Фільми, які допоможуть запам'ятати 2014-й рік

20 стрічок, які просто необхідно додивитися в цьому році
16 января 201514:00

Підсумки року – специфічний і невдячний жанр: усім все одно не догодиш, а на критику – справедливу і від того ще дошкульнішу - обов’язково напорешся.

От і доводиться проходити між Сциллою авторитетних топів і Харибдою власного, важко вловлюваного, але від того лише ціннішого "осяяння". Одним оком слідкувати за фестивалями і нагородами різноманітних кінокритичних кіл, а іншим таки спостерігати за екраном, де може проскочити мало ким помічений шедевр.

Так і з цим списком: INSIDER знає, кого на що номінують і хто що вже отримав, але має і власні очі, які іноді бачать щось таке, що він потім голіруч і з усіх сил готовий захищати.

Отже, це не лише список найпомітнішого за той рік (очевидно, і близько неповний), але й підказка, що на початку нового року слід конче надолужити.

Кінематографічного вам року!

"Гра в імітацію" (реж. Мортен Тільдум)

 

Фільм, який має всі шанси принести "Оскар" і "Глобус" Бенедикту Камбербетчу: англо-американський, з молодим, але ударним акторським складом (окрім найкращого Шерлока нового часу, там ще й новоспечена Кареніна – Кіра Найтлі), біографічний і з неодмінною "незручною" драматичністю  – британець грає криптографа Алана Тьюрінга, який зламав один із головних кодів Третього рейху, але постраждав від британської верхівки: його звинуватили в гомосексуалізмі та змусили пройти гормональну терапію.  

"Ігри розуму", густо замішані на "Уайльді". Норвежець Тільдум нічим особливим ще не відзначався, але цей матеріал може суттєво підняти його акції на голлівудській біржі. Головний приз Торонто – промовистий показник.

"Голгофа" (реж. Джон Майкл МаКдона)

 

Милуватися парою Глісон-МаКдона можна безкінечно. Перший демонструє емоційну колючість, тривожність і сум у ролі католицького священика, а другий як режисер уміло балансує між філософською драмою та цинічною комедією.

Що ж, МаКдоні і як сценаристові можна позаздрити — його персонажі й у неймовірно успішному дебюті ("Одного разу в Ірландії"), і в "Голгофі" за вмістом тарганів у головах б'ють усі кінематографічні рекорди. Таких людей хочеться розглядати під мікроскопом; власне, цим і займається головний герой.

Отцеві Джеймсу залишилося жити сім днів. На сповідь до нього приходить маніяк і обіцяє його вбити, бо в дитинстві був зґвалтований хтивим священиком. Вмирати страшно. Але, як каже наш герой, "коли у вас є тиждень на залагодження усіх справ, ви намагаєтеся залишити світові найкращий варіант себе". Отець Джеймс, річ зрозуміла, хоче встигнути розібратися з "тарганами" своїх парафіян. Богові, наприклад, семи днів вистачило багато на що.

"Справжній детектив" (реж. Нік Піццолатто-Кері Фукунага)

 

Більше-ніж-серіал і сучасна класика – 8-серійний "Справжній детектив" насправді є восьмигодинною першосортною гостросюжетною (хоча як кому) драмою, й іншому не вірте. Несподівано дебютна робота американця Піццолатто, що розповідає про двох нишпорок, які 15 років б’ються над серіями вбивств, що тривають років 30, паралельно, як то і має бути, шукаючи більше себе, ніж маніяка. І все це на тлі галюциногенної південно-готичної Луїзіани, що стала не просто еталоном  серіалу-трилера (чого вартує навіть блискучо виконана заставка), але й загалом сильно освіжила жанр.

І герої Макконахі й Харрельсона – обоє справжні, обоє  детективи, хоча радше – новочасні святі в глибинах пекла. У другому сезоні їх змінять Фарелл і Вон – не відомо, чи тішитись, чи сумувати.

"Два дні, одна ніч" (реж. Жан-П'єр Дарденн, Люк Дарденн)

 

Усі кінокритики як один сходяться на думці, що це найкраща роль Маріон Котіяр від часів "Життя в рожевому кольорі". У Дарденнів вона оголює на екрані неймовірну крихкість своєї героїні і ставить перед глядачем одвічне питання: а чи варто взагалі боротися за щось у цьому житті? І чи знайдеш ти в іншій людині підтримку?

Сюжет, що його взяли брати-режисери, якщо подумати, може бути з життя будь-якого сучасного підприємства: Сандра має за вихідні переконати своїх колег залишити її на роботі. Хімкомбінат хоче скоротити бюджет і пропонує працівникам вибір: бонуси всім чи залишити посаду за молодою мамою. Ще та ревізія людської природи.

"Інтерстеллар" (реж. Крістофер Нолан)

 

Людина, що змогла з історії про Бетмена зробити головний фільм двотисячних, Нолан узявся довести, що і високочолу наукову фантастику можна перетворити на блокбастер, не втративши на якості. Ось у цьому принциповий момент: режисер цілеспрямовано знімав фільм, де бюджет і художня якість тісно переплетені, де голлівудські масштаби працюють на непересічне мистецьке висловлювання. Рідкісний приклад, може, революційний, головне – вдалий. Плюс – це ідеальний тест на фантазію, до якої насправді (а не до наукового знання) фільм лише й апелює: якщо у вас з нею все ок, то не здригатися в останні 30 хвилин неможливо.

Хто не зрозумів цієї конвенціональності – той вважає "Інтерстеллар" середньої руки космік-муві, і постійно згадує "Одіссею" Кубріка. Але де в останнього "річ у собі", там у Нолана відважна спроба розказати непросту, але врешті зрозумілу і проникливу історію – про Батька, про родину, про волю і долю.

"Слова, прощавайте!" (реж. Жан-Люк Годар)

 

Годар дезорієнтує. Завжди. Цього разу він зняв фільм у 3D і знову про роздуми над мовою кіно та можливістю порозуміння між людьми як такою. Кіно про кіно, ага.

Незважаючи на колаж із фрагментів на екрані, у фільмі все ж є троє героїв: жінка, яка постійно ходить гола, чоловік, який сидить на нічному горщику і пародіює найвідомішу скульптуру Родена, і собака. Пара постійно лається, і в 3D-окулярах глядач бачить його праворуч, а її ліворуч.

Годар не приховує, що йому загалом усе одно, якщо когось під час перегляду раптом охопить паніка. Бо кожен візьме з фільму стільки, скільки зможе, як влучно відзначили поціновувачі цього все ще генія.

"Плем’я" (реж. Мирослав Слабошпицький)

 

Фільм, що точно не заслужив такої недолугої критики, але який і геніальним ніяк не назвеш. Міцне європейське – от уже дійсно - авторське кіно, найкраще з подібних пропозицій останніх років у світовій перспективі – без сумніву. Найкраще українське від часів Параджанова – проблематично. Таке, що демонструє багато нового і потенційно плідного, - в жодному разі.

Слабошпицький, насправді, зняв такий собі фільм-гапакс, фільм, що може бути створений і спрацює лише раз: цілком німий, з непрофесійними акторами, які до того ж так сильно співпадають зі своїми персонажами-мешканцями інтернату, вдруге це виглядатиме жорстокою пародією. Метафора, що виникає, очевидно, не стосується винятково України – хай і з роком виходу стрічці так поталанило, і навіть не про соціум як такий тут ідеться. Та, попри все, цей рівень узагальнення не дратує.

Слабошпицький, певно, більше і не покаже подібного результату, але "Плем’ям" він залишиться в історії кіно. Українського - точно.

"Мамуся" (реж. Ксавьє Долан)

 

Надчутливість цього кіно-вундеркінда сучасності (перший його фільм одразу "фестивалив" у Каннах, а новий відхопив приз журі) характеризує кожну його роботу. Він не приховує, що симпатизує Годару і Ван Сенту, сюрреалістам і класикам Відродження, рок-н-ролу та ретро-хітам. І весь цей культурний капітал на диво органічно взаємодіє і сплітається між собою у світі фільмів Долана. 

Цього разу канадець знову звертається до сюжету своєї першої роботи з промовистою назвою “Я вбив свою маму”, але стосунки між матір'ю та сином попередньо по максимуму розжарює на пательні. За сюжетом, Діана намагається боротися з невротичним, агресивно-налаштованим до всього світу сином - спалахи люті (між іншим, у обох) тут раптово змінюють миті підступної ніжності. Захопливий емоційний атракціон.

"Левіафан" (реж. Андрій Звягінцев)

 

Стрічка, що точно стане "найкращим іншомовним фільмом" за підсумками року, і не так важливо чому: чи тому, що такий погляд на Росію зараз дуже на часі, чи тому, що робота ця не просто найкращий фільм Звягінцева (що далі він від Тарковського, то краще) – це одна з найпереконливіших перемог російського кінематографа за останні років п'ятнадцять.

"Соціальна чорнуха" - якщо все сприймати буквально, але тоді і "Плем’я" сюди ж. Далеке північне провінційне містечко, слабкі на алкоголь мешканці й озвірілі від беззаконня чиновники, корупція як стан і ціль, тотальна відсутність орієнтирів. І раптом – хтось піднімає голову. Те, що це так точно описує сусідню країну-монстра, не означає, що це лише про Росію – хоча портрет переконливий до нудоти. Ця залюднена і складно сконструйована стрічка взагалі про владу, яка вирішує заперечити людину, і катастрофу, в якій доводиться тоді жити. Історичного песимізму тут вдосталь, але й про мистецтво не забуто. Дійсно, чудове чудовисько.

"Юність" (реж. Річард Лінклейтер)

 

Спершу важко було повірити, що хроніка дорослішання реального американського хлопця водночас може бути і ніжною, і зворушливою, і з гумором, і виявитися, врешті, міцною і напруженою сімейною драмою. Але сталося саме так. Тут, між іншим, немає жодної попсової сцени про підлітків - взагалі. Саме ця стрічка стала неофіційним, цілком заслуженим фаворитом Берлінале і, зрештою, отримала приз за режисуру.

Лінкрейтер знімав фільм 12 років. Починаючи з 2002-го, він документував у реальному часі життя однієї сім'ї: шестирічний Еллан Колтрейн росте на очах у глядачів — іде до школи, допікає сестрі, його батьки розлучаються і скаржаться одне на одного, хлопець тікає з дому...

Фільм про те, як люди впродовж свого життя приростають речами, іпотекою, пивом, зефіром, жирком. Це напрочуд гуманістична й мудра оповідь про прийняття себе, а в собі - і дитячого, і дорослого, і смішного, і дивакуватого. Несподівано світле кіно.

"Бьордмен" (реж. Алехандро Гонсалес Іньярріту)

 

Іньярріту так довго випендрювався з різноманітними "багатозначними ніщо" - "21 грам", "Вавилон", "Бьютіфул",  що цьогорічний його постріл усіх буквально паралізував: може, гад, коли хоче. Варто відмовитися від сльозогінних мертвонароджених драм і зняти фільм про підстаркуватого актора, в минулому відомого роллю супергероя, а нині понад усе бажаючого поставити п’єсу на Бродвеї, і тоді шанси зняти один із найкращих фільмів року підвищаться в рази.

Мексиканець не став простішим – хотів би, то не брав в оператори Лубецьки; просто тепер складність забезпечується не поверховим броунівським рухом героїв і претензійним монтажем, а блискучим, на межі геніальності  акторським ансамблем (Нортон-Уоттс-Галіфіанакіс-Стоун) і дійсно проблемним наповненням: театр і театральність, геройство і самореалізація, нарешті – справжність. Ну і Майкл Кітон – найвидатніша роль у довгій кар’єрі улюбленого актора.

"Опинись у моїй шкірі" (реж. Джонатан Глейзер)

 

Практично половину фільму знято прихованою камерою – так каже легенда. У симпатичній  фарбованій брюнетці в норковій шубі мало хто впізнавав Скарлетт Йоханссон. Вона сідала за кермо міні-вену і їздила маленькими шотландськими містечками і пустельними трасами в пошуках чоловіків. Про зйомку їм говорили потім.

Її героїня — гуманоїд, що зваблює випадкових перехожих і згодовує їх неземним істотам у вигляді тягучої чорної магми. Щоразу вона підпускає землян ближче до свого тіла, поки сама не стає жертвою лісника.

За всіма просторовими експериментами Глейзера (крім того, що стрічку знято в документальній манері, режисер грається з чорним та білим вакуумом, дзеркалами і людським тілом) читається одна з найболючіших проблем сучасності — зустріч із інакшим від тебе самого, комунікація з Іншим. Тому "Опинись у моїй шкірі" - ще й про людсько-нелюдську апатію. І якесь тупе бажання сьогодні бути обдуреним красивою картинкою, але в жодному разі не спробувати зазирнути за неї - глибше, у безодню.

"Іда" (реж. Павєл Павліковські)

 

Тиха, але від того не менш оглушлива в підсумку робота польського режисера. Час – 1960-ті, місце – Польща. Ганна – послушниця католицького монастиря, яка перед постригом дізнається що ніяка вона не Ганна, а Іда Лєбенштейн, і батьки її загинули під час війни; а отже, треба їхати разом із тіткою-колишнім прокурором до глухого села і шукати минуле, шукати справжності, без якої і молитва не порятує перед страхом смерті. Тоді, може, і смерть дещо відступить: пустивши коріння назад, відкриваєш ширшу дорогу вперед, реставруєш Пам'ять. А може, і ні.

Чорно-біла, мінімалістична стрічка в минулому документаліста Павліковського, обходиться майже без слів. Таке рішення одразу видається єдино доречним: найважливіші речі потребують концентрації: в тиші не лише моляться, але й приймають доленосні рішення. Наприклад, порвати з мовчанням. Чи – замовчуванням.

Настирне враження, що ми це вже десь бачили, - геть не засмучує, таке можна і ще раз подивитися.

"Від попереднього" (реж. Лав Діас)

 

Усі картини Лав Діаса називають кінополотнищами, і це заслужено: тривають вони по три, п'ять, дев'ять годин і буквально крок за кроком відтворюють перед глядачем історію філіппінського народу. Режисер рідко обмежується кількома героями: у стрічках,  як у романах, трапляються постійні відступи і навіть окремі новели.

"Від попереднього", поза всім іншим, фокусується на двох родинах — селянині, який виховує сироту, та дівчині, яка доглядає за своєю божевільною сестрою.

Його фільми — це певною мірою обереги пам'яті. Адже, за словами самого режисера, філіппінці хворіють постійним відчуттям власної непотрібності, і його картини націлені це змінити.

Діас каже, що люди здатні забувати свою історію, і Філіппіни нині можуть опинитися у схожій на ту, що була в 1972 році, ситуації. Тоді в країні стався переворот, до влади прийшов Маркос і на дев'ять років скасував Конституцію. Було замучено тисячі людей, десятки тисяч доль було потрощено, і зараз до влади знову рветься той самий клан – "клан Маркоса".

"Від попереднього" - вже не просто кіно, це свого роду щеплення реальністю. У Локарно, де фільм здобув дві найвищі нагороди, влаштовували декілька сеансів поспіль — у залах просто не вистачало місць для всіх охочих.

 

"Білі ночі поштаря Олексія Тряпіцина" (реж. Андрій Кончаловський)

Нарешті вся безодня між Микитою Сергійовичем і Андроном Сергійовичем стала зрозумілою: один зняв "Сонячний удар", що від нього ломить зуби, а інший продемонстрував настільки радикальний мистецький жест, що після заціпеніння кортить вигукнути: "Як воно так вийшло?". Від часів "Асі Клячкіної" Кончаловський перепробував стільки жанрів і форматів, настільки розтринькав потенціал, що у можливість виходу його чи не найкращої картини у без малого 80 років не вірилося взагалі.

Але сталося – режисер зняв не лише псевдодокументальний фільм із непрофесійними акторами і мізерним бюджетом, а й майже досконалий зліпок із країни, яка живе на периферії, і де авторитет - не Кремль, а кікімора, де простір міфологічний, і тому зло тут сповна збалансовується, хай менш тривожно і не стає. Тряпіцин – справжній, дуже живий, принципово не типаж, але саме він вірний маячок того, що перед нами епос – ситуація безпосередніх стосунків людини і світу; і тим цей епос цінніший, що знімався з натури, практично без сценарію.

Категорично не-пафосний, розважливий фільм Кончаловського демонструє уклад, яким він є – без драматизації і зачудувань автентикою. Не третій Рим і не Мордор, просто отакий – о, який! -  світ. Дуже своєчасна і свіжа картина.

"Вільям Тьорнер" (реж. Майкл Лі)

 

Історія про геніального британського художника — хрюкаючого і озлобленого — тримає буквально до останнього кадру. Це й справді найкращий байопік року, а роль Тімоті Сполла — його беззаперечний і абсолютний тріумф.

На екрані дивний і неохайний Тьорнер — він грубий зі своєю дружиною, відмовляється від сотень тисяч фунтів за картини, гиркається з усім оточуючим світом і розмазує слиною фарби на полотнах.

Та поза всім цим точно розумієш, що ця зухвала людина-глиба відчуває життя і неймовірну природу так тонко, що його картинами заслужено не перестають милуватися останні 200 років і навряд перестануть. І тому не погодитися з його передсмертними словами неможливо: так, дійсно, "Сонце — це бог". А Майкл Лі – видатний режисер.

"Одержимість" (реж. Дамьєн Шазель)

 

Не "Одержимість", а "Whiplash" - робота з-під палиці (і вже потім назва пісні), і точнішої назви тут скільки сиди – не вигадаєш: "історія виховання", де з одного боку – тихий, інтелігентний і талановитий студент елітної консерваторії Ендрю, а з іншого – деспотичний і чи то геніальний педагог, чи то садист-психопат, а заразом керівник відомого джаз-ансамблю Флетчер (фантастичний Сіммонс).

Талант і контроль, талант і робота, смертельне протистояння рівновеликих учня і вчителя – це теж вже було не раз, але у Шазеля з’являються ті півтони і нюанси, які виводять його стрічку з рубрики "трилер довкола мистецтва" на ширші горизонти. Мистецтвом тут є не музика, а маніпулювання людьми і здатність прокладати і чужий, і власний шляхи. Власною кров’ю і по трупах? Що ж, так тому і бути. Чи виглядає так арт-мейнстрім, а чи й арт-нормкор – не так важливо; не дуже важливо і те, що "Одержимість" перемогла на Санденсі. Головне – вийшло дуже реалістичне, дуже концентроване кіно. Піт і кров. І талант.

"Зимовий сон" (реж. Нурі Більге Джейлан)

 

Колишній актор Айдин має невеликий готель у горах Анатолії. З настанням зими він залишається в цьому пансіоні разом із дружиною та сестрою. І практично єдине, чим вони займаються, — з дня у день сумують у цій глухомані, ворогують, виказують одне одному претензії, зводять себе й оточуючих - усе за мотивами найкращих чеховських оповідань.

Хоча не тільки сліди Антона Павловича відшукали в каннському переможцеві кінокритики. Джейлан звертається і до Толстого з Достоєвським, знову й знову проговорюючи для терплячого глядача питання моралі, а ще чогось такого, як людська духовність і приреченість стосунків між багатими та бідними. Не ново – просто вічно актуально.

"Найжорстокіший рік" (реж. Джей Сі Чендор)

 

Ще один тихоня, Джей Сі Чендор (хто взагалі про нього чув?), зняв один із тих фільмів, які надають кінематографічному року вагомості і відчуття тяглості традицій: відчутно спираючись на Френсіса-"Хрещеного батька"-Кополлу і Серджіо-"Одного разу в Америці"-Леоне – Айзек навіть візуально страшенно схожий на двох головних кіномафіозі Америки – режисер зробив кіно, яке не те, щоб на роки, але на один дуже серйозний перегляд.

1980-ті, Америка тоне в новій хвилі насилля і корупції, і чесній сім’ї емігрантів із латинської частини континенту – а бувають і такі - залишатися незаплямованими важко. Чи можна протидіяти насиллю, не помічаючи його, а якщо допустити його можливість, то як скоро можна скурвитися? Чендор не бозна який оригінал, але робити міцні сімейні трилери в дусі Сідні Люмета він мастак.

Не соціально ангажоване американське кіно, а просто – хороше кіно, де оповідь цінується, а історію роблять актори. Їм, певно, щось врешті і перепаде під час різноманітних преміальних роздач.

"Готель "Гранд Будапешт" (реж. Вес Андерсон)

 

Після прем'єри фільму в Берліні Андерсону жартома дали прізвисько "кондитер": усі кольори, тон губних помад, підбір меблів і ракурсу зйомки він довів до абсурдної композиційної вилизаності та точності — кожна "вишенька на торті" знає своє місце. І кожен із зіркових акторів також. Тільда Свінтон — прекрасно хтива 80-річна вдова, Едріан Броуді — ласий до грошей барон, британець Рейф Файнс — консьєрж з набором із усіх можливих гуманістичних рис, віршів та улюблених парфумів.

Дія фільму відбувається у вигаданій державі Зубровці, яку от-от захоплять фашисти. Але це й близько не лялькова казка: ексцентрична комедія Веса Андерсона як ніколи влучно демонструє здатність Європи з дитячою наївністю відроджуватися після кошмарів війни, насилля, жорстокості та мільйонів смертей. І є в ній люди, здатні на маленькі подвиги заради дружби. А це вже дуже багато.

У матеріалі використані рейтинги Rolling Stone, Indiewire, Cahiers du Cinéma, Vulture, Variety, Dazeddigital.com, Sight & Sound, Empire, Time і ще з десятка авторитетних видань, які сходяться в головному: хорошим кіно є тоді, коли воно хороше.

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

24.11.2018, 16:42
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 21 сентября 2019

    Члены "Демократической сокиры" обратились в миграционную службу относительно тройного гражданства Коломойского

     
    • 18 сентября 2019

    В Киеве поблагодарили бывшего директора Украинского института национальной памяти Вятровича

     
    • 16 сентября 2019

    Строительный конфликт в Киеве с участием "Правого сектора" и "Азова": что случилось

     
    • 12 сентября 2019

    Двоє військових загинули в зоні ООС

     
Система Orphus