Незалежні: як українські митці підкорювали світ

Як українці змушували світ говорити про себе
Мирослав Слабошпицький. Фото: filmstreet.com.ua
26 августа 201415:00

За 23 роки незалежності українські митці, всупереч хронічному недофінансуванню і часто поза увагою держави, творили сенсації на найбільших кінофестивалях, бієнале і фотоконкурсах.

Їх запрошують на закордонні виставки, їхні роботи купують, про них пишуть у солідних англомовних і німецькомовних виданнях поважні критики.

INSIDER вирішив згадати, як українські митці змушували світ говорити про себе.

Перша "Золота пальмова гілка" України

 

Уперше голосно заявив про Україну в Каннах режисер Ігор Стрембіцький. Його короткометражка "Подорожні" про всіх і кожного, хто прямує життєвим шляхом, здобула "Золоту пальмову гілку".

Стрембіцький і його дружина Наталія Конончук самі знайшли шлях до легендарного кінофоруму - надіслали фільм електронною поштою, і його взяли у програму. Про те, що фільм став переможцем, режисер і сценарист дізналися вже в залі під час церемонії нагородження.

Стрембіцький, режисер:
Можу порадити по-чесному знімати те, що болить насправді, а не якщо якусь тему відзначили – то знімемо щось подібне. Якщо це справді болить - знімайте, а не болить, залиште це комусь і забудьте про цю професію.

Каннський тріумф Мирослава Слабошпицького

 

Українського кінорежисера Мирослава Слабошпицького можна назвати резидентом міжнародних фестивалів. Його дебютний короткометражний фільм "Жах" ("Інцидент") побував у 17-ти країнах світу й отримав приз на кінофестивалі в Альгарві у Португалії ще 2006 року.

Стрічки "Діагноз" і "Глухота" потрапили свого часу до конкурсу Берлінале, а "Ядерні відходи" таки взяли "Срібного леопарда" у Локарно.

Цього року Слабошпицький змусив світ говорити про Україну не в контексті війни. Його стрічка "Плем'я" про глухонімих підлітків узяла аж три нагороди "Тижня Критики" у Каннах, перемогла на кінофорумах у Вірменії, Сербії, Хорватії. Режисер каже, що світове визнання додає можливостей.

Мирослав Слабошпицький, режисер:
Безумовно, після Канн моє життя змінилося. Мені телефонують і запрошують люди, до яких я раніше не міг би підійти. Велика кількість пропозицій, у першу чергу з-за кордону. Кінофестиваль у Торонто, який вважається одним із найважливіших у світі, – з нього починається "оскарівська" гонка, - оголосив лайн-ап.
Авторитетне видання IndiWire написало з цього приводу: "Завершення лайн-ап у Торонто - Джеймс Франко і Каннська сенсація - "Плем'я". Цей фільм справив там враження ніби від вибуху бомби. Звичайно, через це є завищені очікування. Це психологічно тисне, хоча я вже працюю над іншим фільмом – він на стадії розробки проекту. Буде стрічка про Чорнобиль. Сподіваємося, що вдасться її зняти.
У нас у країні, на жаль, традиційно, дуже погане ставлення до кіно. Держава протягом незалежності добровільно відмовилася від цієї галузі, не розвивала її, бо вона коштувала багато грошей… У 1991 році Україна здала свій аудіовізуальний простір Росії без спротиву. Сподіваюся, що зараз цієї помилки не повторять. Я побажаю українським кінематографістам, щоб історія з пітчингом, фінансуванням, розвитком кіногалузі, з ренесансом українського кіно, який відбувався останні три роки, як це не парадоксально, – продовжувалася.
Щоб держава усвідомила, що аудіовізуальний сектор – важлива річ. Щоб існувала програма для молодих режисерів і дебютів. Якщо держава від цього відмовиться – знову збиратимемо гроші на бронежилети через якийсь час.

Український художник – серед 100 геніїв сучасності

 

Унікальну техніку Івана Марчука у світі впізнають одразу, щойно глянувши на картину. Сам художник розповідає, що від самого початку хотів малювати "не як усі", тому вигадав власний живопис і називає себе "місячних і снігових справ майстром".

Після пейзажів Марчук почав створювати справжні художні світи – страшні, сумні, бездонні, філософські. Інколи навіть пророчі. Сюжети його картин схожі на фільми жанру фентезі.

У 2007-му видання The Daily Telegraph включило Марчука до списку "Ста геніїв сучасності". А Міжнародна академія сучасних мистецтв оголосила його членом Золотої гільдії та почесним членом своєї наукової ради.

Марчук вважає рейтинг своїм найвищим визнанням, а до українських нагород ставиться скептично.

Іван Марчук, художник:
Хоч мені давали відзнаки (звання заслуженого і народного художника України, - ред.), - це дурничка, нічого не коштує. Найвище звання я отримав, коли мене в "сотню спартанців" сунули.

Я сміявся, казав: ні Адміністративний, ні Верховний чи Господарський суд України не може цього скасувати. Бути у Золотій гільдії - це почесна відзнака. Коли я туди потрапив, там був 51 художник.

Перемога України на Євробаченні

 

Десять років тому (у 2004-му) Україна – неочікувано для самої себе – стала переможцем європейського музичного конкурсу, який щороку у травні збирає біля телевізорів і моніторів сотні тисяч, а то й мільйони глядачів. Тоді на сцену зі своїм балетом вийшла українська співачка Руслана і, продемонструвавши Європі "Дикі Танці", виграла у 35-ти конкурентів.

Наступного року Київ приймав музикантів із європейських країн на "Олімпійському" і на кілька днів поринув в епіцентр уваги європейських сусідів. 10 років потому Руслана розповіла INSIDER, як перемога змінила її життя.

Руслана, співачка:
Євробачення стало для мене трампліном, і я досі відчуваю себе в польоті, щоразу намагаюся повторити стан ейфорії, тому живу жвавим і насиченим життям. Але моя перемога - це не лише поштовх, але і величезна відповідальність перед Україною. І за 10 років мені вдалося відтворити немало масштабних проектів, концертів та акцій на користь іміджу України у світі.
Євробачення дозволило мені бути почутою не лише в Європі, а й в усьому світі, і я вважаю, що не втратила цього шансу, а, навпаки, використала його максимально. Моя міжнародна діяльність має широкий спектр напрямків. Сьогодні це, в першу чергу, інформаційна боротьба із путінською пропагандою та благочинна діяльність.

Половина моїх концертів і візитів відбуваються за кордоном: у США, Канаді, Бразилії, країнах Європи і навіть у Китаї та Кореї. Я - публічна людина і гостро відчуваю та усвідомлюю, наскільки відповідальною є моя позиція перед українцями, тому я не можу дозволити собі приземлитися і жити спокійним життям. Це неприпустимо для мене.
Українська публіка надзвичайно вдячна. Безумовно, наші люди цінують митців, які вивели Україну на новий рівень у тій чи іншій галузі. Знаю по собі, що наших артистів тепло приймають і в Харкові, і у Львові, і в Одесі, так само, як і у Вашингтоні, Торонто, Берліні або Вільнюсі.
Особливо сьогодні, коли ми переживаємо часи смутку та втрат. Особисто я дуже гостро відчуваю підтримку народу і сама підтримую настільки, наскільки це тільки можливо.

Українець – найкращий концептуальний фотограф року

 

У 2013 році один телефонний дзвінок змінив життя харківського фотографа Романа Пятковки. Йому повідомили, що він став концептуальним фотографом року на престижному конкурсі Sony World Photography awards 2013, який ще називають "фотографічним Оскаром".

Нагороду Роман отримав за свій фотопроект, в якому він поєднав старі радянські, офіційні фотографії зі своїми андеграундними роботами того ж часу – знімками оголених жінок. Журі сподобався новий концептуальний підхід до радянського минулого і фотографії, відтак Пятковку запросили до Лондона. Після цього, каже фотограф, навіть він сам став вимогливішим до своїх робіт.

Роман Пятковка, фотограф:
Будь-яке змагання - перевірка правильного напрямку руху. А сучасне мистецтво - це постійне змагання. Звичайно, перемога змінила ставлення до мене і підвищила мій арт-рейтинг на ринку. Після було багато пропозицій і виставок. Це дає можливість нормально працювати професійному художнику, котрий живе лише творчістю.
Нагороду вручали в Лондоні. Один із членів журі сказав мені, що побачив у моїх роботах новий підхід до старих зображень. У цій серії - "Радянське фото" - я співставляю офіційні радянські зображення з андеграундними, забороненими тоді зображеннями, міксую.

Будь-який успіх піднімає планку. Якщо до премії я робив 9 проектів на рік, то зараз - 2-3, і то мучуся, чи сягають вони того ж рівня. Ти розумієш, що від тебе чекають чогось нового - і колеги, і доброзичливці, і недруги будуть пильно стежити.
Внутрішня цензура змушує мене довше і пильніше думати над новими проектами. 

Зараз фотограф працює над новою фотосерією – "Україна. Конспірологія". У ній автор іронічно відстежує теорію про нібито масонський вплив на останні події у нашій країні, який вбачають багато людей. Пятковка планує незабаром привезти цю виставку до Києва.

Денис Матвієнко і балетна слава

 

Денис Матвієнко – єдиний у світі володар чотирьох міжнародних премій для артистів балету. Після перемоги в балетних конкурсах у Люксембурзі, Будапешті, Нагое (Японія) та Москві танцівника почали називати колекціонером нагород.

У свої 35-ть Матвієнко танцює на сцені Teatro alla Scala у Мілані і в Маріїнському театрі Санкт-Петербурга, Grand opera в Парижі та American Ballet Theatre у Нью-Йорку.

Він поставив у Національній опері балети "Баядерка", Quatro та контемпорарі-постановку Radio and Juliet  і зробив репертуар опери сучасним, наблизивши його до світових тенденцій. Матвієнко каже, що перш за все йому цікаво випробовувати себе.

Денис Матвієнко, артист балету:
Мені доволі складно судити про те, які права і зобов'язання накладає на артиста міжнародна слава. Світове визнання в артистів балету дуже сильно відрізняється від визнання у співаків чи акторів. За нами не стежать папараці, і нас не так часто впізнають на вулицях. Титули і перемоги, безумовно, мають значення.
Наявність нагород і твоє звання в театрі і визначають твій статус у балетному світі. Це велика відповідальність. Але я ніколи не гнався за титулами, ніколи не думав: "Ця нагорода є, і тепер для "повного щастя" мені потрібна ще ось така". Мені було цікаво випробувати себе і довести самому собі: я здатен це зробити.
Для мене найсильнішими мотиваторами завжди були і є похвала та оплески. У певний момент на конкурсах навіть почали жартувати, що я "колекціонер гран-прі", але це не колекція. За кожною такою нагородою - тисячі годин у балетній залі. З одного боку, це додає тобі впевненості у собі.
З іншого - ти потрапляєш під пильну увагу не лише глядачів, а й колег. Кожен твій рух розглядають як під мікроскопом. Тому це може бути і більшим тягарем. Сьогодні я працюю над наймасштабнішим і найамбітнішим проектом у своєму житті - постановкою балету The Great Gatsby.
На цьому етапі - це найважливіша справа за всю мою кар'єру. Результат уже в жовтні зможуть оцінити київські глядачі.

"Каннське золото" Марини Вроди

 

У 2011 році на одній червоній доріжці для переможців поряд із Кім Кі Дуком та Андрієм Звягінцевим опинилася українська режисерка Марина Врода. Її короткометражку "Крос" нагородили "Золотою пальмовою гілкою". 15-хвилинна стрічка про життєвий біг і вічні питання "куди?" та "навіщо?" знімали з непрофесійними акторами в київському передмісті Пуща-Водиця.

Фільм Марини Вроди – промовистий приклад того, як талант, бажання розповісти гарну життєву історію і вдала організація можуть завоювати серця глядачів без шалених голлівудських бюджетів.

Марина Врода, кінорежисер:
Будь-яка перемога - це набагато складніше, ніж поразка. Її потрібно подолати. Добре, якщо людина була до неї готова. Успіх як такий не робить людину щасливою - це точно. Він може відкрити їй нові можливості. Якщо ж говорити про професію – то це важливо.
Безумовно, як професіонала мене перемога дуже потішила. Фільм придбали на європейському ринку. Від тієї аудиторії я отримала бонуси. Здебільшого, у Франції. Фільм пішов по фестивалях. Хотілося працювати і не зависати. Протягом року в мене був готовий інший проект.
Ми його почали презентувати. Я його відправила на "Сінемарт", він потрапив у Роттердам - престижний маркет проектів. Зі свого боку я зробила все, що змогла. В Україні ніякої підтримки, на жаль, мені не надали. При тому, що я не соромилася говорити - морального права ігнорувати мене у них немає. Це не могло мене не обурити ... Продюсери у Франції будуть ще раз шукати гроші.
Але оскільки я громадянка України, без підтримки своєї країни мені рухатися далі дуже складно. Я завершую зараз новий фільм-короткометражку - "Равлики". Він може бути показаний на кінофестивалі "Молодість" восени.
І у вересні завершу документальний проект. Українським діячам культури я побажаю "витерти соплі і боротися". Потрібно об'єднуватися, говорити, співпрацювати з пресою. Культура для українців – це інструмент МЗС сьогодні.

"Нобелівка" для скульпторів

Нобелівська премія у скульптурі – так називають нагороду Лоренцо Чудового Медичі, яку вручають що два роки на Флорентійській бієнале.

У 2007 році скульптор із Луганська Микола Шматько привіз до Італії три мармурові скульптури – погруддя Білла Гейтса, скульптури дівчини Лугань і "Поклоніння диску" – і став володарем премії, про яку мріяв не один європейський майстер.

Стріт-арт від Interesni Kazki – у топ-25 світу

 

Українські художники-муралісти Володимир Манжос та Олексій Бордусов прикрашають своїми казковими, фантастичними і футуристичними сюжетами стіни будинків чи не в десятках країн світу. Їхні графічні фантазії тісно вплелися в міський ландшафт залитої сонцем Мексики і колоритних міст США.

У травні 2014 року американське видання The Huffington Post включило Interesni Kazki до рейтингу 25 стріт-арт команд, які оживляють вуличне мистецтво.

Учасник дуету Володимир Манжос розповів INSIDER про зворотній бік рейтингів і міжнародної слави.

Володимир Манжос, художник-мураліст:
Насправді подібних рейтингів доволі багато. Чи не кожен інтернет-ресурс, присвячений вуличному мистецтву, вважає своїм обов'язком створити свій рейтинг або найуспішніших художників, або рейтинг найкращих мюралів за минулий рік ...
Такі рейтинги доволі суб'єктивні, бо ґрунтуються на смаках і вподобаннях редакторів. З іншого боку, вони пишуть про тих, кого постійно видно, тобто про найактивніших художників. Але часто буває так, що ці найактивніші митці буквально "штампують" роботи, практично нічого нового не створюючи.

Подібні списки "кращих із кращих" - це ланки з одного ланцюга популяризації та комерціалізації вуличного мистецтва, і як наслідок - погіршення його якості. Адже художник, якщо він занадто амбітний, починає гнатися за славою і визнанням, за грошима, і у свою творчість він вже не вкладає душу.
Це можна назвати успіхом у невігластві. Випробування славою і грошима - одне з найважчих. Пройти подібне випробування і при цьому залишитися людиною - ось для мене справжній успіх.

Літературні премії Центральної та Східної Європи

Українські письменники декілька разів складали відчутну конкуренцію європейським колегам, виборюючи престижну літпремію "Ангелус". Уперше це вдалося Юрію Андруховичу з романом "12 обручів" 2006 року.

2013 року успіх Андруховича повторила Оксана Забужко з історичним романом "Музей покинутих секретів" – до України вона забрала статуетку ангела роботи Єви Россано і грошову винагороду.

Премію "Ангелус" вручають за твори польських та іноземних письменників, перекладених польською мовою, а заснувало її місто Вроцлав.

Зовсім нещодавно німецьку літературну премію Brücke Berlin-2014 присудили Сергієві Жадану за німецьку версію "Ворошиловграду" - Die Erfindung des Jazz im Donbass ("Винахід джазу в Донбасі"). Цією премією з 2002 року відзначають найпомітніші твори сучасної літератури в Центральній і Східній Європі.

"Срібний ведмідь" Берлінале за пластилінову історію

 

Українські мультиплікатори не поступаються колегам-кінематографістам і теж  дивують світ. Режисер студії "Новаторфільм" Степан Коваль вигадав дев’ятихвилинну історію-подорож у трамваї про недоліки і чесноти українського суспільства, показавши характери, трагедії і щастя людей так відверто, як це вдається лише режисерам-аніматорам.

Історія під назвою "Йшов трамвай 9-й номер" захопила увагу журі Берлінського кінофестивалю 2003 року, а Степан Коваль став володарем "Срібного ведмедя".

Степан Коваль, режисер-мультиплікатор:
В анімацію йдуть одержимі ідеєю, щоб здивувати світ. Бізнесом це не назвеш. Це не та робота, яка приносить шалені дивіденди. У всьому світі авторське кіно робиться на колінах, на горищах, на кухнях людьми, які не можуть відв'язатися від своєї ідеї.
Вони не можуть спати, їсти, жити, поки не зроблять це кіно. Натхнення настільки сильне. Людина приходить на майданчик і розуміє, що може з персонажем зробити все, що завгодно. Зробити його хорошим або поганим.
Режисер починає вигадувати новий світ, де б його емоція була ще смішнішою, або шукає вихід із життєвої ситуації. Тобто намагається зробити світ іншим. За великим рахунком, весь наш світ - анімаційне кіно.

У статті використано матеріали Радіо СвободаVogue.ua та Сегодня.

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 11:41
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 31 марта 2020

    Land Rover, Lexus и элитные часы: что задекларировал новый глава Минздрава

     
    • 31 марта 2020

    Авто за миллион гривен и наличные: что задекларировал новый заместитель Венедиктовой

     
    • 30 марта 2020

    Рада поддержала "антиколомойський" законопроект

     
    • 30 марта 2020

    Рада со второй попытки избрала руководителей Минздрава и Минстерства финансов

     
Система Orphus