у кризових умовах, стартапи та відсутність в Україні пропозиції власного продукту - в інтерв’ю з людиною, яка запевняє: “В Україні – величезний потенціал, ані війна, ані економічні негаразди не є перешкодою для створення своєї справи”.

Усе зародилося з діяльності, де проявлялася найбільша активність, – Студентське братство

- Чомусь у нашому поколінні прийнято вважати, що починати свій бізнес було легше у 1990-ті - саме тоді були можливості вирости з малого підприємця у справжню індустрію. Сьогодні Україна, що і без того має не надто комфортний бізнес-клімат, переживає чергову кризу. Для молоді, та й не тільки, це як зайва пересторога розпочинати власну діяльність. А може, навпаки, це вдалий час для старту? Як починали ви та чи справді у вас було більше можливостей, аніж зараз?

- У кожен період є свої нюанси і труднощі. Не можу сказати, що тоді було легше, просто сьогодні інші особливості ринку. Якщо говорити про початок мене як підприємця, то все зародилося з діяльності, де проявлялася найбільша активність, – Студентське братство. Власне, свій перший управлінський досвід я здобув і продовжую здобувати у громадських, волонтерських організаціях... Це принципово для всіх, хто вже у студентські роки замислився про власну справу: коли ти молода людина і в тебе безліч сил та енергії, варто нічого не відкладати на потім.

Ми багато чого робили в мистецькому плані, проводили концерти, реалізуючи цей досвід у подальше русло. У Студентському братстві ми з Маркіяном Іващишиним заснували мистецьке об’єднання "Дзиґа". Сьогодні - це один із небагатьох центрів, що проводить культурні події міста не за державний кошт.

Якщо вже зовсім далеко зайти, то, очевидно, все почалося з "Клубу шанувальників чаю", де солістом був Олександр Ксенофонтов, сьогодні - чоловік і продюсер Руслани. Потім був період, коли концерти не користувалися великою популярністю та не давали прибутку, тому ми повністю перейшли в комерційну діяльність – відкрили пару кав’ярень. Зокрема, відому "Ляльку" та нашу першу кав’ярню, приміщення для якої орендували в Пороховій вежі. Саме там  я і зустрів технолога з Лондона, якого вже обслуговувала одна українська фірма, проте він був не надто задоволений нею.

Це згодом ми зрозуміли, чому у британського технолога не склалося з попередниками, але тоді ми були молоді, трохи говорили англійською мовою, трішки розуміли економіку, тож почали вирішувати всі проблеми й отримувати замовлення.

Фактично, так і виникла наша перша фірма “Троттола”. На назву не було багато часу, взяли словники і знайшли переклад - слово, яке не було повторюване. Троттола - це дзиґа італійською.

- Це були прямі замовлення чи все ж через посередника?

- Ми працювали на вкрай невигідних умовах, порівняно з іншими підрядниками. Хоча відправлення, зважаючи на наявність вантажівок і налагодженої системи, здійснювали ми. Тоді ми почали чіпляти невеличкі наліпки, коли вантажили автомобіль, що це "Trottola production”. Це був хороший хід, бо за три  місяці я отримав запрошення до Лондона напряму.

Це зараз легко згадувати, але тоді квитки були захмарно дорогими. Я позичив гроші у всіх, кого знав, і полетів у Лондон на переговори.  Не знаю чому, можливо, тому що знав, що не можу повернутися без результу, очі яскраво горіли, але повернувся я вже із замовленнями напряму на "Троттолу".  Так вона стала незалежним підприємством.

- Швейний бізнес не був вашою мрією, метою, до якої ви йшли, це випадок?

- Зустріч із британським технологом – це випадок, не було б її, було б щось інше. Однак ви праві, я не мріяв із дитинства бути швейником.

- Як було тоді, молодій країні, молодим підприємцям працювати із Заходом? Не було упередженого ставлення, необхідності подвійно доводити свої можливості?

- Скажу вам відверто: і тоді, і частково зараз, порядні західні підприємці роблять гарний бізнес на Заході. До нас їдуть не найкращі. На початках, як я уже розповів, нам випала “нагода” працювати з непорядною людиною, але найважче було спілкуватися з іноземцями.

Наприклад, ми не могли пояснити, чому машина 5 днів стоїть на митниці, адже за пропуск вимагали хабар, а ми не давали. Треба було пояснювати іноземцям про проблеми з податковою, бо вони не розуміли багатьох речей ментально... От сидить у мене податкова поліція і мало мене не заарештовує, а в цей час телефонує партнер з-за кордону і, почувши проблему, каже: то в чому річ - дай їм документи, нехай ідуть і спокійно працюють (сміється,  - ред.). Це була прірва між світами. Зараз ми частково наближаємося до подібного устрою, але тоді це створювало додаткові клопоти.

- Наближаємося до західних критеріїв? Але для підприємців мало змінилося, ще й економічні негаразди, війна...

- Для малих підприємців зараз діє мораторій на перевірки, тож для них є реальна можливість працювати. Скажу так: рух є! Звісно, хотілось би швидше, радикальніше, лінійніше, але нічого не буває швидко. Французька революція тривала сто років, а ми з вами хочемо, аби все відбулося сьогодні. Результати революції повинні пройти шлях еволюції, цінності в голові не міняються за ніч. Керівник уряду – так, а погляди, цінності - ні.

- На початку 1990-х ви були одним з організаторів студентського голодування на майдані Незалежності, відтоді в Україні відбулася не одна революція. 2004 рік приніс нам багато розчарувань, а 2014-й ще й багато смертей. Може, варто було йти іншим шляхом, виборювати правду іншими методами?

- Вона була необхідна нам, ця революція. Нам треба було ствердитися, зробити світоглядний вибір, сказати всьому світові, де ми хочемо бути і якими. Ми - європейська сім’я з певним комплектом цінностей, чи євроазійська з іншими поглядами. Останнє кажу без негативного відтінку, бо Китай теж сильна держава, але з іншими світоглядними цінностями...

На жаль, межа цього вибору пройшла територією країни і життями людей.

- І все ж, чи нестабільність і військові дії не відштовхують інвесторів?

- Точних показників вам не скажу. На початках замовлення доволі суттєво зменшилися, справді. Зараз поступово вони відновилися. Ба більше, я наважуся сказати, що ми зараз - найкраще місце для європейців. Не через те, що такі хороші, а через падіння гривні. Україна сьогодні дешевша, ніж Китай, відтак багато замовників переглядають можливості перенесення виробництва з Китаю до нас. У мене особисто заплановано декілька зустрічей із цього приводу.

- Одна річ - дешева робоча сила, інша - наявність спеціалістів. Україна повинна бути приваблива й цим також, і тут мова як про тих самих швейників, так і здобуття бізнес-освіти. І тут у нас велика прогалина. Ви вкладаєте значні зусилля та кошти в освіту у Львові, але я скажу, що ви чи не “мамонт”, підприємець, який розуміє, що спеціалістів краще виховати, ніж привозити з-за кордону...

- Розділю свою відповідь. Освіта - це не лише приміщення, заклад, є ще сімейні, світоглядні цінності. Останні від школи, університету мало залежать.

Чому так мало підтримують освіту? Я вам привідкрию завісу. Я не є гарної думки про галицько-український бізнес узагалі. На жаль, великі гроші в нас здобувають прокурори, державники, митники, а бізнес далекий від прозорості, тому люди, які його роблять, рідко розуміють необхідність підтримувати освітні заходи, вкладати кошти в людей, в їхні можливості та знання. За моїм вікном, у місті ви знайдете багато дорогих машин, але мало хороших шкіл.

А ще є проблема розуміння самої освіти.

Не витягуйте диплом, якщо це не УКУ або Могилянка. Поговорімо краще про вашу громадську діяльність

- Точніше в нас є розуміння диплому, отримати його, як такий...

- Так, отримати посвідчення про освіту, але не освіту. Саме тому я завжди кажу, що будь-який ВНЗ, де є хоча б натяк на хабар за найменший залік, треба закрити. Всі наші славетні університети просто пропахли цим явищем, а покращити труп неможливо. Багато моїх знайомих просто згасли в подібних закладах, вийшли з дипломом і з одним бажанням – виїхати з країни, перевчитись і не повернутися. Багато молоді сьогодні вчатися за кордоном, не знаходячи альтернативи. Коли до мене приходять на роботу після вишу, я відразу кажу: “Навіть не витягуйте диплом, якщо це не УКУ або Могилянка. Поговорімо краще про вашу громадську діяльність”.

- У західній освіті також культивується робота студента, тобто необхідність прямої практики поза навчанням. У нас же – навпаки, студенти досиджують до 5 курсу, не маючи жодного досвіду. Ви як практик і як освітянин що більше підтримуєте?

- Я не за силове притягнення на пари і не за систематичні пропуски. Очевидно, студент повинен шукати практики, це справді так. Більше того, маючи родину в Америці та спостерігаючи за їхньою системою, я помітив, що велике значення має громадська, волонтерська робота. Наприклад, мій племінник, навчаючись на медичному поїхав волонтером в Африку. Переконаний, у подальшому це стане хорошим плюсом його як спеціаліста. Я сам на останніх курсах працював за спеціальністю, і це була моя найкраща базова наука. 

Університет повинен дати основні засади – філософії, теорії спеціальності, стратегії побудови майбутньої професії. Візьмімо журналістику. На мою думку, журналіста варто “вчити” останні два роки, перші три він повинен вигризти науку своєї спеціальності, практикувати її.

 І так дуже багато спеціальностей, не лише представники ЗМІ... Тут треба міняти багато.

- І це ви намагаєтеся робити у Львові на рівні львівської бізнес-школи та УКУ?

- За рівнем освіти Львів дуже відстає. Я хотів би вивести Львів на перші місця серед академічних центрів світу, як Кембридж, аби люди з України і зі всього світу знали, що треба їхати до нас, бо тут певний рівень якості.

- Не важко поєднувати роботу освітянина, громадського діяча та керівника підприємства?

- Знаєте, я завжди готував себе бути у владі - я пройшов три університети, а на громадську діяльність я витрачаю більше часу, ніж тут у своєму кабінеті. Чому? Бо тут система вже налагоджена і поставлена, стратегічні рішення треба приймати, але не кожного дня. Все, що я роблю поза кабінетом, – це те, про що ми говорили, - світоглядні цінності.

Ми не хочемо перетворитися на Краків - місто дешевого спиртного та розваг

- В Європі середовище навколо себе творять, а в нас пристосовуються. Я хочу, аби було навпаки, тому починаю з себе. До речі, стратегія розвитку міста Львова показує, що все можливо, навіть в умовах війни, економічних  і владних негараздів... Інша річ, що треба більше часу.

- Щодо Львова нещодавно здійнявся скандал, коли начальник управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш чи не вперше публічно сказала, що культурне життя міста не в найкращому стані, та й узагалі всі говорять про прорив міста, але ніхто про його проблеми. Склався певний міф – місто, в якому все гаразд. Так, зараз тут багато фестивалів, заходів, але чи не всі вони зводяться до бажань туристів, а не справжніх мистецьких і культурних подій...

- Ця проблема існує, не заперечуватиму. Ми не хочемо перетворитися на Краків - місто дешевого спиртного та розваг, але в нас ще замало часу для конкретних результатів. Так, існує “Дзиґа”, хоча вона завжди стояла дещо окремо, бо пропагувала сучасне мистецтво, а воно не всім зрозуміле. Одночасно – це хороший приклад, коли варто не боятися підтримувати незрозуміле.

Сьогодні ми багато копіюємо, але мало пропонуємо свого. Наприклад, сфера  IT: розвиток цієї галузі у Львові не виник на порожньому місці. Була школа Стефана Банаха, яку вивчає весь світ. Це тут, у Львові, вона зародилась, і математики сиділи в кав’ярні на Шкоцькій, де ви можете сьогодні випити каву. Все це акумулювалось в осередок IT-ників. У Львові їх велика кількість, але за продуктами вони далеко не перші... Простіше кажучи, вони роблять для когось, але не пропонують свій продукт. Зрештою, і я шию для когось... Для цього потрібна культура стартапів, якій передуватиме наша особиста культура, культура мистецтва, освіти. Все це дозволить викристалізувати поняття довіри, без якої жоден стартап неможливий.

- З іншого боку, кризова ситуація – ґрунт для стартапів... Питання тільки в тому, скільки з нас наважаться пропонувати свій продукт в умовах нестабільності. Не простіше талановитій людині поїхати з країни і там починати стартап?

- Є піраміда потреб - на першому місці якої безпека, згодом гігієнічні питання і лише потім реалізація. Так от, для молодої людини перше місце займає реалізація, вона повинна бачити, що тут зможе щось робити. Таким чином, можна пояснити, чому багато хороших спеціалістів залишають Україну. Хоча і за кордоном не так просто, як видається, і багато просто розчиняються в рутині.

Саме тому нам зараз важливо створити майданчик, поле для подальшого руху, поле довіри, і це не приходить за одну революцію, за одну ніч. Довіра на Майдані зашкалювала, але коли ми розійшлися, вона впала вкрай.

Інший бік медалі - в нас не найгірші умови для бізнесу. Поїхати кудись і щось робити – легко сказати, але не забуваймо, що там є те, чого у нас поки немає - конкуренція, висока і потужна. Багато наших підприємців відчули, що та сама корупція в нашій країні може бути і захистом від конкурентів, китайського виробника, наприклад. Він сюди не заходить через корупцію, але якби зайшов, більшість із наших виробників програють. Загалом це не є добрим, але зараз маємо таке поле, і воно нічим не гірше за інші.

Ти повинен дати команді можливість самореалізуватися, зробити їхній простір максимально вільним

- Це така порада, щоб не боятися починати бізнес тут?

- Якщо про поради, то перша й основна – результати завжди будуть через багато років, якщо, звісно, ви робите прозорий бізнес. Той, хто втримається і битиме чолом крізь стіни, через певний час таки виб’є двері. Не буде відразу успіху. Я 7 років працював без відпустки, без вихідних, аби на 8-й почались якісь "вихлопи"... Запитайте себе, чи готові ви, умовно, 7 років позичати гроші, бачити, як вас підставляють, зазнавати невдач, підійматися, вчитися?

Звісно, є винятки, певні прориви, коли щось продають за мільйон, але ніхто не питає, а що було до того прориву? Скільки невдач зазнала ця людина... Коли мене запрошують на зустріч з успішним підприємцем – завжди кажу, що не візьму там нічого нового. Поговорити з тим, хто провалився, чому це трапилося – це зовсім інший досвід, не менш корисний.

- Яку роль у цьому відіграватиме ваша команда?

- Тотальні керівники – минуле століття, основним капіталом є люди, а не стіни. Ти повинен дати їм можливість самореалізуватися, зробити  їхній простір максимально вільним, залучити творчість в інтелектуальній роботі, не вказувати йому, з котрої по котру годину варто сидіти в офісі, а дати умови для праці.

- Українці лише нещодавно дізналися, що найпопулярніший у світі виробник одягу класу мас-маркет "Zara" відшивають в Україні, тобто у вас... Іншими словами, одяг для іноземців шиють у нас, але для себе ми продаємо ту саму "Zara" неукраїнського виробництва...

- Більше того, в нас є магазини, куди наша продукція повертається через 2 роки.

- Тобто ми можемо якісно робити, але не для себе?

- Це знову ж таки проблема, про яку я казав. Як виробники ми хороші, але як творці свого – ми ще не виросли.  Поки ZARA "вистрілила", минуло 40 років. Як і ми, вони починали з малого ательє. Це довгий шлях. Скільки тисяч підприємств не витримало, схибило і зійшло? Додатком до успіху завжди є час, в Україні так само – ми повинні вчитись, і нам потрібний час.

- Але потенціал у нас є, аби стати не тільки тими, хто постачає, але й конкурує?

- Я багато поїздив по Європі і багато з ким працював. Ми нічим не гірші. Так, вони освіченіші, досвідченіші, вони не лише отримують інформацію, але й питають “а що з нею робити?”. Ми ще тільки вчимося так розглядати питання, але в нас багато зсувів.

Таланти народжуються рівномірно по всій земній кулі, але ростуть вони там, де є ґрунт. У нас багато лишилося від радянського минулого, але треба також вчитися брати на себе особисто відповідальність. Сам керуй, бо держава не може тобі сказати, де спати, а де їсти, але держава може дати тобі певний люфт.

- Про державу і бізнес. Давня українська традиція - бізнесмен досягає певного рівня і відразу ж хоче в політику. Нинішнє скликання ВР показало, що навіть молоді підприємці, прийшовши до влади, адаптуються до старої системи і не намагаються щось змінити. Взагалі, чи повинен підприємець іти у владу, чи це лише проблема того, що в українській політиці великий бізнес – олігархат, а мав би бути середній?

- Це нормальна формула - зароби гроші, йди у владу. Інша річ, як ти ці гроші заробив. У нашій країні – це або гроші на “трубі”, на металі і т.д. У нас бійка людей, а не ідеологій, людей, а не програм. Якби ми мали готові політичні сили, а ті свої програми, ще до Революції гідності, то реформи пішли б значно швидше. Однак у нас партії – бізнес-проекти під вибори, тому й проблема.

Це питання еволюції – політичні сили мають бути не під Садового, Порошенка, Тимошенко.  Мені не раз пропонували йти в партію, але я запитував: "Покажіть мені ідеологію?"

Допускаю, що піду в політику, але лише на перших ролях

- А сформувати свою команду, от ту політичну силу, яка буде готова до реформ? Ви допускаєте, що колись прийдете до політики?

- Так, але лише на перших ролях, не на місцях, коли всі головні рішення приймають у Києві. Кардинальні зміни робляться з повноваженнями. Якщо відбудеться децентралізація – я готовий працювати.

Якщо говорити про політичну партію, то також думаю про її заснування. Частково ми писали програму однієї з політичних сил, і вона частково пройшла на виборах, але мені не до кінця подобається її ідеологія. Вона формується на адміністративній  реформі, а я прагну відштовхуватися від всієї країни. Поки я не бачу в цьому напрямі партнерів, бо мої ровесники - зіпсуті та заангажовані.

- Є місто, на яке Львів, Київ, будь-яке з українських могло би рівнятись у плані розвитку?

- Рівнятися не варто ні на кого, небезпечно. Якщо говорити про розвиток міста, то це Барселона, Мюнхен, я хотів би, щоб ми були схожими на них, але не копіювати.

- Що ви зараз читаєте?

- Зараз більшість книжок стосуються розвитку громади, на художню літературу не маю багато часу, тому слухаю її в аудіо-форматі.

- Є у вас книжки, які ви порадите прочитати всім майбутнім стартаперам?

- “Прорив”  Адріана Сливоцького,  “Мистецтво війни” – Сунь-Цзи та “Ефект Медичі: Інноваційні відкриття на перетині ідей, концепцій та культур" з серії Harvard Business Publishing.