Чорнобильські нелегали

Трагікомедія про те, як репортер INSIDER зі “сталкером” шукали контакт з самоселами, а міліція Зони вкрала віскі
Фото: Артем Чапай/INSIDER
24 апреля 201509:00

- Р: Репортаж, – іронізує Маркіян, дивлячись, як я йду по литки у воді. Показує на болото попереду. – П: Перспективи.

Маркіян зі зловісним сміхом зайшов у першу ж калюжу, яка перегородила нам шлях. Я перші півгодини перестрибував і обходив, потім змирився й теж заліз у холодну воду. Почуття сильні, але на любителя.

26-річний Маркіян Камиш зараз, мабуть, один із найдосвідченіших "сталкерів" Зони. Він ходив сюди понад п’ятдесят разів. Із них шість або сім разів його ловили. З них тричі, коли сам Маркіян цього не хотів.

Зараз Маркіян не хоче, щоб нас упіймали, тому ми заходимо в Зону нестандартним маршрутом. Бо є кілька стандартних входів, які Маркіян називає "баянні залази":

- Менти всі баянні залази знають, є ризик бути впійманим. Хоча на вході мене ще ніколи не ловили.

За стандартними входами є і стандартні маршрути. Вони серед нелегальних туристів мають назви: наприклад, Централ, Південна Класика.

- Централ – це коли ти тупо йдеш вночі по трасі. Південна Класика – під лініями електропередач. Але нам вони не підходять.

Є ще один класичний маршрут – Вільчанка. З заходу, через закинуте село Вільча. По шпалах закинутої колії, в багатьох місцях сильно зарослої.

 Маркіян Камиш - один із найдосвідченіших "сталкерів" Зони. Він ходив сюди понад п’ятдесят разів. Усі фото автора

55 км пекла й болю

- Вільчанка – маршрут найбільш беззмістовний і нещадний. Це 55 кілометрів пекла й болю.

Ми вийдемо на маршрут "Вільчанка" пізніше, у глухій частині Зони, а поки йдемо ще беззмістовніше й нещадніше, щоб мінімізувати ризик бути впійманими.

Щоправда, початок вийшов дебільнуватий: ми просили маршрутника стати посеред лісу, а той наполягав, щоб висадити нас у селі Радча. У підсумку вся маршрутка дивилася на нас і розуміла, куди ми йдемо. Байдуже:

- Від ментів легко втекти. З прикордонниками важче: у них тепловізор. Але прикордонників ми не дуже цікавимо.

За п’ять років походів Маркіян уперше взяв з собою позичений GPS і тому почувається абсолютно впевненим. Можна йти куди завгодно. В західній частині Зони радіація не настільки висока, щоб якось впливати на плани. Тому єдине, що нас непокоїть, – міліція.

"Сталкери" чи "нелегали"

Ми йдемо болотами, переходимо якийсь струмок по бобровій загаті.

 

- Назвати нас субкультурою - надто голосно, – каже Маркіян. – Скоріше це гурток за інтересами.

Тих, хто ходив у зону більше двадцяти-тридцяти разів, за оцінками Маркіяна, не набереться й півсотні. Один із таких – легендарний. Він має прізвисько Літучий Миш. Це росіянин, який давно відійшов від справи. Літучий Миш, м’яко кажучи, дивний: це так званий "радіофіл". Виносив із Зони речі, які "фонили", і ставив їх у себе вдома. Наприклад, украв три кілограми піску зі знаменитого Рудого Лісу.

- І це при тому, що він жив із батьками. У свої тридцять п’ять. Да, а працював учителем у школі. Прикинь.

Літучий Миш, врешті, отримав умовний термін, причому, схоже, за щось не пов’язане з Зоною.

Більшість нелегальних туристів, стверджує Маркіян, із Зони нічого не виносять: тоді їм "світить" максимум адмінпротокол. Тому попастися міліції чи ні – справа радше азарту, ніж практичних наслідків.

Не всі читали "Пікнік на узбіччі" Стругацьких, бо далеко не всі читають книжки (як, до речі, й сталкери у творі Стругацьких). Зате, принаймні "дорослі й толкові", є фанатами фільму Тарковського "Сталкер", і часом справді називають себе "сталкерами", однак самі ж ставляться до цього пафосного слова саркастично:

- Зразу хтось відповість "**ялкер".

Частіше називають себе "нелегалами" на противагу туристам-"офіціалам".

Кілометр до дороги

Ми йдемо за GPS "просікою", яка то з’являється, то зникає під поверхнею болота. Маркіян постійно повідомляє:

- Ще кілометр до дороги... Ще п’ятсот метрів до дороги.

А коли нарешті доходимо до дороги, виявляється: нам треба її перебігти й зануритися далі в болота. Дорога просто означала межу Зони. Життя є біль.

Ще через півгодини з’являється "Вільчанський паралелограм": Маркіян називає його так за аналогією з "Бермудським трикутником". Це зруйнована вагономийка неподалік закинутого села Вільча.

- Тут відмивали вагони від радіації. Раніше дуже фонило, але давно. Гля! Навіть рейки на металобрухт украли. Отето усєрдіє!

 

Крім "нелегалів", яких тягне в Зону просто так, є багато прагматичніших людей. Починаючи з рибалок і збирачів ягід, продовжуючи лісорубами (ми бачили в центрі Зони зовсім недавно вирубану ділянку лісу, ще лежать свіжозрізані колоди, ще пахне тирсою) й закінчуючи мародерами.

Ширяться наполегливі чутки, що і рибальство, і мародерство відбуваються під "дахом" міліції.

 

 

"Сохран" і "дестрой"

Маркіян ділить села в Зоні на "сохран" і "дестрой". Він знає напам’ять практично всі назви закинутих сіл і був у більшості. Деякі села Маркіян сам або з товаришами "відкупорив": за його даними, там до нього нікого з "нелегалів" не було.

Наша кінцева мета – село Луб’янка, один із найкращих "сохранів". Тут довго жили самосели, декілька осіб залишається досі. А от на околицях Зони, типу села Вільча, – повний "дестрой", бо до них надто легко дістатись.

- Є легенда, як бабуся-самоселка у Вільчі померла й менти не хотіли лізти до трупа. То вони й кажуть місцевому мародерові: якщо вивезеш труп, то можеш три дні грабувати Вільчу. Причому не просто грабувати! – Маркіян піднімає палець. – А машиною... з причепом!

У навколишніх селах є декілька відомих серед "нелегалів" персонажів. Наприклад, алкоголічка, яка винесла з відстійника радіоактивної техніки Розсоха, коли відстійник іще існував, 55 кілограмів металу:

- Ти подумай, яка героїчна женщіна! 55 кілограмів через ліс на власному горбу.

Були інші відомі персонажі, як-от самосел Бобер із Вільчі, "володар" криниці з чистою водою (в Зоні це проблема, ми всю воду несемо з собою). Був селянин на ім’я Ной, який отримав своє прізвисько, бо постійно будував плоти. А в селі Потока на околиці Зони був інший відомий персонаж - Алік. Шанована особистість. Бізнесмен. Він виключив гроші як зайву ланку і приймав метал у алкоголіків, безпосередньо розплачуючись денатуратом.

Один "гав" міняє плани

Від Вільчанського паралелограма ми нарешті мали йти ґрунтовкою, бо зайшли в найбільш глуху частину Зони. Однак почули ліворуч, як гавкнула собака. Один раз. Маркіян завмер:

- Собаки далеко від людей не відходять. Бо їх вовки розривають.

І ми заходимо назад у болота. Життя є біль.

- Нам треба за світла дійти до Клівінів. Клівіни – це таке місце, де ми раз на рік проводимо Клівіни-паті на тему "все тлєн". Це полустанок, де ми ночуємо й нажираємося дешевої горілки. Причому навмисне до такого стану, щоб наступного ранку вмирати, але йти далі. А після всього вистражданого – навмисне зробити так, щоб по нас іще прийшли менти й оформили протокол. Вільчанка – взагалі маршрут для мазохістів.

 

І ми з Маркіяном таки дійшли до Клівінів. А в темряві пішли далі. Зарослою колією. Відчуття сильні, але на любителя.

Нас "вели" два вовки. Маркіян переконував мене, що вовки ще ні на кого з його знайомих жодного разу не напали: в Зоні багато дичини, а людина – надто важка здобич. Тим паче, що нас двоє.

- Це якби нас була група і хтось один відстав на кілометр і явно ослаб...

Я після двадцяти кілометрів із мокрими ногами вже сильно кульгав, але щосили намагався не відставати від Маркіяна. Озирався, шукаючи в пітьмі блиск очей. Відчуття теж сильні і теж на любителя.

До села Луб’янка дійшли вночі.

Тридцять годин ходи. Маркіян узяв зі собою півлітра акційного дешевого віскі. Я спершу казав, що не питиму, але потім потроху пив. Для анестезії.

Луб’янка. "Сохран"

Я заздалегідь попросив Маркіяна повести мене не у Прип’ять, бо туди ходять усі, а сам я бував там як "офіціал".

Мене цікавив навіть не "Чорнобиль-2", який позначений на генштабівських картах, як "піонертабір": там розташована гігантська антена - одна з радянських станцій, які відстежували запуск трансатлантичних балістичних ракет, щоб у разі ядерної війни встигнути стрельнути у відповідь.

Мене цікавило село й особливо самосели, які всупереч усьому залишилися жити в Зоні. Майже весь рюкзак займала їжа для самоселів.

- Тільки давай спершу я покажу тобі село, а вже в кінці підемо до самоселів, – попереджував Маркіян від самого початку. – Кажуть, менти змінили тактику й тепер самоселам не заважають, а, навпаки, допомагають. А самосели мають рацію і можуть їх викликати. А село варто подивитися. Луб’янка – один із найкращих "сохранів".

 

 

Ми переночували в хаті з робочою піччю, яку натопили. "Нелегали" знесли туди  меблі, тож я спав на м’якому матраці.

 

Увесь наступний ранок ходили по селу і фотографували. Видерта на брухт мідна проводка, зняті батареї. Зате шибки, на відміну від Вільчі або Поліського, скрізь цілі.

В одній хаті газета за 1993 рік, де кожній простій людині пропонують стати дилером "Альфа Ромео" і гарантують "підвищення впевненості в собі та розвиток фантазії". В іншій перекидний календар за 1996-й, у якійсь "Спортивна Київщина" аж за 2005-й.

 

А потім ми пішли в інший кінець села, до самоселів.

Перед виходом думали заховати рюкзаки, які залишили в хаті, але вирішили змиритися з затриманням, якщо приїде міліція. Отже, ховати рюкзаки не треба. В останній момент перед виходом Маркіян усе ж переконав мене забрати документи й усе цінне. Зона порожня, але бувають мародери. Всяке буває.

 

 

"Добрий день вашій хаті"

"Нелегали" уникають контактів із самоселами. Маркіян, попри свої п’ятдесят візитів у Зону, жодного разу з ними не спілкувався.

- Ну, село подивилися, тепер ідемо. А через двадцять хвилин приїдуть менти, – сміється Маркіян.

Ми навмисне якомога більше здіймаємо галас. Знаходимо житлову хату: коти, корова у дворі, півні.

 

 

У наших руках – пакети з їжею.

- Тук-тук! – солодким голосом гукає Маркіян. – Добрий день вашій хаті!

Я посміхаюсь і думаю: якби я був самоселом, нізащо б не відчинив. Два здорових лоби з підозрілою дружністю.

Ми обходимо навколо подвір’я. Стукаємо ще раз.

- Робити нічого. Йдемо до Комендаторе.

Комендаторе – прізвисько, яким із незрозумілих причин називають одного старого самосела. Це єдиний, адресу якого Маркіян знав точно. Але так само точно знав, що Комендаторе "здасть".

І ми вирішили: місію буде здійснено – й міліція може нас затримувати. Нам буде все одно.

 

Ми йшли по центральній вулиці й шуміли. Погода весь день була нестійка. То сонце, то град. Укотре пішов сильний град, і ми забігли перечекати в найближчу закинуту хату. А коли вийшли – побачили за двадцять метрів від себе білий фургон. Біля воріт, у які щойно стукали.

Смирення як рукою зняло, й ми, не змовляючись, мовчки пішли у протилежний бік.

Мармелад

- Навряд чи в самосела буде новий білий фургон, – сказав Маркіян, коли ми відійшли. – Мабуть, це менти з КПП "Діброва". Все, як я й казав. Рівно за двадцять хвилин приїхали, молодці.

Важко пояснити мотивацію людини до кінця раціонально. Особливо свою. Ми планували здатися, якби по нас прийшли. Це було б навіть цікаво. Додатковий матеріал для репортажу. Але зовсім інша річ – самим іти до міліціонерів, яких ти побачив, але які тебе не бачили. Азарт, мабуть.

Ми дійшли городами до хати, де залишили рюкзаки.

Під хатою стояв спиною до нас невідомий самосел років п’ятдесяти. Виявилося, крім старого Комендаторе, тут є ще принаймні один чоловік. Маркіян думав, тільки бабусі.

Коли ми визирнули з-за рогу вдруге – під "нашою" хатою стояв міліціонер у формі. Знову та сама історія, що й з фургоном: ми міліцію бачимо, вона нас - ні. Напевно.

І ми мовчки шмигнули городами в сусідню хату. З повними руками пакетів їжі для самоселів.

- От ніколи не думав, що в тридцять три роки буду городами від ментів тікати, – сказав я, коли ми зайшли в хату.

Віддихались.

 

Ми передбачали, що по нас прийдуть одразу. Але міліціонери або полінувалися йти за нами, або справді вдруге поспіль нас не помітили.

- У тебе не лишилося цукерок? – запитав Маркіян, бо їжі для себе ми взяли в Зону дуже мало.

- Ні. А, чекай... Тепер можна їсти те, що несли самоселам!

Ми дістали з пакета те, що купила в Києві моя дружина. Там, серед іншого, виявився мармелад.

- О! А давай тому, який здав нас, дамо кликуху Мармелад, – запропонував Маркіян.

Так поряд із Ноєм, Бобром, Аліком, алкоголічкою "55 кіло" та іншими у фольклорі "нелегалів" з’явився самосел Мармелад.

Фольклор "нелегалів"

Поки ми сиділи, їли мармелад і чекали на міліцію, я вирішив узяти в Маркіяна експрес-інтерв’ю. Щоб не гаяти часу.

- Є великий пласт специфічного гумору щодо оформлення та протоколів. Переважно це жарти примітивні, вигадуються на ходу. Типу собака-оформляка чи Маркіян-оформлян, – він робить паузу й дивиться на мене. – Чи от: Чапай – протокол получай.

Коли "нелегали" або ж "сталкери" домовляються вкотре піти в Зону, то кажуть: "Ну що, пішли, оформимось?"

А ще є двовірші. Наприклад, найбільш глухі ділянки розташовані біля сіл Новий Світ і Товстий Ліс. Звідси:

Новый Мир и Толстый Лес,
*** поймешь, куда я влез.

Більшість двовіршів обігрують тему міліції й оформлення протоколів:

Пасть свою сомкнет Фенрир,
Грянет протокольный пир.

Або мій улюблений:

Гуси-лебеди летели,
Их оформить не успели.

Література. Оформляндія

Міліціонери все не йшли. Експрес-інтерв’ю затягнулося. Саме тоді я детально розпитав про мотиви Маркіяна ходити в Зону.

- Я в двадцять років почав пробувати писати. Зона – одне з найекзотичніших місць на Землі. Гори, ліси, океани є багато де, а Чорнобильська зона – територія завбільшки з невелику державу, де все зовсім не так, як у решті місць планети. Я спробував написати книжку про Зону, але зрозумів, що ніхріна про Зону не знаю. І почав ходити.

Відтоді Маркіян Камиш ходить у Зону п’ять років, і що більше дізнається про неї, то більше розуміє, як мало він знає.

- Кожного разу тобі відкривається щось нове.

Після п’яти років і п’ятдесяти "ходок" Маркіян нарешті дописує про нинішню Зону книжку, яка має робочу назву "Оформляндія".

Міліція все не йшла. Минуло півтори години.

- Як правило, якщо вони знаходять твої рюкзаки, а тебе знайти не можуть – то сидять поряд і чекають. У них фора: там у хаті піч і тепло. Може, жеруть зараз нашу тушонку.

- Чорт із ним, пішли до рюкзаків, – сказав я. – Якщо вони там, нехай оформлюють нас.

Ми домовилися дуже здивуватися. Нібито ми гуляли й ні сном, ні духом про присутність міліції в селі не знали. А потім запропонувати, щоб перед оформленням нас відвели-таки до самоселів, щоб ми могли віддати їжу.

Але міліції в хаті не було. Не було й наших речей.

 

 

"Взакат"

Це різко змінило всі плани. Знову ж: одна річ, коли тебе знаходять. Інша, коли від тебе очікують добровільної здачі.

Зникло два рюкзака, два спальника, пальник, уся їжа й вода – і півпляшки віскі, яке ми залишили, як знеболювальне на дорогу назад. У мене ще й забрали черевики, які я залишив сушитися на підвіконні на сонці. Я залишився в кедах із м’якою підошвою.

Ми планували повертатися в обхід КПП "Діброва", але тепер стало зрозуміло: якщо попадатися міліціонерам, то принципово не тим, хто полінувався шукати чи бодай чекати нас, а просто забрав наші речі. Перед КПП "Діброва" був міст через річку Уж, який обійти неможливо і де могла бути засідка.

Тож ми пішли у протилежний бік. На захід. Знову найпекельнішим маршрутом.

На дорозі в лісі, на виході з Луб’янки, ми зустріли стадо напівздичавілих корів: кілька дорослих, кілька телят і один бик. Ми йшли вперед, боячись бика. Стадо відступало по дорозі. Якщо звичайні сільські корови сунуть на тебе, як машини – то ці тікали, не підпускаючи нас ближче ста метрів. Нарешті бик мотнув головою й повів своє стадо з тріском у хащі.

Заходило сонце.

- І ми гордо "уйшли" від ментів "взакат", – сказав Маркіян.

Алея інвалідів

Мені дуже хотілося б, аби на цій гордій ноті все й закінчилось.

Але повалив сильний град, який перейшов у мокрий сніг. А потім тридцять п’ять кілометрів у мокрих кедах, крізь мокрі хащі. Якраз достатньо промочивши нас, хмари розсіялися. Вийшов місяць і вдарив мороз. Це була ніч проти 3 квітня.

- Ти ж розумієш, що ми зробили? – підбадьорював мене Маркіян. – Навмисне пройшли найбільш адовим маршрутом, щоб нас не впіймали. А потім самі натиснули на кнопку "активувати ментів". А потім двічі побачили їх першими. А потім пішли від ментів знову найбільш адовим маршрутом. І аж у Житомирську область.

- Ми як ті гуси-лебеді, – я підтакую, підбадьорюючи себе. – "Слишком быстро пролетели, нас оформить не успели".

Щось було в цьому підліткове.

Наприкінці маршруту на нас чекали сім або вісім кілометрів у мокрих обмерзлих кедах по колотому щебеню закинутої колії. Зійти нікуди, бо з обох боків від насипу болото. Кожен крок – біль. У кедах відчувається кожен гострий край кожного камінця. Я матюкав міліціонерів, які забрали черевики.

І все одно. Обходячи кущами вежу МТС, де світилось і гавкали собаки, я думав, наскільки мені зараз, у 2015-му, в Чорнобильській зоні затишно й безпечно після зони АТО. Усе, що відбувається з нами в Чорнобильській зоні, – дитсадок і розваги.

Обходячи КПП, ти знаєш, що не напорешся на міну чи розтяжку. Тікаючи від мента, знаєш, що він не кине тобі вслід гранату. А якщо тебе впіймають – тобі не загрожують три дні тортур і розстріл.

Останні кілометри, через село Радча, ми кульгали на збитих ногах, під ранок - зі швидкістю два кілометри на годину. Я виміряв, щоб відволіктися від болю.

Вилазячи з маршрутки в Києві, я зрозумів, чому у фольклорі "нелегалів" шлях на автостанції "Полісся" від маршрутки попід колонами називається "Алея інвалідів".

Маркіян потім зізнався, що і за його 5 років це був один із найпекельніших виходів у Зону. А я зі збитими ногами, з потрісканими від зневоднення й переохолодження губами, сиджу й думаю: може, таки здатися заради сміху, й нехай оформлять протокол. А натомість дізнатись офіційну долю рюкзаків, тушонки й особливо віскі.

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

13.11.2018, 20:53
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 22 февраля 2019

    Судья, подозреваемый во взяточничестве, вернулся к работе и получил из бюджета 160 тыс грн

     
    • 21 февраля 2019

    Поджигатели против активистов: как запугивают защитников зеленых зон

     
    • 21 февраля 2019

    Полицейскому, подозреваемому в избиении активиста, не смогли обжаловать меру пресечения

    Работника полиции подозревают в избиении активистов во время задержания

     
    • 21 февраля 2019

    В Польше политическую партию подозревают в хищении продуктов из "Красного креста"

    Польская прокуратура в течение года расследует дело о хищении продуктов из организации "Красный крест"

     
Система Orphus