Олександр Михед: Страх бути пафосним і занадто серйозним присутній завжди

Письменник, автор роману "Астра" - про чистий трилер, українську молоду літературу та культурний спадок
Фото: Joanna Lech
7 апреля 201515:00

З Олександром Михедом маємо дещо химерну ситуацію – молодий письменник випускає вже третю свою книгу, але для широкого загалу його ім’я залишається маловідомим.

Щоправда, багато хто асоціює його переважно з сучасним мистецтвом: Михед - відомий куратор мистецьких проектів, автор мультимедійного "АмнезіЯ project: відкрита платформа", який помітили далеко за межами України.

Є велика ймовірність, що з виходом його першого роману, який цілком претендує на статус однієї з головних подій сезону, щось серйозно зміниться. Розіграна в сьогоднішніх декораціях конспірологічна історія про загадкову організацію, власне "Астру", яка достоту моторошним чином пов'язана зі світовим культурним спадком, здатна, певно, полюбитися широкому загалу - не так багато притомної жанрової літератури ми отримуємо останнім часом.

Під час туру на підтримку роману, який охопив одинадцять українських міст, ІNSIDER вкрав декілька вільних годин у Михеда і поговорив про найважливіше – про літературу і довкола. 

- Олександре, "Астра" - це твій, вочевидь, перший повноцінний роман: ані "Амнезія", ані "Понтиїзм" ним не були. Вдовольнятися жанровими "мутантами" вже стало нецікаво чи кожен, хто претендує на статус письменника, все ж має спробувати себе у великій формі?

- Знаєш, у випадку "Астри" я просто відчув, що маю цікаву історію, яка тягне на роман. Історію, в якій головний персонаж може розвиватися і яка може зачепити читача.

І, звісно, велика форма – це завжди виклик: як довго ти зможеш утримувати увагу читача, допоки він не відкладе книгу.

- Чому тут наявний підзаголовок-уточнення – "психотрилер", чому вирішив наголосити на цьому? Трилер же й так наче достоту психологічно навантажений жанр, де є і саспенс, і внутрішній світ героїв, і гра на нервах. Чому "Астра" не просто "трилер", не лише "роман"?

- Сюжет книги крутиться довкола категорій "душі" та "катарсису", і певної миті герой розуміє, що полювання ведеться не за ним, а за його душею: грецькою вона якраз psyche. Жах розуміння кількох банальностей, того, що весь світ тримається лише на крихкому суспільному договорі, що в сучасному світі не спрацьовують старі заповіді (Джордж Карлін зводить перелік сучасних заповідей до 2-3-х, і з ним важко не погодитись), а про суспільне благо і цінності ми взагалі  не змогли домовитися - така раптова втрата твердого ґрунту й усвідомлення ілюзорності всього може створити ще той саспенс. І спровокувати депресію.

- Упродовж усього читання невідступно переслідує – ну принаймні мене – одна думка: "що" в цьому романі значно переважає над "як", сюжет підминає стиль, майже відміняє його. Ти не думаєш, що отака надмірна концептуалізація тексту – яку б грандіозну ідею вона не обслуговувала – збіднює, врешті, прозу?

- Я поставив собі за мету написати книгу, яка засмоктала би читача у свій світ і не відпустила доти, доки не буде перегорнуто останню сторінку. Історія Віктора Варецького (головний герой роману "Астра", – ред. ) максимально занурена в "м’ясо" реальності та сьогодення - це вигадана історія в реальних декораціях. І, погодься, в реальності знайдеться доволі мало місця для алітерацій, речень на кілька сторінок і стилістичних забав.

У "Понтиїзмі", серед іншого, у мене було завдання дивувати читача і змістом, і формою кожної з оповідок, і залежно від самої історії добирався той чи інший стиль оповіді. У випадку ж "Астри" відкинуто все, умовно кажучи, зайве. Є лише впевнений голос наратора, історія і прийоми, націлені на те, аби вхопити читача.

Фото: Shcherbenko Art Centre

- "Астра" - роман конспірологічний: тут буйно квітне теорія змови, це тут головний нерв і суть. В останні десятиліття це взагалі один із провідних жанрів, і чого лишень із ним не робили: доводили до абсурду, вивертали навиворіт, експлуатували на всі боки в масовій культурі.  Ти ж, попри це, не боїшся братися за нього і навіть більше – не робиш прифінального кульбіту, який би ще раз перевернув усе догори дриґом, відсвіжив. Віриш у те, що жанр спрацьовує і в чистому вигляді?

- Працюючи над "Астрою", я намагався вивести код чистого трилера, зрозуміти, як влаштовано сам жанр, який його "канон" і як можна застосувати цю формулу до історії та історії ідей. І моїм "кульбітом" стало опертя на традицію античної літератури: те, що деякі сюжетні ходи - особливо, наприкінці книги - можуть видатися мильно-оперними, набуває трохи іншого звучання, якщо розглядати їх усе ж крізь призму античних позачасових сюжетів. Крізь призму, власне, міфів.

- Думаєш, пафосу в книгах такого штибу багато не буває? Коли писав, не боявся здатися надміру патетичним, занадто натхненно-безапеляційним, бо ж багато хто ой як боїться?

- Страх бути пафосним і занадто серйозним присутній завжди. І як свого роду протиотруту цьому намагаюся слідувати правилу: не варто писати книгу, яка не містить іронії і неочікуваних поворотів. Зрештою, найважливіше для мене - розказати цікаву історію.

- Сьогоднішнім читачам, як ми бачимо останні років десять, знову подобаються чималі романи "про життя", книги, з якими можна провести багато вечорів – зовсім нещодавно так було зі "Щиглем" Тартт, "Поправками" Франзена, романами Хосейні, прозою Мітчелла. Ти ж, натомість, пропонуєш роман ідей, текст-екстракт, майже художній памфлет. На що сподіваєшся? 

- Я не дуже розумію твоє визначення "художній памфлет", але з "екстрактом" погоджуюся цілком. Хотілося створити максимально заряджений текст, який би, повторюсь, вражав і не відпускав читача.

"Щиголь", "Поправки", неймовірні "Благочестиві" Літтелла це книги іншого штибу, автори яких вірять у силу великих полотен і тяжіють до класичної "великої-великої" форми. І чудово, що вони таки здобувають свого читача і популярність. Можливо, для якоїсь іншої історії я виберу схожу форму і спробую себе у форматі "багатотомної саги".

- У романі доволі відчутною є та обставина, що ти пов'язаний із сучасним мистецтвом - що б воно не означало: працюєш куратором, сам робив мистецькі мультимедійні проекти. Багато сцен "Астри" написані так, немов описано перформанс: так виглядає і сама семінарська вистава, і каплиця, і сни, і прифінальні сцени в будинку організації, та й головний образ, оті Мертві – це теж вигадано з оглядкою на візуалізацію як таку. Якби мав змогу (фінансову, вочевидь) візуалізувати-втілити-розіграти щось таке, то все одно б написав роман, а чи він – то певна компенсація?

- Вірю в інтердисциплінарну взаємодію і важливість взаємних впливів – мистецтва на літературу, літератури на кінематограф, і так далі. Десь на цьому перетині можуть виникати дуже важливі речі. Скажімо, кілька оповідань "Понтиїзму" були написані під впливом класичних живописних полотен, які "скоригували" сюжет і конкретні деталі, а образ, наприклад, "Останнього дня Помпеї" взагалі є там наскрізним.

У випадку "Астри", як ти розумієш, мені йдеться не про компенсацію, а про створення якісного продукту – і з погляду змісту, і з позицій усього, що супроводжує цю книгу. Хочеться створити текст, який потенційно може впливати на реальність. І якщо хтось захоче зробити виставу, перформанс, а чи зняти фільм і відчує, що ця історія близька йому, що він готовий прожити з нею певний період свого життя, переплавляючи її в якусь іншу форму побутування культури, то я вважатиму, що іще одне завдання мною виконано.

І, приміром, буктрейлер, режисером якого виступив один із наших найталановитіших молодих кінематографістів Олександр Ратій, а оператором-постановником  потужний профі Тарас  Міськів – от він саме і є прикладом цієї віри в інтердисциплінарну взаємну підтримку і бажання створювати продукт, конкурентний з огляду на глобальний ринок. А те, що культовий електронщик Murcof погодився надати свій музичний трек для нашого буктрейлера, – це ще одна ознака того, що ми на правильному шляху.

- Як на тебе, молода українська проза – в межах останніх, скажімо, десяти років – повноцінно існує, вона відбулася? Критичну масу хороших текстів створено?

- Знаєш, з виходом "Амнезії" я дедалі більше намагаюсь уникати цього шизофренічного підходу – я пишу книжки і при цьому намагаюсь якось критично коментувати український літературний процес. Тому скажу так: думаю, що, мабуть, до "критичної маси" залишилося небагато. Але є один величезний мінус.

Упродовж минулого року відбувся якийсь неймовірний стрибок у висвітленні сучасної української музики. Чимала кількість гуртів, які створюють потужний якісний  продукт - починаючи від "Вагоновожатых", ONUKA і закінчуючи panivalkova чи 5vymir, - отримують належну підтримку ЗМІ. Кожен випуск "Стіни звуку" Ігоря Панасова збирає кілька тисяч переглядів. Чи можемо для порівняння назвати щось, пов’язане з висвітленням сучукрліту, щось, що засвідчило б популярність цих матеріалів у потенційного читача? Маю великі сумніви. І 40 тисяч переглядів твоєї статті про аудіокниги це радше виняток.

- Чому воно так – читати важче, ніж слухати і дивитися? Те, що потребує зусиль, і попитом меншим користується? Яка твоя версія?

- У мене немає відповіді на це питання. Та цікаво, що для нас є нормальним віддати 150-200 гривен за квиток на концерт, за емоції, які переживаємо протягом одного вечора, але от 80-100 гривень за книжку вже здаються надто високою ціною. І це при тому, що мова про кілька цікавих вечорів і емоції, які можна буде пережити ще не раз. Якщо, звісно, книжка вартісна.

- Колись ти зважився на достоту химерний учинок – переклав не найвідоміший роман Акуніна українською. Якби нині брався за те ремесло, то що б це могло бути – до яких текстів хотів би долучитись як перекладач? Є щось таке, про що ти думаєш: "оце неодмінно має бути перекладено в нас найближчим часом, без варіантів"?

- З Акуніним трапилася цікава історія, і комерційний підробіток, можливість якого дав переклад двох романів "Турецький гамбіт" і "Сокіл і ластівка", так чи інакше виринає ледь не в кожній розмові. Стаючи предметом дискусій довкола одвічного питання: "Чи варто перекладати з російської?" Хоча для мене все набагато простіше і складніше водночас. З одного боку, це просто ще один різновид заробляння на хліб, та з іншого – коли працював над перекладами Акуніна, то паралельно писав "Понтиїзм". І це був для мене виклик як для автора – я бачив, як "зшита" проза Акуніна, і шлях від супротивного був ще тим фактором натхнення.

Що ж стосується інших  перекладів – мені прикро, що лежить перекладена збірка віршів одного з найвідоміших художників поп-культури Деміена Хьорста і, маю підозри, що вона так і залишиться в шухляді. А ці тексти могли багато чого прояснити в його творчості, враховуючи постійну присутність робіт англійця в українському культурному контексті. Мені точно були б цікаві ті тексти самих художників, які розкривають сутність їхнього мистецтва під несподіваним кутом, речі отакого інтермедіального штибу.

Серед того, що неодмінно має бути перекладено, одним із орієнтирів, думаю, повинна слугувати добірка текстів спільної видавничої серії видавництв Ad Marginem та ЦСМ "Гараж"  (туди входять "Політика поетики" Гройса, "Бобо в раю" Брукса, "П’ять лекцій про кураторство" Мізіано, низка інших робіт, – ред.). Подібні речі заповнюють пробіли, які відчуваєш, коли починають говорити критики і практики, умовно, "нашої" та "західної" традиції. Ну, і колись хотілося б прочитати якісні переклади моєї давньої поетичної любові, Соула Вільямса - поета, актора, співака, генія перформансу. Не кажучи вже про його приїзд в Україну.

Фото з Facebook Олександра Михеда

- Як ти ставишся до думки, яка взагалі-то є центральною в твоєму романі: що наш культурний спадок – насправді, смертоносний тягар, який конче слід скинути?

- Коли працював над книжкою, то постійно згадував роботу бельгійського художника Яна Фабра "Фонтан світу (як молодий митець)". Точна копія молодого Фабра лежить на надгробках, на яких вибито імена головних філософів і діячів культури ХХ століття. У молодика розстебнуті штани, з них стирчить анатомічно виразний прутень, і з певною періодичністю біла рідина вистрілює в стелю галереї. Концепція прозора – ми так чи інакше зростаємо на кістках попередніх поколінь і всієї історії культури, а молодому митцю не лишається нічого іншого, як струменіти своєю креативністю. І якщо історія як така нас нічому не вчить, то хоча б від історії культури ще можна чогось чекати.

Але тут є ще момент. Поняття "культурного багажу", цього мінімуму зануреності в тіло культури, стає все менш важливим у суспільстві. І тому, великою мірою, заперечення історії культури відбувається мимоволі, саме по собі, без жодних закликів і гасел. Мем замість тотему шкільних портретів класиків - нині ситуація саме така. 

 

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 00:14
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 5 декабря 2019

    В ходе пожара в доме профсоюзов во время Майдана 41 человек получил повреждения, двое погибли, - прокурор

     
    • 3 декабря 2019

    Адвокат просил о вызове Онищенко в суд через консульство Барселоны. Прокуроры уверены, что в Испании он не живет

     
    • 29 ноября 2019

    Пятнадцать. Кто объявил голодовку за дела Майдана и как еще поддерживают акцию

     
    • 26 ноября 2019

    "В лучшем случае расследования дел Майдана возобновится в январе следующего года", - Закревская

     
Система Orphus