- До бобрової гатки, до бобрової гатки! – підскакують шестирічний Северин і семирічний Ярослав у передчутті того, що може ховатися за цими двома таємничими словами. Адже бобрів вони бачили в своєму житті лиш на картинках, а слово "гатка" взагалі почули вперше. І віщує воно якусь таємницю, і може навіть пригоду.
Їх провідниця, шестирічна Соломія, дивиться на хлопців поблажливо. Бобрами і гатками її не здивуєш – це її стихія, її світ, її Ромашки, маленьке село на межі Київської та Черкаської областей, що стало центром мікрокосмосу маленької дівчинки.
Соломія бере з собою свого молодшого братика Марка, і поважна процесія вирушає. Діти доходять козячими стежками до болотця із деревами, що всохли через бобрів. Зазвичай, бобри підгризають стовбур, дерево сохне, гниє, і, зрештою, падає в воду. Для тих, хто йде цим шляхом вперше, містика починає відбуватись.
Ми, батьки, що йдемо назирці, тут дещо зайві. Ми уже переросли цей світ і ці пригоди, діти якщо і беруть нас у гру, то дещо з осторогою, мов чужинців.
Батьки Соломії придбали хату ще за вагітності, тож дівчинка, по суті, виростала тут і вважає Ромашки своїм другим домом. Тут вона зробила свої перші кроки, тут вперше торкнулася рукою до природи.
 |
Ромашки не схожі на звичайне село. Їх майже поглинув Ліс і Хащі, деякі хати з вулиці уже не розгледиш, коріння і трава невблаганно кришать дороги і бруківку довкола пам’ятника невідомому солдату. Діти інакше бачать простір. Для Соломії світом спочатку був Двір. Потім, у два рочки, її світ розрісся до Садка і Гайка – двох базових точок на мапі дитячого світу. Потім вона опанувала вулицю поза двором, потім – усі далекі краї, де живуть куми та сусіди.
Ромашки – село, опановане дауншифтерами – розкинулася довгими рукавами на пагорбах. Якщо в інших селах люди живуть компактно, то це село більш подібне на норвезькі хутори, коли до найближчого сусіди треба довго-довго йти. Першими сюди прийшли анастасіївці, Петро і Оля, і місцеві бабусі поставилися до них досить насторожено: надто дивакуватими були новоприбулі. Але з роками диваків все-таки прийняли у сільську спільноту.
Адже сімейство взялося приносити в село своє тепло і турботу, створювати образ місцевості. Зробили вказівники на основні місцеві атракції, стару зупинку обмазали глиною і розмалювали, тож вона стала подібна до трипільської хати. Образ їх життя став своєрідною візитівкою Ромашок.
Мама Соломії каже, що раніше мешканці Ромашок хотіли робити з села «справжнє» еко-поселення. Але поступово люди розслаблялися, і просто почали жити у своє задоволення. Тож Ромашки почали приймати у свою спільноту найрізноманітніших людей.
 |
| Фото Марії Лебедєвої |
Влітку, коли з’їжджаються усі "аборигени", діти збиваються у зграї. Місцевих дітей тут нема (хіба двоє онучок баби Рими Григорівни), зате кияни, які приїжджають сюди літувати, вже добряче обросли потомством. Отже зараз на десяток хат поселення - 13 дітей. Разом діти творять свою міфологію, свою географію. Вони знають всі козячі стежки, кудою можна зрізати шлях до Малого ставка чи до Озера, Бобрової Гатки чи Петі-Олі.
Село має кілька "баз", облаштованих дітьми. Деякі бази обладнані "розтяжками" від чужих.
- Пароль для хлопчиків – "чорне і біле", для дівчаток – "зебра" - каже Соломія, - Назвіть пароль!
Ми всі слухняно називаємо пароль. Впродовж години, пояснює Соломія, його можна не повторювати.
- Ось тут у нас комп’ютери, ось тут – стіл – показує дівчинка на стовбур кленка. У моїх хлопців горять очі. Вони ще підвладні магії "а давай тут буде…", вони ще бачать стіл з комп’ютерами там, де очі дорослого бачать лиш хитросплетіння гілляччя.
Соломія веде нас далі, до Магазину. Насправді це куширі, серед яких стоїть 3 стіни. Пройдуть роки, стіни зрівняються з землею. Але і далі на дитячій мапі світу це буде Магазин. Соля буде дорослою дівчинкою, виростуть і її друзі, але Магазин житиме. Адже легенди передаються з вуст в вуста, а у Ромашках, схоже, легенда не обірветься.
Дивовижно, як не діють тут закони міста. Ромашки існують ще у до-писемній історії, і передають знання з дитячим фольклором.
 |
| Фото Марії Лебедєвої |
Ми продираємося крізь зарості і Соломія показує, де у неї «стоянка для велосипедів», а де лежить ціла купа лампочок для ліхтариків, а де – уламки плит, із яких можна побудувати щось цікаве. Мешканці Ромашок вирішують питання зі школою по-різному. Якийсь час сміливці Петя та Оля віддали свою доньку Уляну до школи у селі Великий Букрин за 5 кілометрів від Ромашок. Однак невдовзі школу закрили, адже було там лише 6 учнів. Село вимирає.
Тепер до найближчої школи 8 кілометрів, тож батьки прийняли рішення перевести дитину у Вальдорфівську школу в Києві, доводиться возити. Але іноді сільські діти все ж приїжджають в Ромашки. Їх привозять сюди на деякі свята: 1 вересня, Великдень, День перемоги.
Діти приїздять, аби порадувати тутешніх бабусь і дають «концерти» під Пам’ятником невідомому солдату. Всі бабусі села можуть поміститися на 3 лавках. Хоч доріжки довкола пам’ятаника майже зруйновані рослинністю, але при ньому є вінки і штучні квіти. А сам пам’ятник пофарбований золотою фарбою.
- Мам, от у Соломії - життя. – каже Северин, одноліток Соломії.
- Що ти маєш на увазі, Северине?
- Ну от вона живе в маленькій хаті, там нічого нема. І ми живемо в маленькому домі в Києві, і у нас теж нічого нема. Але у Соломії є величезна вулиця і там - ціле життя!
Я гладжу Северина по голові. Йому зовсім мало рочків, але він вже бачить, як воно – мати свій чарівний дитячий світ. Персональний світ, куди ти можеш запросити друзів, який можеш полишити на час школи, але куди можеш завжди повертатися.
