Страх переселенців з Донбасу

- У себя дома мы совсем по-другому живем. Главный принцип - человек человеку волк, - каже 40-річна Олена з Донбасу
5 ноября 201414:00

Для середньостатистичної українки з нестабільним заробітком, яка, до того ж, завжди в дорозі, найкращим вибором ночівлі є хостели.

Плануючи свою мандрівку в інше місто, саме там зазвичай зупиняюсь. Окрім дешевизни і зручності розташування, хостели приваблюють такими безцінними для журналіста новими знайомствами. У невеличких кімнатках на 4, 7 чи 10 осіб зосереджується велика кількість туристів з усіх усюд, що мають обмежені фінансові ресурси та мінімальне прагнення комфорту. А головне - вони мають цікаві історії, якими охоче діляться з незнайомцями.

Ночівля в хостелі - це як поїздка в одному купе з незнайомцем: за короткий час встигаєш дізнатися максимум інформації про свого сусіда. Здебільшого в умовах тимчасового спільного проживання люди охочіше розповідають про свої проблеми, очікування і переживання.

- Я привикла жить одна. Всегда избегала людей, - зізнається мені 40-річна Олена, сусідка з нижнього ліжка.

Вона переїхала до Львова з маленького селища Донецької області, яке має 6 тисяч мешканців. Тривалий час працювала на балці.

- В хостеле постоянно новые люди. Одни приходят, другие уходят. Бывает, привыкнешь к кому-то и расставаться очень тяжело. Хорошие у вас тут все.

В Олени дзвонить телефон.

- Да нет же, мама, тут все по-другому. Сама не ожидала такой "громадськой думки" про нас, переселенцев.

- Мама думает, что я в Киеве, - повертається до розмови жінка. - Вот уже полтора месяца живу во Львове, а сознаться не могу. Там, дома, не поймут. Когда мы впервые приехали сюда небольшой группой, то даже не знали, что такое хостел. Оказались на улице. Какая-то женщина подобрала нас среди ночи и вместе поехали искать жилье. Было уже поздно и места нигде не оказалось. Тогда она отвезла нас к себе домой, накормила и приютила на ночь. Утром ее шеф дал всем по 200 гривен. Такие вы, бандеровцы, - підсумовує Олена.

Несподівано в кімнату заходить фарбована блондинка років сорока-сорока п’яти в чорному светрі з блискітками і надто тісних джинсах, які невигідно підкреслюють її фігуру. Як на 12 годину дня у жінки надто яскравий макіяж.

- У меня вон шубу пропалили, - бідкається вона, сумно розглядаючи чорне штучне хутро.

- Як пропалили? - дивуюсь я. - Хто?

- А так, со зла. "Добрые" девочки на работе попались. У нас одной женщине вообще шубу порезали. Приходит после работы в конце дня, а там одни куски остались. Вот вы какие гостеприимные.

- Що, невже справді таке трапляється? - питаю у своєї сусідки.

- Не звертай уваги, - намагається говорити українською вона. - У кожного тут багато своїх історій. І бід теж багато. Тому вони і люблять падати на вуха. Жила у нас тут одна такая, - знову переходить на російську моя співрозмовниця, - невозможно было. Она столько всего рассказывала, но при этом постоянно повторялась. Забывала, наверное. Помню историю о том, как она варила мужу борщ…

Намагаюсь не переривати свою співрозмовницю, а вона, знайшовши уважного слухача, раптом переходить на іншу тему.

- У себя дома мы совсем по-другому живем. Главный принцип - человек человеку волк. Это здесь я впервые увидела, что это не так, что вы помогаете друг другу. У нас такого вообще нет. Каждый за себя.

Олена бере зубну щітку і прямує до вбиральні.

А я виходжу в коридор, завалений численними сумками та пакетами. З сусідньої кімнати виселяється шестеро уродженців Східної України. Не звертаючи на мене жодної уваги, вони продовжують взуватися в коридорі.

На рецепції зустрічаю дівчину свого віку - Марію. Вона з самого Донецька. Переїхала з молодшим братом до Львова майже відразу, як почалася війна. Брат успішно навчається на хімічному факультеті університету. Дівчина працює. Хочуть знайти житло, але у Львові це не так просто.

- Відразу питають, звідки я, - розповідає Марія. - Більше нічого не цікавить: чи зможу платити, де працюю…тільки чують, що зі Сходу - відмовляють або пропонують дуже дорогий варіант. Зараз живемо в бабусі, яка постійно все контролює, без дозволу заходить до нашої кімнати, розглядає речі, не дозволяє повертатися додому пізніше 8-ї вечора. Коли я вперше приїхала до Львова, то була вражена вашою гостинністю і роботою соціальних служб. До нас тут добре ставляться, не зневажають. У Донецьку, звідки я родом, людину мають за ніщо.

- А твої батьки залишилися там? Не хочуть до вас у Львів переїжджати? - запитую дівчину.

- У мене тато з Росії, а мати з України. Донецьк - це компромісний варіант. На всі мої прохання батько відповідає, що, коли і переїжджати кудись, то тільки до Росії. Нещодавно дзвонить мені мама і плаче. Питаю її, що сталося. Перша думка: снаряд влучив у хату. А мама відповідає: "Донечко, поговори зі мною українською. Я так давно не чула рідної мови".

Разделы :

КОМЕНТАРІ

26.11.2018, 21:52
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 28 сентября 2019

    "Кто следующая Гандзюк?": Активисты пришли к Офису президента

     
    • 26 сентября 2019

    "Пожалели его, живой остался, а он теперь в суде свидетельствует", - в суде о расстреле группы спецназначения обнародовали "прослушку" фигуранта

     
    • 21 сентября 2019

    Члены "Демократической сокиры" обратились в миграционную службу относительно тройного гражданства Коломойского

     
    • 18 сентября 2019

    В Киеве поблагодарили бывшего директора Украинского института национальной памяти Вятровича

     
Система Orphus