6 детективів, які соромно не прочитати

INSIDER пропонує добірку свіжих першокласних детективів
Фото: siburbia.ru
26 марта 201414:00

Хто вважає детективи несерйозною літературою, може вже тут завершувати свій огляд. Бо справжній детектив – це література в чистому вигляді, суміш письменницького професіоналізму найвищого ґатунку і розважальності не менш високого рівня. Це віртуозна техніка помножена на непогамовану фантазію, але обумовлена вельми суворими правилами гри, адже детектив - жанр ой який вибагливий.

Звичайно, мало хто нині слідує чистим схемам Агати Крісті чи Реймонда Чендлера, детектив все частіше стає полем експерименту і само-демаскування, але ж пошук вбивці завжди був не на першому місці – автор від початку і так це знає. Головним є пошук суті речей, відповідей на прокляті питання, бога, якщо хочете. Класики жанру – захопливі моралісти.

INSIDER пропонує добірку свіжих романів, які неможливо проігнорувати, якщо хочеш знати, як виглядає сьогоднішній першокласний детектив.

Ю Несбьо, "Поліція" (Азбука, 2013)

 

Норвегія славиться трьома речами: деревиною, оселедцем і письменником Ю Несьбо. І то недарма, бо виробляє він дійсно неможливе. Несьбо не тільки не "здувся до десятої" книжки в серії про детектива Харрі Холе, але весь час йшов по наростаючій ("Леопард", "Привид") і тепер видав на гора чи не найкращий свій роман!

Несьбо – це взірцевий скандинавський детектив, що славиться своєю убивчою брутальністю і  рівнем насильства, бо суть його - критика людської природи і соціуму як такого, де ти або злочинець, або жертва, а якщо і жертва, то це не означає, що ти не винен, бо винні всі.

А головний герой такий, що й не знаєш – чи плюнути йому в пику, а чи подружитись навіки, тобто таке популярне нині, з приходом на екрани Хауса, Декстера і Раста Коула, добро з нелюдським обличчям. Несьбо, до речі, цей жанр і формував - поруч з  Манкеллем, Валє і Шеваллем. Ларссон був пізніше.

Детектив Холе – алкоголік, що його досягнення на цьому поприщі пропорційні рівню професійної інтуїції. Але мало не загинувши  в попередній книзі, він кидає службу, починає викладати, кидає пити і навіть збирається одружитись. Але ось на місцях давніх нерозкритих злочинів починають один за одним знаходити трупи вбитих – ні, закатованих – офіцерів поліції, і все більше стає зрозуміло, що вбивця не мститься, а карає тих, хто сам не покарав зло. А найкращий детектив читає лекції і повертатись не збирається.

І саме тут починається найцікавіше: Холе розуміє, що без нього не впоратись, але не менше він розуміє й те, що разом з роботою до нього повернуться і його демони.. "Поліція" - еталонний приклад детективної історії, що перетворюється на історію про детектива.

Без сумніву, це найкращий детектив того року - тримати таку напругу на обсязі в 600 сторінок з такою кількістю персонажів і до того ж постійно обманювати навіть найдосвідченіших своїх читачів (здавалося б, дійсно, ну скільки може бути тих схем і варіантів!) можуть сьогодні в світі одиниці. І Несьбо точно один із них.

Жоель Діккер, "Правда про справу Гаррі Квеберта" (АСТ, Corpus, 2014)

 

Автору детективу всього-лише 27 років. Він - одна з головних сенсацій літературного 2012-го, Гран-прі Французької академії за найкращий роман, Гонкурівська премія ліцеїстів, перекладений на понад тридцять мов за два роки, його книга мільйонні наклади. Оминати такі тексти увагою - злочинно.

Страшенно успішний молодий, але вже в стані глибокої творчої кризи письменник Маркус  Гольдман їде до свого викладача і доброго друга, а заразом і живого класика американської літератури Гаррі Квеберта в пошуках натхнення  і розради. Але от біда – в саду Квеберта знаходять останки 15 літньої дівчинки, яка пропала тридцять три роки тому, а поруч з нею в сумці - рукопис найвідомішого роману Гаррі, який, в свою чергу, зізнається, що у нього з померлою була справжня любов. І от вже Маркус, щиро бажаючи допомогти другу і розуміючи весь потенціал книги про таке розслідування, прочісує американську провінцію в надії дістатись істини.

Яких постмодерністських штучок в "Правді" тільки нема: по суті, це роман про романи і про письменників, що одразу відкриває численні "лабіринтотворчі" можливості. А ще - підручник з письменницької майстерності (кожна глава починається порадами старшого молодшому), закони якого в самому романі не працюють.

Від набору локацій і героїв, що апелюють до широченного культурного бекграунду, голова йде обертом: напівстівенкінгівська-напівтвінпіксівська глибинка з усім супутнім, єврейська мама Маркуса і позірно невинна жертва Нора, паноптикум місцевих жителів, за кожним з яких - гори прототипів. 

Для когось все перераховане привід для звинувачень автора в штукарстві, а для когось – можливість проспівати осанну великій літературній події. А подія дійсно велика: прямо на наших очах в буквальному сенсі слова конструюється бестселер, який від того не стає ані менш захоплюючим, ані менш емоційним.  Хочете – починайте копатись в "Правді" і дошукуйтесь основ, а хочете – смакуйте до дрожі хвилюючий детектив, бо правила гри тут дотриманні бездоганно: розставивши просто таки сотні сілець і пасток, Діккер заховує справжнього вбивцю так глибоко в сюжеті, що вірогідність дочасної здогадки вкрай мала.

Праві критики, які вважають роман Діккера нерівним, крученим і далеко не скрізь ладним. Але він настільки по-хорошому наглий і амбітний, що без перебільшень стає головним must reed сезону.

Владислав Івченко, "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" (Темпора, 2013)

 

Роман Івченка тут зовсім не за якоюсь ефемерною квотою на українські тексти – нема такої, а якщо й була б, то "Найкращого сищика" я поміщав би в кожен огляд, без урахування тематики. Бо роман направду чудовий, найкращий український детектив (сищик!) бозна з яких часів.

І важить тут не так стилістична майстерність чи вміння єдино правильно намацувати і закручувати сюжет – автора іноді підводить слух і він затягує оповідь, як те, що можна назвати енергією тексту. Івченко пише з таким запалом і віддачею,  якою можуть похвалитись далеко не всі загальновизнані авторитети. Видно, як все це письменник обожнює і любовно обходить колами. І, безсумнівно, це грає на нього.

Іван Карпович Підіпригора – ні, не Фандорін, не Холмс і не Пуаро. У Івченка чудова жанрова пам'ять, але він не той, хто конструює (хоча персонаж на ім’я Гольмц таки з’явиться) , він той, хто оповідає. Оповідає про колишнього філера царської охранки, простолюдина з походження, що пішов на відпочинок, купив хутір, і тут би йому й заспокоїтись, але ж сищик – то не професія, а доля. Тому Іван Карпович як головний таратор і про порнофільми в Одесі 10-их років минулого століття розкаже, і про сектантів-канібалів не змовчить, і про Тунгуський метеорит повідає. А найкраще в цьому те, що цю збірку оповідань (насправді майже роман), другу в серії про Підіпригору, можна читати з будь-якого місця без втрати на цікавості – і це прикметна річ.

Роман Івченка варто пропонувати тим, хто гидує українською класикою: розуміння того, що герої Нечуя і Підіпригора живуть в один час, може добряче струснути свідомість і змусити замислитись. Сильно замислитись.

Акуніну, чий проект вже стільки років бездарно конає, слід уважно придивитись до "Сищика". Самоцінні, хай сто разів філігранні ретро-витребеньки на тлі пульсуючого життя неминуче тьмяніють. Нам же залишається лише тішитись – Іван Карпович, за останніми даними, рушає на Першу світову про що ми маємо шанс дізнатися в наступній книзі.

Кейт Аткінсон, "Злочини минулого" (Азбука, 2014)

 

Колись давно в Англії, в районі Кембриджу, вночі з батьківського саду  зникла трьохлітня дівчинка; а ще колись прямо на робочому місці вбили дочку відомого адвоката, незрозуміло чому і за що; а в одній сім’ї багато років тому був скандал і там мала місце сокира. Різний час, різні сім’ї, різні історії. За таким потрійним і чималим за обсягом початком (імена, деталі, найрізноманітніші дивності) не одразу помічаєш, коли з’являється Джексон Броуді – екс-інспектор поліції, нині приватний детектив, невдаха, що переживає розлучення, спить з клієнтами (клієнтками), але намагається залишатись чесним і принциповим у світі, що cповнений хаосу та мороку.

Саме до нього звертаються родичі людей, що фігурували в тих давніх злочинах. Саме він почне безперспективне, здавалося б, з урахуванням терміну давності розслідування і з часом зрозуміє, що все якимось химерним чином пов’язано, все з усім поєднано.

Кейт Аткінсон, яку ми нещодавно бачили з одним з найкращих минулорічних романів "Життя після життя", розпочала серію про детектива Броуді (а нині це чотири романи) ще в 2004 році, і вже тоді мала місце сенсація.

У 2010-му "Злочини минулого" вперше переклали, а зараз перевидають – цим ми і скористались, аби внести роман в наш огляд. Адже цей детективний проект письменниці багато хто щиро вважає найкращим проектом десятиліття (Стівен Кінг, приміром), і ґрунту таким твердженням вистачає. Та й взагалі – саме на прикладі цього тексту можна вповні зрозуміти, як в ХХІ столітті мутує сам жанр детективу.

Багато сарказму й іронії, вдосталь фарсовості, чимало ексцентричності, специфічний гумор, що невідчепно йде поруч зі Страшним  – жанрова приналежність "Злочинів минулого" може викликати запитання, від класичного детектива тут дійсно небагато. "Роман зі злочином", "чорна сатира на англійське суспільство", "інтелектуальна проза". Визначень може бути багато, але головне, що історія про банальність зла,  про те, що найжахливіше не продумується і не вивіряється, а просто трапляється, чіпляє стовідсотково.

А те, що історія дійсно дещо перевантажена подіями (три злочини, замахи на самого Броуді, його власні таємниці), ніяк на роман не впливає – механізм працює ідеально, коліщатка зчіплюються з легкістю, стилістика вивірена до слова. Британська література, одним словом.            

Микола Свєчін, "Варшавські таємниці" (Эксмо, 2013)

 

От кого дійсно рівняли з Акуніним, і то справедливо, - так це Свєчіна. Правда, завжди з інтонацією приязної зверхності: так, хороші, ретродетективи, добре збиті і стилістично витримані, особливий локаційний - Нижній Новгород – колорит; цікаво, одним словом, але ж у нас є Фандорін, куди іншим до нього.. Так би воно й тривало надалі, якби чи не найвпливовіший російський критик Лєв Данілкін одного разу не вирішив перепрочитати романи Свєчіна, зробити з ним інтерв’ю, а з нього самого  – зірку якщо не першої, то точно серйозної величини.

"Полювання на царя", "Постріл на Великій Морській", "Куля з Кавказу". Дійсно, де в пізнього Акуніна фіґлярство і стилізація заради стилізації, там у Свєчіна першокласний історичний роман на міцній детективній підкладці. Новгородський письменник, насправді, ближчий до нашого сумського, Івченка: і там, і там головні герої – не супермени штибу Фандоріна, а звичайнісінькі люди, провінціали, чиє походження – важливий сюжетотворчий момент.

Просто автору "Таємниць" першочерговою видається стихія історії, а нашому – стихія самої оповіді, пригод і авантюр в історичних декораціях.  Свєчінський герой Ликов - колезький асесор, дворянин в першому поколінні, що починав наглядачем на ярмарку, середніх розумових здібностей, геть не знає іноземних мов, що часто катастрофічно його підводить. Але він бачить зло, не боїться і діє, а це вже міцний фундамент.

У "Варшавських таємницях" Ликов разом зі своїм незмінним начальником і вчителем, розумакою Благово намагаються дістатись справжніх причин звірячих вбивств російських офіцерів у польській столиці. Кінець 1880-их, розквіт націоналізму, фатальні красуні. І Ликов наче розуміє, що Польщі слід бути незалежною, але ж обов’язок… Раптово злободенний роман.

Джессі Келлерман, "Спека" (Фантом Пресс, 2013)

 

Той нечастий випадок, коли слова з обкладинки точно відповідають суті книги – "залитий сонцем нуар". Здавалося б, оксиморон, позначати яким слід або якусь стилістичну химеру, або щось таке, що біля класичного нуару і близько не стояло, а про жанровість і геть не чуло. Але ні – "Спека" з тих дебютів, з якими можна входити в історію американської літератури. 

Лос-Анджелес, приблизно наш час, землетрус. 35-літня секретарка Глорія Мендес іде до офісу, аби перевірити, чи уцілила колекція статуеток, яку обожнює її бос Карл, якого, в свою чергу, обожнює вона. З плутаних повідомлень на автовідповідачі вона розуміє, що з ним щось трапилось, але що – годі второпати.

Та головне – він десь у Мексиці, отже, і їй їхати туди. А там – сюрреалістичний світ провінційного містечка, де єдиними прикметними місцями є поховальна контора і цвинтар, і люди – справжнісінькі тобі примари, що тікають від спеки.  Але не слід поспішати з висновками: роман Келлермана настільки ж трилер і роуд-муві a’la Кастанеда, наскільки й повнокровний детектив: бос невідомо де і чому, і напевно він не той, за кого себе видавав, і помер він не так, як їй здається; поліцейський, який цим займається, веде себе вельми дивно; прах, що їй видали, незрозуміло чий (або й взагалі – кава); син боса, з яким у героїні починається роман, зовсім йому не син..

А наприкінці буде мати місце сюжетний кульбіт, що засвідчить всю силу минулого, яке здатне вертатись. Так, не дуже класичний детектив, точніше – зовсім некласичний, радше мультижанровий мікс, але в ньому  наявні основні детективні компоненти. Та головне – від цієї карколомної гостросюжетної штуки годі відірватись, поки не дочитаєш.

Келлерман – 35-літній американський письменник, син відомих письменників Фей і Джонатана Келлерманів, ще не культовий, але вже близький до цього статусу автор, певно, найкращий у своєму поколінні, що кожен з його п’ятьох романів  ставали гучними подіями (особливо – "Геній" і "Філософ").

Особисто для мене Келлерман – одне з найбільших відкриттів останнього часу. Письменник, що настільки професійно й по-чаклунському дивовижно  витворює-витинає тканину своїх романів, що в якийсь момент просто починає насолоджуватись самим повітрям літератури, літературою як чистою можливістю. Дуже-дуже рідкісний дар. 

Разделы :
Если вы заметили ошибку на этой странице, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ

15.11.2018, 11:56
Добавить

ГЛАВНАЯ ПОЛОСА

    • 28 сентября 2019

    "Кто следующая Гандзюк?": Активисты пришли к Офису президента

     
    • 26 сентября 2019

    "Пожалели его, живой остался, а он теперь в суде свидетельствует", - в суде о расстреле группы спецназначения обнародовали "прослушку" фигуранта

     
    • 21 сентября 2019

    Члены "Демократической сокиры" обратились в миграционную службу относительно тройного гражданства Коломойского

     
    • 18 сентября 2019

    В Киеве поблагодарили бывшего директора Украинского института национальной памяти Вятровича

     
Система Orphus