Оксана Луцишина: "Золотий автор України" – це ще не обов'язково добрий письменник

Українська письменниця – про "жіночу" літературу, Нью-Йоркську групу і способи вижити в західній освіті
20 июля 201514:30

Оксана Луцишина волею долі й обставин опинилася дещо в тіні своїх колежанок-подруг, поетес і прозаїків - Маріанни Кіяновської і Мар’яни Cавки, і дарма. Вже перший поетичний дебют Луцишиної ознаменувався постанням дещо класицистичного, але від того не менш живого голосу: "Підемо із тобою разом / На стару карусель. / Обертання по колу / Заспокоїть /  і вознесе". Сильно ж написано. Вона - лауреат премії "Благовіст" і премії імені Б.-І. Антонича.

Луцишина, як правило, мешкає останніми роками у США, але протягом десятиліття в Україні вийшли дві її прозові книги - збірка оповідань "Не червоніючи" і "Сонце так рідко заходить". Їх помітили і про них говорили. Висока жіноча проза, якщо хочете. Без іронії. Цього року планується вихід ще одного роману - в дуже й дуже популярному видавництві.  

На першому Міжнародному фестивалі оповідання Intermezzо ІNSIDER розпитав пані Оксану про  сучасну українську літературу та плюси і мінуси західної освіти, до якої всі так прагнуть.

- Ви здобували освіту в США. В яких саме університетах ви навчалися?

- Університет Південної Флориди, а потім Phd (Doctor of Philosophy, – ред.) робила в університеті Джорджії. Я жила і у Флориді, і у Джорджії. А ось зараз викладатиму в Техаському університеті в місті Остін україністику – мову і літературу.

- Літературу якого періоду?

- У них уперше відкриється українська програма, тому це наразі будуть компаративістичні курси штибу "Україна і Польща", "Жінки-письменниці Східної Європи".

Серед письменниць, яких ми будемо читати зі студентами, будуть наші сучасниці: Світлана Алєксієвіч, Дубравка Угрешич, Герта Мюллер, Софі Оксанен, Оксана Забужко, Ольга Токарчук. Із росіянок – Пєтрушевська, Уліцька. З білорусок ще буде Наталка Бабіна, "Рибгород". Навесні ж читатиму курс "Українська література ХХ століття", там уже компаративістики не буде.

- А наскільки на Заході і до сьогодні актуальне визначення "жіноче письмо", "жіноча проза"? Нобелівська лауреатка Еліс Манро там позиціонується як така чи це радше дискусія кафедр?

- Книгарні переважно орієнтовані на аудиторії, які такою термінологією не володіють. Це, власне, більш науковий підхід до справи. "Жіноче письмо" - цілком легітимна тема, абсолютно легітимний дискурс. Усі це знають, усі цього свідомі, і не тільки на спеціалізованих кафедрах феміністичних студій.

- Ви за те, аби така дефініція була – "жіноче письмо"? Бо в Україні, якщо таке і промовляється, то неуникно виникає сардонічна посмішка.

- І так, і ні. З одного боку, жіноча онтологія важлива і в багатьох сенсах не прописана: що таке бути жінкою-письменником, що таке описувати жіночий досвід? Чіткого розуміння цього і в нас немає, але й у світі, насправді, також. Дослідники говорять про те, що жінки почали писати-говорити на повний голос не так давно, а тому це ще геть не є така давня традиція, і вона не надто добре досліджена. Була, звичайно, Гільдегарде фон Бінген, але ж це радше виняток. Мусимо пам’ятати про те, наприклад, що жінки рідко мали доступ до повноцінної освіти.

Якби я мусила дати швидке визначення цьому письму, то сказала б, що воно наповнене певним типом переживань і, можливо, іншим відчуттям часу. Акценти розставлені інакше. Дослідники, наприклад, Маргеріт Дюрас звертали увагу на звуки та голоси в її романах. Чоловіче письмо – більш "візуальне".

Але в Україні до жіночого письма підходять із презумпцією другорядності. Жіноче – означає декоративне або смішне. Назвати жінку "одиноким мужчиною" – це честь, а чоловіка назвати жінкою – це образа на все життя.

До речі, не обов'язково бути жінкою, аби писати "жіночі" тексти. Адже жінка може спокійно писати "чоловічі". Наприклад, є такий Тагар Бен Джеллун, тунізієць, пише французькою – жіноче письмо, класичне, за Елен Сіксу, за Монік Віттіг – і не за схемою "чоловічого оргазму" наростання дії і кульмінації, а за схемою жіночого – "хвилями".

Тут не в статі справа, а в розробленості засадничої онтології, Іншості. І ця Іншість наразі все ще маргіналізована в українському літпроцесі. У нас плутають поняття. Якщо писала жінка – отже, жіночий текст; якщо "про любов"  - то це жіноче письмо, а насправді це може бути жанрова література, котра, хоч часто і якісна, не ставить собі, як правило, мислетворчих, новаторських завдань. 

 

- Часто, згадуючи про вас, Савку і Кіяновську, говорять про угруповання і навіть покоління. Для вас очевидне покоління сорокарічних як сформоване літературне покоління?

- Можна говорити не стільки про покоління – це Кіяновська якраз проговорювала нещодавно, – скільки про певну групу людей, однодумців, старших і молодших. А нас трьох пов'язує дуже давня дружба. З дружби часто все і народжується: і покоління, і тусовки, все взагалі. В літературі немає нічого важливішого за співрозмовника, тим паче в нашому українському контексті, де немає журналів як майданчиків для проговорювання певних питань.

- А сорокарічні чоловіки нашої літератури – це хто?

- От Жадану сорок, здається (усміхається, – ред.). Але якщо продовжувати розмову про однодумство, то я радше називала б Василя Махна, ми з ним давно опинилися на одному континенті, спілкуємося і підтримуємо зв’язки. Це важлива мені людина і письменник.

- У вас має бути роман у "Видавництві Старого Лева", готуєте на Форум наче. Можете щось про це розказати?

- Швидше за все не на Форум, а на початок грудня – на жаль, я не зможу приїхати в Україну раніше, аби його презентувати, а і мені, і видавцям насамперед важливо, аби була можливість поспілкуватися з читачами. Роман називається "Любовне життя". Там ідеться, звичайно, про любовне життя (усміхається, – ред.), але насправді це роман про вигнання – у глобальному сенсі слова, не тільки географічному або геополітичному. Ми всі вигнанці з того чи іншого Раю – дитинства, стосунків, спільного простору з кимось, кого ми любили і втратили. Це моя тема, мій, так би мовити, кластер; у мене ще кілька текстів зараз у роботі.

- А чому немає сучасної української прози – улюблене і найболючіше моє запитання певно?

- А тому що для серйозної прози потрібен час. Час писати і час думати. Просто думати, без дедлайнів і Дамоклового меча Форуму.

Письменник має бути захищеним соціально. Потрібна державна програма для прозаїків, різні гранти – а не лише Фулбрайт (для науковців), фонд Ахметова і Gaudе Polonia. Це катастрофічно мало. Український письменник змушений насамперед думати про заробіток, як і всі інші громадяни, а писати – це таки робота. І пишеш не головою, пишеш хребтом, драйвом, собою цілим, якось так.

І мусиш знати, що воно комусь потрібне. Пишеш, коли знаєш, грубо кажучи, що "хтось потребує слів твоїх" і що тебе – люблять. Грант – це символічне вираження цієї любові всесвіту, яку мусиш відчувати. Пристойний (а не спілчанський) будинок творчості, яких у США, наприклад, дуже багато – це коло співромовників, що теж архіважливо. Якщо хтось пішов у жанрову прозу і заробив якихось грошей, то це прекрасно, це правильно, але для тих, кого цей шлях не цікавить, мусять бути програми підтримки, будинки письменників.

- А як ви так швидко написали і Фулбрайт, і роман?

- У мене так вийшло, що в Польщі, на Фулбрайті, де я починала, мені випав рік на думання. І я цілий рік думала. Це тяжка робота (усміхається, - ред.).

 

- Які у вас враження від діаспори? Ми про них вкрай мало знаємо. Здається, все більше стереотипи. Ні?

- Це занадто широке запитання. Діаспора – яка саме, хто? Це все одно, що запитати  - яке враження від метрополії? Ну яке ж – різне. Діаспора - в жодному разі не монолітна структура.

- Ми намагаємося говорити тут, в Україні, про Нью-Йоркську групу, про останні п’ятдесят-шістдесят років розвитку літератури в еміграції. У вас є потреба говорити, що це - "українська література, створена там"? І наскільки воно релевантне тому, що тоді писалося в світі, в США?

- В ідеалі, думаю, ми рухаємося до ситуації, коли не треба буде згадувати, де хто жив. Як у поляків: є Ґомбрович, є Мілош. Бараньчак. Чи хтось посміє сказати, що це "діаспорні поляки"?

- А Нью-Йоркська група для вас настільки ж беззаперечне мистецьке явище, як Ґомбрович і Мілош?

- Як людина зі своїми вподобаннями можу говорити про окремі персоналії, окремі тексти. Як літературознавець скажу, що Нью-Йоркська група - це важливе явище. Порівнювати когось із Ґомбровичем, напевно, непродуктивно, бо порівняння переважно непродуктивні, коли йдеться про різні національні контексти, різну історію.

- А наскільки нам тут важливо говорити про них, про ту літературу: мовляв, була там група, писав хтось  - і що? Чи такого ігнорування просто не можемо собі дозволити?

- Для мене Нью-Йоркська група – це насамперед служіння літературі й ідеї. Їхня література родом звідси, з України. Не в тім річ, хочемо ми про них пам’ятати чи ні – вони вже вписали себе в цю літературу, бо вони про неї – і про нас – не забували ні на мить.

- Колись Микола Рябчук говорив про те, що Нью-Йоркська група дуже скоро виродилася в таке собі гетто, почавши вважати, що витворює щось уперше і щось цілком надзвичайне. Що думаєте про це?

- Знаєте, розкажу вам одну історію. В мене є друг із чорного гетто, і ми розмовляли про часи сегрегації, коли чорні і білі мусили жити в різних районах, їсти в різних ресторанах, користуватися різними вбиральнями тощо. Так-от він каже, що вони тужать за часами сегрегованого гетто, бо тоді в них була власна культура. А тепер вони всі розпорошені, расизму буцімто немає, але і створити оту community їм значно важче. Тому, можливо, певна ізоляція (свідома, обрана) на якомусь етапі і в якихось історичних обставинах просто неуникна і навіть у чомусь корисна. Це раз. А друге – чи і справді то було гетто?

- У вас виходило дві книги прози в Україні: "Не червоніючи" і "Сонце так рідко заходить". Чи вдовольнила вас реакція на них?

- Покажіть мені в Україні прозаїка, якого тут би щось вдовольнило в сенсі притомної критики! А взагалі, якщо точніше стосовно реакції, то це залежить від того, про що мова. Бо є реакція серйозної критики, є реакція читацького загалу і є якась підставова медійна "засвітка". Але в нас це все не збігається.

Критика може зреагувати на доброго автора, але медіа можуть зовсім його не знати, і добрий письменник – це ще не обов'язково "золотий автор України", як і "золотий автор" – не конче добрий письменник.

Із читацьким загалом ще складніше – у нас переважно малі наклади, тому успіх Донни Тартт тут навряд чи скоро комусь засвітить. Мої перші книжки мали якусь реакцію з боку критиків, але доволі малу, як і переважна більшість книг, що в нас видаються. Інститут критики лише зараз почав розвиватися. Що ж стосується читацького загалу, ну, тут смішно про щось говорити, бо дві тисячі накладу для прозової книги – це доволі мало. До того ж, те видавництво не організовувало ні презентацій, ані турів.

 

- Західна система освіти – вона дійсно система для людини? Як "інсайдер", як людина звідти – скажіть, поділіться.

- Однозначно - так. Я маю з чим порівняти, бо вчилася в США спершу на одній магістерці, потім на іншій, а потім у докторантурі, а перед виїздом з України була "пошукувачем" на одній вітчизняній кафедрі, котра, може, була і непогана, але ж сама система погана. Літератури не було, семінарів не було, ти кинутий напризволяще. У США докторантура або магістратура – це семінари, і дисертацію ніяку тобі ніхто не дозволить писати, поки ти не закінчиш свої семінарські години (а це приблизно шість семестрів). І ти на цих семінарах постійно пишеш, бо весь процес організовано довкола письмових робіт.

Я вже давно переконалася – до ладу запам’ятовую і розумію саме те, про що писала. Тому це назвичайно корисна вправа. Набуваєш потрібного рівня ерудиції. Ще є важливий момент – плагіат не проходить. Узагалі робота в півсили не проходить. Халтура не проходить. Я не кажу, що всі випускники – генії, але система так організована, що просто не пропускає "провальних" кандидатів. Бо вчитися важко. Справді важко, ти ж переважно ще і викладаєш, аби себе якось прогодувати (і твої студенти пишуть уже згадані письмові роботи, а тобі їх перевіряти, а це не наші "реферати"-компіляції).

Американський семестр – це свого роду horror; якщо ти дожив до кінця без нервового зриву, то це велика перемога.

Але насправді там є проблеми – не академічні, а соціальні та фінансові. Зараз із системою вищої освіти складно. Бюджети урізаються, ти закінчуєш докторантуру - і роботи в тебе після університету немає.

Там зараз цілі армії фахових спеціалістів, які люблять свою справу, але змушені працювати контрактниками (adjuncts) за копійки. Були випадки голодних смертей – не в моєму штаті, але все ж. Були випадки, коли люди жили в машинах, бо не мали за що винайняти житло. Про ці реалії американського життя в Україні мало знають. Там пішло страшне збідніння, середній клас практично вже не середній, а доволі бідний.

У моєму романі героїня так різко бідніє через певні обставини, практично падає на дно, і ось коли дехто з моїх перших українських читачів дійшов до цих сторінок, то почав мені закидати необ’єктивність  - мовляв, в Америці таке неможливо. Запевняю вас, можливо ще і не таке!

- Ви писали про дрогобичанина, польського єврея з німецьким корінням Бруно Шульца. Ким він має бути для України, народжений за однієї імперії – вбитий у зовсім іншій країні? Його популярність росте, є переклади, є фестиваль, але місце його тут не зрозуміле. Як про нього говорити?

- Думаю, тут багато ідентичностей. Як з Марком Твеном: він американський письменник чи письменник американського Півдня? Я скажу так – я родом із Закарпаття, а Закарпаття - це пограниччя. А батько мій родом із Самбора, батьки матері – з Центральної України, і мені не завжди було в Ужгороді комфортно: наприклад, у школі третина однокласників говорила між собою угорською, і я розуміла, що ось тут є якийсь іще контекст, а я з нього виключена.

Ти ходиш містом, але завжди знаєш, що там є ще хтось. Ти постійно відчуваєш присутність когось іще. В цьому плані Шульц емблематичний для України. Закарпаття, Галичина, Чернівці – завжди там був "іще хтось", це ж багатонаціональні краї.  Та і інші регіони України, адже всюди жили і живуть євреї, наприклад. І чим краще ми будемо знати того ж Шульца – тим повнішою буде наша картина світу і власного дому. Шульц нагадує, що ми всі родом із пограниччя.

- Наостанок – про оповідання. Оповідання як жанр, як тип чуттєвості, якщо хочете. З одного боку – нобеліатство Монро і слава Шульца. З іншого ж – шалена популярність "Щигля" Тартт й різного товстезного нон-фікшна. Читацький світ що любить – він сам розібрався?

- Світ любить історії. Але й швидкі реакції він теж любить. Є, певно, такі форми буття, коли оповідання – це найкращий спосіб дати собі раду зі ситуацією. Наприклад, Єргович – як же ще можна було писати про облогу Сараєва? Недарма зараз в Украні стає важливим жанр репортажу, інші короткі форми – бо як інакше розкажеш про травму війни, на романне осмислення якої підуть роки, а сказати треба тут і тепер?

Редакція висловлює подяку Маріанні Кіяновській у сприянні в проведенні цього інтерв’ю.

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 14:15
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 28 сентября 2019

    "Кто следующая Гандзюк?": Активисты пришли к Офису президента

     
    • 26 сентября 2019

    "Пожалели его, живой остался, а он теперь в суде свидетельствует", - в суде о расстреле группы спецназначения обнародовали "прослушку" фигуранта

     
    • 21 сентября 2019

    Члены "Демократической сокиры" обратились в миграционную службу относительно тройного гражданства Коломойского

     
    • 18 сентября 2019

    В Киеве поблагодарили бывшего директора Украинского института национальной памяти Вятровича

     
Система Orphus