7 нон-фікшн книг, які слід прочитати негайно

Добірка книг про особливості сексу, мозку, творчості Шевченка і багато чого ще
Фото: Юра Мота, Facebook/Форум Видавців
14 ноября 201413:00

Бажання просвітитися і стати трохи розумніше – дуже людське бажання, що жодним чином не поступається потребі отримати естетичну насолоду і відпочити за читанням. Тому нон-фікшн книги і продовжують залишатись головними позиціями усіляких списків бестселерів.

INSIDER вкотре пропонує добірку нещодавно виданих книг, які не лише з декілька десятків тем для роздумів і розмов вам підкинуть, а й поважати з новою силою себе змусять: мовляв, читаю не лише для душі - ще й просвіщаюсь, розуму набираюсь. Хоча вся сіль у тому, що просвіщатися і "читати для душі" у випадку з цими книгами є речами абсолютно синонімічними.

Одним словом, душевної вам просвіти.

 

Річард Бернстайн, "Схід, Захід і секс" (Corpus, 2014, пер. Т. Азаркович)

Скоріше величезний огляд, ніж повнокровне культурологічне дослідження (типу Саїдового "Орієнталізму"), але від того цінність книги Бернстайна – колишнього журналіста New York Times, який більшу частину життя пропрацював в азіатському регіоні і сам одружений на китаянці – не меншає.

Автор – попри вкрай дратівливу навіть як на сьогодні тему - майже не моралізує, він бере величезний історичний проміжок (від руйнування Храму через епоху географічних відкриттів і до сьогодення) і демонструє як найтиповіші, так і дуже екзотичні явища східно-західного сексуального життя: гаремна культура і сучасний секс-туризм, "тимчасові дружини" і різномаста (храмова, колоніальна) проституція, законодавчо зафіксований подружній обов’язок і лал-базари в післявоєнній Японії. Коло джерел – від травелогів європейських мандрівників до романів Флобера.

Так, бестселер Бернстайна переважно про різновиди проституції, чим, очевидно, важко вичерпати тему сексуальних стосунків абстрактного Заходу з абстрактним Сходом. Так, журналіст, попри всі еківоки, ні-ні, та й втрапляє в пастки колоніалізму, розмірковуючи про природу східного "вільнодумства" і забуваючи про цементну патріархальність і чималий рівень бідності, здавна притаманний цьому регіону.

Але на читацьке споглядання історичних трансформацій це ніяк не впливає: ханжеський християнський Захід, що спав і бачив, як би "відірватись" у своїх колоніях, і розкутий (і насправді дуже прагматичний) Схід, який неухильно вестернізувався через занесений "вірус" моногамності.

А взагалі, різниця між двома світами після прочитання здається все менш нездоланною: і там, і там страшно любили і люблять секс, в найрізноманітніших його варіаціях. Скрізь живі люди.

 

Ірина Врубель-Голубкіна, "Розмови в дзеркалі" (НЛО, 2014)

Книга прекрасних, хоч дещо і різноякісних інтерв’ю, що видається невипадковою, як мінімум, з двох причин: по-перше, всіх їх взяла головний редактор ізраїльського російськомовного журналу "Дзеркало" Врубель-Голубкіна, інтерв’юер не гірше Соломона Волкова чи Толстой-Смірновой, а по-друге, більшість з бесід або проводились з представниками російського мистецького авангарду, або темою мали саме його.

Тут і чудова Емма Герштейн, і концептуаліст Ілля Кабаков, і батько соц-арту Ерік Булатов, і письменник-емігрант Саша Соколов, і культуролог Михайло Епштейн, і людина-оркестр Павєл Пепперштейн. Є, звичайно, і певні винятки, але теж промовисті: космонавт Герман Тітов, чуваський письменник Геннадій Айгі.

От і вийшла справжня історія російського авангарду "з людським обличчям", того авангарду, що продовжує тріумфальну ходу світом (Малевич, Татлін, Хлєбніков) і який породив чи не все сучасне мистецтво: поп-арт, концептуалізм, перфоманс, всякі інші визначальні і дратуючі речі.

Перлиною книги, без сумніву, є інтерв’ю з філологом і колекціонером, людиною, яка особисто знала майже всіх тогочасних геніїв - Ніколаєм Хурджієвим, що давно стало класикою і призвело до серйозних переглядів загального образу епохи.

"Никакого искусства 20-х годов не было. Это было искусство дореволюционное, все течения уже были созданы", "Родченко дрянь и ничтожество полное", "Маршак был делец и никакой не поэт, и все это чепуха".

Одним словом, не читання - райська амброзія.

 

Ася Казанцева, "Хто б міг подумати! Як мозок змушує нас робити дурниці" (Сorpus, 2014)

Журналістка, яка легко орієнтується в нейробіології (від дослідів Павлова до най-найостанніших проривів), Казанцева написала взірцевий науч-поп, продемонструвала в цих широтах, яким він має бути насправді: легким, доступним для людей без будь-якої підготовки, що, проте, ніяк не відображається на точності викладу матеріалу і його глибині. А ще написаним з гумором і фантастично захопливо.

"Алкоголь — это самый загадочный из всех наркотиков", "В эволюции все довольно просто и цинично"- відома ЖЖ-дописувачка говорить переважно на три теми – погані звички, кохання і секс, стрес і депресія (пріоритети розставлено блискуче) – так, що її зрозуміють і не кинуть читати не лише прогульники з середньої школи, а й люди значно перебірливіші. 

Нейромедіатори і вплив ароматів, що відбувається, коли ми куримо і випиваємо, і чому вимотуюча боротьба з цими звичками має мало спільного з "силою волі"; як виглядає депресія на клітинному рівні і чому потрібно обійматись, яка природа хронічного стресу і чому нам подобаються люди максимально генетично відмінні, якими є механізми пмс і обжерливості і чому – ну чому? - люди лайкають котиків  - навіть якщо ви вже щось про це читали, відмовлятись від книги Казанцевої категорично не слід: за дружнім проясненням суті наших головних девіацій ховається – так, між іншим - авангардна і найсвіжіша нейрофізіологічна модель людини. На хвилинку.

В якості бонусу можна розглядати розділ "Практичні поради про секс" - це дійсно поради і вони, без сумніву, практичні. Під усіма кутами потрібна книга.

 

Максим Д. Шраєр, "Бунін і Набоков. Історія суперництва" (Альпина нон-фикшн, 2014)

Посередній поет і прозаїк, Шраєр виявися чудовим філологом і оповідачем біографічних історій. Компактне – в двісті з гаком сторінок – дослідження, де перед наші очі розвертається драма дружби-ненависті двох найбільших російських письменників еміграції, що один з них відчував себе останнім пагоном на дереві класичної літератури, а інший не лише запекло долав традицію і дозволяв собі кпити над "святим" (чого вартують лекції Набокова про Достоєвського і Чехова), але й змінив мову своїх текстів, ставши класиком вже іншої, американської, літератури.

Оперуючи невідомою бунінсько-набоківською перепискою, листівками, щоденниковими записами і спогадами сучасників, Шраєр  поступово, крок за кроком, реконструює стосунки, які від захопливих од і панегіриків молодшого літератора в бік значно старшого вчителя (різниця майже в тридцять років) перейшли до прямих образ ("Старая тощая черепаха"; "Чудовище, но какой писатель") і відкритої ворожнечі.

Стосунки, в яких старший з роками все більше заздрив наростаючій славі молодшого (хоча до абсолютного його тріумфу й не дожив – "Лоліту" Набоков закінчив саме в рік смерті Буніна), а молодший все цинічшіше відгукувався і відмежовувався від того, кому ще на початку кар’єри зізнавався в любові і чиї впливи в його російськомовному корпусі текстів настільки відчутні.

Проте детальною констатацією Шраєр не обмежується, він іде далі і висуває несподівану й ризиковану версію: блискучі "Темні алеї" Бунін пише, аби повернути собі письменницьку першість, відвоювати Олімп. Тому так багато в цій книзі несподіваного і нетипового, так багато там експерименту. Одним словом, жодної тобі ідилії: латентно  буремний літпроцес, агресивна боротьба формацій і поколінь, яка в засобах і риториці себе геть не обмежує.

Попри те, що у двобої першого російського нобелівського лауреата із "несправедливо обійденого Нобелівкою" (як тепер стало відомо – саме через "аморальність" "Лоліти") письменником переміг таки Набоков, з сьогоднішнього дня все виглядає не так очевидно. Микита Сергійович знімає фільм саме за бунінськими мотивами, а в розмовах про автора геніального "Дару" і "Ади" продовжує переважати єхидна і злобна інтонація. Шляхи господні незбагненні.

 

Гай Дойчер, "Крізь дзеркало мови. Чому іншими мовами світ виглядає інакше" (АСТ, 2014)

Ізраїлський лінгвіст, пишучи ще один взірцевий науч-поп - бо де ми, а де проблема мовних картин світу? – насправді, тишком-нишком, підкладає бомбу під сучасну лінгвістичну парадигму, суть якої коротко звучить так: мова не визначає мислення, є одна метаграматика для всіх і вся, і все діло в цьому. Наше сприйняття реальності жодним чином із мовою і її окремими особливостями непов’язане. Крапка.

З історії того, як прогресивне людство дійшло таких висновків, Дойчер і починає: в ХІХ столітті британський прем’єр-міністр Гладсон, пишучи на дозвіллі коментар до Гомера, побачив, що великий сліпий оперує вкрай скромним кольоровим діапазоном (море «кольору вина», мед і обличчя наляканих людей завжди «зелені», а про щось синє взагалі ні слова) – тобто випадково проілюстрував те, що культура, або ж культурна обмеженість у вигляді відсутності синього барвника, впливає на мову, а вона своєю чергою – на мислення.  В свій час це дало поштовх епохальній теорії лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа, що недвозначно і голосно ствердила: мови створюють кардинально відмінні картини світу. Інші, різні. І їм нема ліку.

Та в силу того, що ця теорія спиралась на вкрай обмежений ілюстративний матеріал - ну не встигли хлопці більше зібрати – її дуже швидко вдалось рознести на друзки майбутньому генію від лінгвістики Ноаму Хомському, який і проголосив, що саме людська природа формує мову, а не мова впливає на сприйняття природи. З того моменту, власне, і почалась «тиранія» метаграматики.

Але прийшов Дойчер і почав гнути своє: мовляв, в мові одного австралійського племені немає егоцентричних координат (не "вперед-назад",  а "в бік півдня-півночі"), а в російській мові, наприклад, існує слово на позначення "блакитного", чого нема в англійській,  тому її носії й не можуть визначити цей колір в реальності. 

А ще в тій же російській, як і в французькій (і в українській – додамо ми), існує система родів іменника, а в англійські - ні, і тому англомовні не можуть вповні зрозуміти ну хоча б і назву збірки Пастернака "Сестра моя жизнь". От вам і "мова нічого не визначає". І все це так жваво, так весело і переконливо, що скоро та стара парадигма, дивись, розлетиться на друзки.

Хомський, до речі, ще живий. Може, не за горами "інтелектуальна поножовщина" не на життя, а на смерть. Хотілося б.

 

Алан Бадью, "Століття" (Кальварія, Ніка-Центр, 2014, пер. А. Рєпи)

Вкрай плідний французький філософ №1, спадкоємець "високої традиції" французької філософії (через Фуко і Дельоза), мислитель, що на його тлі добре видно всю неміч агонізуючого "титана" і штукаря від філософії Жижека: словенець хоч і пише веселіше, та  заклопотаність Бадью "вічними" питаннями і потребою дати на них конструктивні відповіді вартує значно більшого.

Француз – ні мало, ні багато – хоче дати цією книгою слово самому століттю, явити не історію філософії, а таки філософію віку. Суть якої, якщо коротко, така: ХХ століття було центроване пошуком "нової людини", потребою ставати безпосередньою частиною історії і діяти; як наслідок – розв’язувалася Війна. Реальне як головна пристрасть, як наслідок – антагонізм, за яким розкол і війна – ось смисловий ланцюг Бадью, ось чому "століття – останній бій". Але на такій констатації філософ не зупиняється, йому важить спроба сформулювати "позитивну програму" - відшукати нових-старих "ми", намацати певну гіпотетичну єдність, якщо вона ще можлива після такого століття. Віднайти надію на порозуміння.

Найцікавіше в "Столітті", як це не дивно, сховане в додатках: тут і інтерв’ю-коментар самого Бадью, і есеї під промовистою назвою "Панорама сучасної французької філософії" і "Про зв'язок філософії та політики". Книгу автора "Буття і події" взагалі можна розглядати як історію пригод умовної лівої ідеї на руїнах віку, останню її перевірку на життєздатність і адекватність добі.

Триста сторінок нелегкого ("Суб’єктивний ключ століття в тому, що світ вважає, що століття поставить питання руба: хто на якому боці. Здатність людини винайти Двійку, як доводить століття, доволі велика. Війна – то чітка видимість Двійки проти комбінаційного балансу. В такій якості війна всюдисуща"), але необхідного кожному читання – після таких книг є привід пишатися собою сильніше. І по ділу: зміг, не кинув, зрозумів. Чиста радість.

 

Григорій Грабович, "Шевченко, якого не знаємо" (Критика, 2014)

З книжок про ТГШ можна, без сумніву, викласти ще одну Канівську кручу. Але от парадокс: жодної – жодної! - більш-менш пристойної біографії поета ми як не мали, так і не маємо, жодного цікавого дослідження його творчості за останні років двадцять не отримали.

Правда, є втішний виняток – ось це перевидання книги гарвардського професора і засновника "Критики", яке лише й рятує і шевченковий ювілейний рік, що відзначився Шевченком на барикадах, але не якісними шевченкознавчими студіями, і всі роки незалежності, де ще можна згадати хіба дослідження Леоніда Плюща і надміру пафосну, та все ж важливу розвідку Оксани Забужко.

Коли ця книга – а насправді збірка есеїв, що може похвастатися органічною монолітністю – вперше з’явилась на зламі століть, по різноманітним інститутам да президіям засичали так, що аж вуха закладало: ті, хто давно влаштував своє життя за рахунок Кобзаря, безпомильно розпізнали страшну загрозу, яка йшла не так від "скандальних" тем професора, як від самого формату викладу.

А книга Грабовича, як і будь-який приклад справжнього літературознавства, вихованого в англо-саксонській традиції (як книги Соломії Павличко, Марка Павлишина, в Росії – Михайла Вайскопфа, Олександра Еткінда), вирізняється головне свіжістю і цікавістю. От дійсно - її просто цікаво читати. Попри певну кількість специфічної і майже неуникної тут лексики.

Грабовичу перш за все йдеться про проблеми сприйняття ТГШ (Пророк, Месія, Батько нації) і його "символічну автобіографію": те, що в його текстах саме про нього, а не про знедолену Україну. Те, що можна відчитати, приміром, через психоаналіз, хоча далеко й не тільки через нього.  Дослідника хвилює, «як саме ми знаємо Шевченка і як ми його не знаємо», йому йдеться про демонстрацію складності на противагу нудотній шаблонності. І що, врешті, думати про отой автопортрет голого поета.

Як не чули? Хо! То мерщій.

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

15.11.2018, 09:35
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 10 декабря 2019

     
    • 10 декабря 2019

    Нападение на Чорновол: суд оставил приговор Корнилову без изменений

     
    • 5 декабря 2019

    В ходе пожара в доме профсоюзов во время Майдана 41 человек получил повреждения, двое погибли, - прокурор

     
    • 3 декабря 2019

    Адвокат просил о вызове Онищенко в суд через консульство Барселоны. Прокуроры уверены, что в Испании он не живет

     
Система Orphus