Капіталізм у розвиткових країнах і пострадянських країнах зазнав краху. Він несправедливий, недоступний для широких мас і перетворився на привілей своєкорисного клану підприємців і чиновників, — стверджує знаменитий перуанський економіст і громадський діяч Ернандо де Сото. Якщо люди в перехідних країнах — не убогі жебраки, не сліпі в’язні архаїчних культур, що ж заважає їм отримати від капіталізму те саме багатство, що й на Заході? Чому капіталізм процвітає лише на Заході, ніби відділений скляною стіною? Відповідь — дискримінаційна система майнових прав і нездатність продукувати капітал.
Пуерториканський економіст Ернандо де Сото доступно і зрозуміло пояснює, чому одні країни багаті, а інші бідні. Він розкаже, як визначити власника земельної ділянки за гавкотом собак, чому, щоб легалізувати підприємство в Перу треба кільканадцять років, хто такі позалегали і який потенціал ховається у них.
17 квітня книжка де Сото "Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає на Заході і ніде більше" з'явиться на полицях книгарень. А поки що її видавець в Україні "Наш формат" дає можливість читачам INSIDER прочитати про це першими.
Перешкоди для легальності
Щоб зрозуміти, наскільки важко живеться іммігрантам, ми з моєю дослідницькою групою вирішили відкрити невеличку швейну майстерню на околиці Ліми. Нашим завданням було з нуля створити абсолютно легальний бізнес. Мої колеги почали заповнювати форми, вистоювали черги, їздили автобусом у центр Ліми по різні дозволи, потрібні за буквою закону для ведення малого бізнесу. Вони працювали по шість годин на день і нарешті зареєстрували це підприємство. За 289 днів. Хоча в майстерні мав працювати лише один працівник, юридична реєстрація обійшлася у 1231 долар — тридцять одну мінімальну місячну зарплату. Отримати легальне право збудувати будинок на землі, яка перебувала в державній власності, зайняло шість років і одинадцять місяців — для цього довелося здійснити 207 адміністративних кроків у 52 урядових установах.
Щоб отримати легальне право власності на цю ділянку, треба було зробити 728 таких кроків. З’ясувалося, що на водія автобуса, маршрутки або таксі, який хотів отримати офіційний дозвіл на маршрут, чекало двадцять шість місяців бюрократичної тяганини.
Моя дослідницька група за допомоги місцевих працівників повторила ці експерименти в кількох інших країнах. Перешкоди виявилися не меншими, ніж у Перу, а іноді й більшими. На Філіппінах, якщо людина збудувала житло у поселенні, розташованому в місті на державній або приватній землі, то щоб придбати його легально, вона мала увійти у спілку з сусідами і взяти участь у державній програмі фінансування житла. Цей процес вимагав зробити 168 кроків, до нього причетні 53 державні й приватні установи, і займав він від 13 до 25 років.
Це за умови, що державна програма фінансування житла мала достатньо коштів. Якщо житло розташовувалося в районі, який уважався "сільськогосподарським", то мешканець мусив подолати додаткові бар’єри і змінити статус землі на міський — 45 додаткових бюрократичних процедур у 13 організаціях, плюс два роки до всієї справи.
В Єгипті людина, яка хоче придбати та юридично оформити ділянку державної землі в пустелі, мусить пройти мінімум 77 бюрократичних процедур у 31 державній установі й приватній агенції. Це забере від 5 до 14 років. Збудувати легальне житло на колишніх сільськогосподарських землях потребуватиме 6–11 років бюрократичної тяганини, або й довше. Це пояснює, чому 4,7 мільйона єгиптян збудували свої житла нелегально. Якщо, збудувавши дім, господар вирішить стати законослухняним і оформити на нього документи, то ризикує, що будинок знесуть, може заплатити чималий штраф або відсидіти до десяти років у в’язниці.
Одинокий спосіб пересічному громадянинові Гаїті оселитися на державній землі — спершу взяти її в оренду на п’ять років, а після того купити. Разом із гаїтянськими помічниками наші дослідники з’ясували: щоб дістати таку оренду, треба зробити 65 бюрократичних кроків, що забирає в середньому понад два роки — і все це лише за право взяти в оренду землю на п’ять років. Щоб купити землю, треба подолати ще сто одинадцять бюрократичних перепон і понад 12 років тяганини. Але й ці стоїчні поневіряння не гарантують, що власність буде легальною.
В усіх країнах, де ми проводили дослідження, виявилося, що залишатися легальним так сама важко, як і стати легальним. У результаті не так мігранти нехтують законами, як закон нехтує ними і вони лишаються поза системою. У 1976 році дві третини усіх венесуельських працівників були зайняті на легальних підприємствах, сьогодні — менше половини. Тридцять років тому дві третини новобудов у Бразилії призначалися в оренду. Сьогодні якихось 3% нового житла офіційно числиться орендним. Що трапилося? Куди подівся цей ринок? У фавели, позалегальні райони бразильських міст, які живуть поза межами зарегульованої формальної економіки і функціонують відповідно до попиту і пропозиції. У фавелах ніхто не контролює орендної плати, розраховуються в американських доларах, а з неплатоспроможними орендарями не церемоняться.
Вийшовши з системи, нові містяни стають "позалегалами". Одинока їхня альтернатива — жити й працювати поза офіційним законом, використовуючи для захисту і мобілізації своїх активів власні неформальні порядки. Ці порядки являють собою комбінацію норм, вибірково запозичених із офіційної правової системи, принагідно наімпровізованих правил і звичаїв, привезених із рідних місць. Позалегальні норми освячує суспільна угода, якої тримається громада, їх гарантує обрана громадою влада. Такі позалегальні суспільні угоди створили цілий сектор, наповнений життям, але недокапіталізований — серцевину світу бідняків.
Недокапіталізований сектор
Мігранти тікають від закону, але не байдикують. Недокапіталізовані сектори у третьому світі й пострадянських країнах живуть з важкої праці та винахідливості. Домороби на вулицях виготовляють усе на світі — від одягу й взуття до підроблених годинників "Картьє" і сумочок "Вюіттон". Є майстерні, які ремонтують і складають верстати, автомобілі й навіть автобуси. Нова міська біднота витворила цілу індустрію і мікрорайони, які функціонують, нелегально під’єднавшись до електромережі та водогону. Є навіть стоматологи, які без жодних ліцензій пломбують зуби.
Але історія не про те, як бідняки надають послуги біднякам. Усі ці нові підприємці заповнюють прогалини й у легальній економіці. У багатьох розвиткових країнах більшість перевезень виконують неліцензовані автобуси, маршрутки і таксі. У третьому світі торгівці з нетрів постачають левову частку продуктів на ринок, від вуличних яток до прилавків у ними ж зведених магазинчиках.
У 1993 році, за оцінками мексиканської Торгової палати, у федеральному районі Мехіко діяло 150 000 вуличних торговців плюс ще 293 000 у 43 інших мексиканських містах. Середня довжина їхніх крихітних яток становила лише 1,5 метра. Якби ятки торгівців у Мехіко поставити однією суцільною лінією, вийшло б понад 210 кілометрів завдовжки. Тисячі й тисячі людей працюють у позалегальному секторі — на вулицях, удома, в незареєстрованих крамницях, офісах і фабриках у місті. Мек- сиканський національний інститут статистики спробував у 1994 році підрахувати кількість неформальних "мікробізнесів" у країні — вийшло загалом 2,65 мільйона.
Усе це реальні приклади економічного життя в недокапіталізованому секторі суспільства. В пострадянських країнах можна знайти ще вигадливішу діяльність поза всякою звітністю, від виробництва комп’ютерних деталей і програм до реактивних винищувачів на експорт.
Звісно, історія Росії дуже відрізняється від історії країн третього світу, таких як Гаїті та Філіппіни. Але після краху комунізму колишні радянські республіки перейшли до таких самих схем неформальної власності. У 1995 році "Бізнесвік" писав, що за чотири роки після падіння комунізму в Росії лише "якихось 280 тисяч з 10 мільйонів колгоспників володіють своєю землею". Ще один аналітичний звіт малює знайому за третім світом картину: "[В колишньому Радянському Союзі] права приватної власності, користування і відчуження землі нечітко виписані й належно законом не захищені... Механізми, які в ринкових економіках захищають земельні права, досі в зародковому стані... Сама держава й далі обмежує майнові права на землю, якою не володіє" . Судячи з рівня споживання електроенергії, неофіційна економічна діяльність у колишньому Радянському Союзі між 1989 і 1994 роками виросла з 12 до 37 % від загального обсягу виробництва. Дехто наводить ще більшу цифру.
Усе це добре знайоме людям, які живуть не на Заході. Треба просто відкрити вікно або взяти таксі від аеропорту до готелю, щоб побачити, як міські околиці обростають домами, як армія торгівців пропонує різні дрібниці на вулицях, як за гаражними воротами вирують майстерні, а роздовбані автобуси сновигають брудними вулицями. Позалегальність часто вважають "маргінальним" питанням, схожим на чорний ринок у розвинених країнах, бідність чи безробіття. Позалегальний світ зазвичай сприймають як місце, де тиняються гангстери, підозрілі типи, що становлять інтерес лише для поліції, антропологів і місіонерів.
Насправді маргінальним є легальне — позалегальне стало нормою. Біднота вже контролює величезну частину нерухомості й виробництва. Міжнародні агенції, що відряджають своїх консультантів зустрітись у скляних хмарочосах в елегантному центрі міста з місцевим "приватним сектором", промовляють лише до частини підприємницького світу. Економічна потуга третьосвітніх і посткомуністичних країн — лахмітники, виробники дрібного начиння і нелегальні забудовники з глухих закутків. Одинокий реальний вибір перед урядами цих країн — інтегрувати всі ці ресурси в упорядковані й прозорі легальні рамки, або й далі жити в анархії.
