8 екранізацій, які ніхто не сподівався побачити

Фільми, які вражають режисерською сміливістю, відчайдушністю і приреченістю задуму
15 мая 201513:01

Література і кіно йдуть поруч від самого початку, однак з тих самих пір почали вимальовуватися серйозні й масштабні проблеми: далеко не все, витворене фантазією і виведене на папері, можна безболісно перенести на екран. А часто – це й просто неможливо.

І якщо суто технічна сторона справи з недавніх пір перестала бути відчутною перешкодою – зайвий доказ чому екранізація і "Мандрівки до центру Землі" Верна, і того ж "Володаря перснів", то проблеми принциповішого характеру нікуди не поділися: що робити з самим духом книги, з її стилістикою і мовою, з середини яких чимало великих текстів і народжується?

INSIDER, оцінивши останні сорок років світового кінематографа, пропонує вашій увазі вісім стрічок, режисерам яких, певно, можна закинути багато чого, але точно не брак зухвалості: за першооснови вони брали речі цілком не придатні до екранізації, неймовірно складні і в перспективі кіновтілення абсолютно химерні. Тим цінніші тут будь-які перемоги і симптоматичніші невдачі. Давайте розбиратись. 

"Санаторій під Клепсидрою" (Войцех Гас, 1973)

 

Гас любив неможливі проекти: за дев’ять років до "Санаторію" він екранізував не менш антикінематографічний "Рукопис, знайдений в Сарагосі". Але і на тому тлі робота над прозою вже культового галицького єврейсько-польського письменника і художника Шульца видається суцільним безумством: стилістично надмірні, з каскадами метафор і анфіладами феєрично химерних образів, мало на що схожі, настільки ж сюжетні, наскільки й "речі в собі", ці тексти й переказати словами неможливо – не те, що б зафільмувати їх. Йозеф їде в санаторій провідати батька, який взагалі-то помер, але там, де час заламується, вповільнюється і йде, як йому заманеться, він ще живий; дуже скоро він відчуває на собі всі недоліки такої світобудови, але пізно – реальність незворотньо розпадається, кришиться і йде загрозливими брижами, а причинно-наслідковий зв’язок втрачено назавжди.  Ну і як таке можна перетворити на фільм??  

Для тих, хто не читав Шульца (а таких, на жаль, ще багато) і не любить кіно-сюр (хай скільки Гас не виразніший за Бунюеля), ці дві години можуть здатися вічністю. А от для поціновувачів великого Бруно це може стати захопливою пригодою з розгадки і розпізнання фрагментів інших його текстів: польський режисер цілком вільно оперує мотивами і образами з усього прозового корпусу письменника, застреленого восени 1942-го в дрогобицькому гетто. Шульц написав колись чи не найкращу річ  в усій сюрреалістичній європейській літературі – у Гаса ж вийшла цікава, хай і надміру, "затемнена" інтерпретація. Парадокс, але й то непогано.

"Сало, або 120 днів Содому" (П’єр Паоло Пазоліні, 1975)

 

Вочевидь, Пазоліні жорстоко вбили саме через його останній фільм, "Сало", але правда й те, що про цінність цієї картини такий факт ще нічого не говорить: дещо перетлумачений італійцем зовсім не найкращий роман – згадаймо хоча б "Нову Жюстіну" - француза де Сада, дійсно, є сильним, сказати б, публіцистичним висловлюванням, але його художні вартості більш ніж скромні.

У де Сада фігурували чотири збоченці, які, одружившись на доньках один одного, закриваються на чотири місяці в замку з хлопчиками і дівчатами-підлітками, аби відчути найвище сексуальне задоволення; як наслідок – щоденні й детально прописані оргії, які йдуть по наростаючій: від мастурбацій і копрофагії до катувань, скальпувань і вбивств. Пазоліні ж переносить дію до вигаданої фашистської республіки Сало на півночі Італії, в переддень приходу союзників. Ті ж четверо персонажів роблять приблизно ті самі речі, з певними варіаціями і "нововеденнями": фінал стрічки, наприклад, відчутно різниться від фіналу книги де Сада. Режисер щедро цитує світову культуру – від Данте до Пруста – і поступово вибудовує світ не стільки бридкий, скільки моторошний і цілком безповітряний. Ефекту "Вбити Білла" - коли вмикається чорно-білий режим і вбивства не сприймаються реалістично – тут нема, хай скільки це не притча: перед нами дуже важке кіно. 

Пазолінівський неймовірний "Декамерон", "Кентерберійські оповідки" і особливо "Євангелія від Матвія", без сумніву, треба ставити вище за провокативну екранізацію такої ж провокативної – середньої руки - книжки. Та враховуючи принциповість режисера, доведену усім його життям – комуніст, гей, вихований в релігійній сім’ї атеїст - подивитися "Сало" хоча б раз все таки слід. Із профілактичною, так би мовити, метою.  

"Остання спокуса Христа" (Мартін Скорсезе, 1988)

 

Скорсезе на момент зйомок "Спокуси" майже класик – позаду "Таксист", "Скажений бик" і "Після роботи"; тим цінніше, що він так наполегливо повертається до роману грека Казандзакіса – не з метою прославитись, а тому, що по-іншому не може. Двояка природа Ісуса – він і бог, але він і людина – на дає спокою католику-режисеру, і він таки екранізує скандальний роман, розуміючи можливу силу "суспільної реакції", яка не змусила себе довго чекати. Але це все від лукавого: грецький письменник, а за ним і американський режисер - люди неймовірно релігійні (Казандзакіс, взагалі, християнський філософ), і делікатності в романі й екранізації значно більше, ніж скандальності – свідомо її там нема геть.

Суть, проблема і камінь спотикання – в назві: перед самою смертю, вже розіп’ятий на хресті, Ісус відбуває найстрашніші і найтяжчі муки – не фізичні, а душевні. Диявол спокушає його останньою спокусою – показує, що можна зійти з хреста, відмовитися від покликання месії, прожити нормальне життя, одружитися з Марією, народити дітей і померти старим в оточенні учнів у себе в ліжку. Загалом це і є весь фільм – ми бачимо Ісуса, який, розуміючи все, не пішов на заклання, обравши життя – не те, яке міг викупити своєю жертвою (Життя як таке), а своє власне – персональне, тихе, один раз дане. Де близькість з коханою жінкою – справжнє щастя, а не вічне табу Обраного. І лише наприкінці, в останній момент у нього все ж вистачає сил скинути тоскно-солодку полуду і померти, як Син Божий.

Прекрасний вимірювач толерантності і здатності мислити розкуто, фільм Скорсезе не є, попри це, аж такою художньою перемогою: відчувається, що режисер викладається на повну, він неймовірно серйозний – і йому дещо бракує легкості. Але поза цим – прекрасне християнське кіно, розумне і красиве, плюс – ми отримали чи не найкращого кіно-Ісуса усіх часів: несподіваний Дефо робить тут щось цілком божественне.

"Чекаючи на Ґодо" (Майкл Ліндсей-Хогг, 2001)

 

Дуже претензійна – не "багатозначне ніщо", але близько до того – п’єса дещо перехваленого автора, "Чекаючи на Ґодо" Беккета давно вже сприймається як наріжне-висловлювання-про-все-страшне-століття: двоє десь, невідомо де і коли, чекають на якогось Ґодо, сперечаються, впадають у відчай, потім лихоманково оживлюються, аби продовжити вести колоритні діалоги і безплідно чекати. Кого? Бога-Ґодо, Кінець часів, Долю, Смерть, Зміни - щось, вочевидь, велике, що назавжди пішло з цього світу.

Ліндсею-Хоггу, не останньому ірландському режисеру, ніяк не відмовити в безстрашності: після стількох неймовірно вигадливих постановок і декількох успішно непомічених бездарних екранізацій, на початку нового століття він береться ще раз перенести на екран цю п’єсу-притчу, причому максимально – ніздря в ніздрю – близько до оригінального задуму: принциповий мінімалізм і нічого поза тим. У підсумку маємо добротний детальний – 110 хвилин – переказ, фільм для тих, кому ліньки читати; хороше і неймовірно театралізоване кіно, яке непересічними зусиллями чотирьох цікавих акторів дещо вирізняється на загальному тлі "беккетолюбства".

Хогг, як видається, дуже щирий у своїй позиції: я, мовляв, докладу усіх зусиль, аби саме той, саме написаний Беккетом, текст екранізувати, буквально і покроково, і його велич – а "Чекаючи на Ґодо" саме така ж річ -  має проступити сама собою. Чи проступає – вирішувати кожному для себе. А режисер зробив, що міг.

"Трістрам Шенді: історія півника і бичка" (Майкл Вінтерботтом, 2005)

 

Якщо й існують у принципі антикінематографічні романи, то "Трістрам Шенді" Лоуренса Стерна, написаний впродовж 50-60-х років ХVIII століття на сторінках дев’яти(!) книг-томів, по праву можна вважати тут еталоном. Джентльмен Шенді розповідає про своє життя, але перші три томи він ще перебуває в утробі матері, наприкінці останнього йому лишень п’ять років, і попутньо він помічає, що розповідь про один день з минулого займає у нього один рік життя. Адже тут і розлогі монологи "з приводу", і постійні звернення до читачів, і сила-силенна родичів героя, які щосекундно втручаються у хід оповіді, аби заявити про себе і прожити якийсь час на сторінках цього ну дуже вже смішного, іронічного й сумовитого "експериментального" роману.

Майкл-"Дев’ять пісень"-"Дорога на Гуантанамо"-Вінтерботтом давно довів, що експериментувати не боїться геть, і тут також не спасував: хвацько підійшов до цілком химерного – за будь-якими мірками - тексту, віртуозно його переосмислив і видав на гора вкрай переконливу і  неймовірно близьку за духом екранізацію. Перед нами кіно про кіно: ми бачимо на екрані не сам класичний сюжет, а те, як "Трістрама Шенді" безпосередньо знімають, а блискучий Стів Куген грає і Шенді, і його батька, але й власне Стіва Кугена, який фліртує зі статисткою, спить зі стриптизеркою, дає безкінечні інтерв’ю, консультується з режисером щодо важких епізодів, переживає через довжину свого носа.

Так, це все дуже схоже на "Інтерв’ю" Фелліні, але й власного осібного шарму робота англійця повна по вінця. Постмодернізм з людським обличчям, дуже вдала спроба тлумачення дуже непростої прози, фільм, який можуть подивитися от дійсно всі. Беззаперечний і стовідсотковий успіх.  

"Сільський лікар" (Кодзі Ямамура, 2007)

 

Тексти Кафки, як це не дивно, мають давню і дуже неоднозначну історію екранізацій: тут і американізований "Процес" Уеллса, і добротний "Замок" Ганеке, і суперечливий фільм Балабанова, і стрічка Содерберга "Кафка" - дещо наївна, але дуже симпатична. В’язка, липко-моторошна, неодноразово "віджата" і приречено-надривна, проза чесько-німецького єврея до художнього перетлумачення дається вкрай важко – в ній є та воля, яка змушує намагатись максимально наблизитись до духу першоджерела. Або не наближатися до того всього взагалі. 

Як часто буває з унікально-складними задачами, цей матеріал потребував геть іншого кута зору, несподіваного і тим ефективного. Анімація не раз рятувала дух "непростої" книги – он хоч на мультфільми за текстами Хармса подивіться – і у випадку з Францом Кафкою також не підвела: японець Ямамура, позірно анти-манговий художник, не просто вхопив суть – він, включно з найтоншими нюансами і відрухами, зміг перенести популярне оповідання австрійця на екран. "Сільський лікар" - не так про невдатного лікаря і те, як він не розгледів смертельну рану хлопчика, як про безодню, яка чигає на людину скрізь – коли реальність рветься за секунду і ти бачиш Щось, чого бачити ніколи не хотів.

Що спрацювало тут на художника, не зовсім зрозуміло: чи то схожий на кафківський азійський фаталізм, чи то дивне для європейця ставлення до тілесності - важко сказати. Проте очевидним є те, що стилізована під традиційні японські гравюри анімація Ямамури, без сумніву, є найкращим "кіно-Кафкою" на сьогоднішній день; еталонна і філігранна робота. Справжнє двадцятихвилинне чудо.

"Опівнічні діти" (Діпа Мехта, 2012)

 

Роман, який не просто колись отримав Букерівську премію – він ще й Букера Букерів отримав, було таке. Громіздка сімейна сага з історії Індії і Пакистану, де є й Індіра Ганді, і Неру, і стерилізація, і терористичні вакханалії, й монструозна в своїй ірраціональності війна, й історія сім’ї, але є ще і містика з фантастикою – "магічний реалізм по-індійськи", так.  Діти в назві – це ті, хто народився опівночі індійської незалежності, 15 серпня 1947 року, їх було багато і з часом вони отримали дивну змогу спілкуватися. Один із них, Салем Сінай, хлопець з і без того непростою долею,  має непересічну здібність: у своїй голові силою думки він може витворювати щось по типу чату для усіх отих – а їх 1001! – "опівнічних дітей", давати їм можливість спілкуватись. Дивовижне прокляття.

Не текст – згусток живої магми, товстезний томище, де і переформатована постколоніальна мова ("хінгліш"), і "Рамаяна" з "Магабхаратою", і традиції європейської романістики, і постмодерністські штучки в купі зі злободенною проблематикою. Мехта, яка до того не відзначилась нічим особливо прикметним, відчутно виструнчила історію і, якщо й не перетворила "Дітей" на болівудський продукт – хоча доза танців і пісень тут є – то точно зробила їх значно "нормальнішими", а це у випадку із Салманом Рушді - англійсько-індійським письменником, засудженим до страти іранським аятолою - згубна стратегія.

Може, й не дарма ніхто не береться за "Сто років самотності" - масштаб епосу вхопити тут замало, треба шукати плідні стилістичні рішення (правда, маємо добротну операторську роботу). Але якщо після фільму люди потягнуться до роману, то місію Мехти можна вважати цілком виконаною.

"Вроджена вада" (Пол Томас Андерсон, 2014)

 

Ще один американський письменник-відлюдник і заразом класик постмодернізму, Томас Пінчон випустив свій передостанній роман шість років тому, і от вже нині  маємо не просто собі екранізацію, а фільм, знятий одним з найкращих сучасних режисерів – і США, але й усього світу теж. Сенсація абсолютна: мало того, що і Пінчон, і Андерсон неймовірно пришвидшили темпи власної роботи – головне те, що на екранізацію головоломного автора – згадаємо "Райдугу земного тяжіння" - не розраховував взагалі ніхто. Андерсон, чия обдарованість була очевидна вже в "Ночах у стилі бугі", ризикнув – і, вочевидь, виграв: це не гучна перемога, не масштабу "Нафти", про неї більшість може і не дізнатись, але вона на лице. Режисеру вистачило смаку не звести історію до "детективу-навпаки", і зберегти в стрічці всі початкові напруги – і сюжетні, але й стилістичні.

Кінець 60-х, наркотично-кислотний Лос-Анджелес, тогочасний "єдино правильний" саундтрек – ну дуже впізнаване ретро. Ларі "Док" Спортелло (знову прекрасний Хоакін Фенікс плюс чудові Дель Торо, Бролін і Візерспун) – приватний детектив, який постійно під кайфом і веде декілька справ одразу, але довести хоч щось до кінця сил не стає: невпинною чехардою, ламаючи всі схеми, йдуть друго- і третьорядні персонажі, зі своїми історіями і власною відсутністю сенсу, які заразом неймовірно дратують глядача, не даючи насолодитись гіпотетичною шаленою інтригою – Андерсон знав, на що йшов, і полегшувати задачу не збирався.

Пінчон давно розбирається з конспірологічною свідомістю (секти-влада-синдикати), і в різні свої періоди думав про це по-різному. І хоч тут все достоту зрозуміло, але від того не менш складно: вселенських змов нема – все це лише в людській уяві. Щоправда, разом з такими висновками приходять і певні проблеми з пошуком сенсу.. Смішний і дивний, несподіваний і дражливий, фільм Андерсона – один з найкращих цього року – варто подивитись хоча б тому, щоб зрозуміти, що ж воно все таки є – "вроджений порок". Подивитись і захотіти передивитися ще раз.

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

21.11.2018, 05:57
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 28 сентября 2019

    "Кто следующая Гандзюк?": Активисты пришли к Офису президента

     
    • 26 сентября 2019

    "Пожалели его, живой остался, а он теперь в суде свидетельствует", - в суде о расстреле группы спецназначения обнародовали "прослушку" фигуранта

     
    • 21 сентября 2019

    Члены "Демократической сокиры" обратились в миграционную службу относительно тройного гражданства Коломойского

     
    • 18 сентября 2019

    В Киеве поблагодарили бывшего директора Украинского института национальной памяти Вятровича

     
Система Orphus