Людина – істота вигадлива: більшість із того, що стається з нами, насправді із нами не стається, а відбувається у нас у голові. Мозку для натхненної розбудови багатоповерхових логічних конструкцій зазвичай достатньо кількох незначущих подій.
"Я подумав чи подумала, що він подумав чи подумала" – універсальна і перевірена роками формула, на якій постала не одна життєва драма і виник не один художній сюжет.
Отож, три різні книжки, в яких ілюзія – своєрідний рушій сюжету, цивілізаційного поступу й сповнених страждань особистих трагедій,.
Ілюзії історичного роману: чи дійшли тамплієри до Поділля
Лора Підгірна. Омбре. Над темрявою і світлом. – К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2018.
 |
Завдання перевершити в описі тамплієрів Дена Брауна – не з простих. Більшим викликом може бути хіба що спроба правдиво розповісти про неплатонічне кохання до католицького священика краще, ніж це вдалося Колін Маккалоу. А якщо поєднати перше і друге? Роман Лори Підгірної "Обмре. Над темрявою і світлом" – це спроба поєднати тамплієрів, кохання, історію, вигадку, Італію, Україну, часи давні, часи сучасні, і все це переплести густим присмаком містики.
Це якщо в загальних рисах. А якщо додати конкретики, то тут читачеві знадобиться уся його фантазія й віра у те, що неможливого, в принципі, не існує. Ну, принаймні, для сучасної української літератури. Бо, чи здогадувалися ви, що свого часу Леонардо да Вінчі не просто змайстрував крила, а на цих крилах вирушив аж на українське Поділля. До того ж, полетів за тридев’ять земель не сам, а в товаристві Чезаре Борджіа – легендарного і досить неоднозначного політичного діяча, герцога Валенського, який понад усе мріяв про об’єднання Італії, звісно, що під своїм правлінням. Тож цілком логічно, що більшість тогочасних світських та релігійних можновладців не менш активно мріяли про його смерть. І дуже сподівалися, що да Вінчі і Борджіа з подорожі до України не повернуться.
У своїх фантастичних мандрах да Вінчі і Борджіа зупинилися на постій не будь у кого, а в отця Габріеля Лісовського, де наїлися вареників із підсоленим коров’ячим сиром і познайомилися із дочкою Лісовських – рудоволосою дванадцятирічною Настею. Сюжету це знайомство жодним чином не стосується, але дозволяє авторові непомітно маніпулювати фоновими знаннями читача: на вже існуючі у свідомості міфи дбайливо нашаровувати нові. Якщо могла існувати Настя Лісовська, то чому б Леонардо да Вінчі й Чезаре Борджіа не повечеряти варениками в оселі її батька? Де межа між вигадкою, що вже утвердилася в літературі, і вигадкою новоствореною?
Утім, подорож на саморобних крилах мала мету значно вагомішу за знайомство із малолітньою українською попівною (нехай і майбутньою Роксоланою). На кону стояв пошук містичної Чаші Обмре, яку заховали в подільських краях тамплієри. Чаші, яка дає силу панувати над світом, і власне саме у такий спосіб Чезаре Борджіа і планував об’єднати Італію. Він знав, де саме шукатим Чашу Обмре, але не знайшов, бо завадила чума.
Ну, а щоб увесь цей історичний вінегрет смакував ще екзотичніше, оповідь ведеться від імені Леонардо да Вінчі, який перед смертю вирішує довірити таємницю чаші не кому-небудь, а королю Франциску. Останній навідується до хворого і немічного генія у супроводі юної чарівної коханки – Марі, доньки англійського дипломата Томаса Болейна. І ось вам знову – правда і омана як джерело ілюзії: якщо Марі Болейн існувала, то чому вона не могла супроводжувати Франциска під час його візиту до да Вінчі, коли той надумав розповісти про надійно сховану в Кам’янці-Подільському міфічну чашу?
З часом від історичних фактів та імен голова починає йти обертом. А це – лише один із сюжетних ходів. Яких у романі не бракує. Лора Підгірна жонглює епохами, іменами, датами, змішуючи докупи вигадане й реальне й створюючи ілюзію, що всі ці європейські монархи, українські можновладці, особи історичні і персонажі містичні – щонайменше ваші сусіди, або навіть близькі родичі, яких можна принагідно назвати на ім’я, і ви вже в курсі, про кого йдеться. Але якщо ви погано вчили в школі історію (як всесвітню, так й українську), то доведеться час від часу зазирати хоча б до Вікіпедії, щоб розібратися, хто кому сват, кум і брат, яка подія якій передувала, і чи мало це епохальне значення для Європи загалом і України зокрема. Утім, ніхто не обіцяв, що пошуки містичних тамплієрівських чаш, захованих на українських землях, це легко.
Хоча направду роман написаний усе ж легко. Тобто легкою, простою і досить образною мовою. Письменниця малює словами, спонукаючи наш мозок уявляти собі то закіптюжені після пожежі музейні архіви, то прикрашені до Різдва кімнати, то припорошені першим снігом вулиці сучасного Кам’янця-Подільського, то безкраї й неймовірно гарні з висоти пташиного лету землі Поділля.
Ну, і який роман без кохання? Любовна лінія в "Обре" хоч і куца, зате у кращих традиціях "кохання-зітхання": навіть, якщо вам трохи за тридцять і ви закіптюжена інспекторка музейних архівів ХХІ століття, шанс вийти заміж за французького графа ніхто не скасовував. Щоправда, про "графське" походження графа буде відомо не одразу: практично півроману доведеться мати справу із католицьким священиком отцем Люком, який потім виявиться не просто французьким графом, але ще й відомим колекціонером та працівником французьких спецслужб на додачу. І ось тут на арену, звісно, вийде також і російське ФСБ, бо як без нього, коли йдеться про можливість світового панування? Але не хвилюйтеся: французи таки переможуть. Хоча еротики ви все ж від них не дочекаєтеся.
І насамкінець про паранормальне. Фактично усе, що відбуватиметься із головною героїнею Едітою – відбуватиметься у світі і світлі її фантазій та ілюзій. Але ці фантазії у не зовсім зрозумілий – або зовсім незрозумілий спосіб – ставатимуть дійсністю. Механізм цієї дивовижі, на відміну від більшості історичних подій, в деталях не описано, тож читачеві доводиться домислювати самотужки, звідки саме в Едіти такі надлюські можливості і навіщо вони їй здалися. Хоча, відповідь на другу частину запитання лежить на поверхні: дістати чашу із колодязя, в якому вона пролежала не одне століття, виявляється, найпростіше… силою думки. Ось тут, певно, мало б виникнути найбільше подивування, але якщо ви дочитаєте до цього моменту, вас уже нічого не дивуватиме. І відчуття, що опинилися десь на перетині творчості Дена Брауна і Колін Макколлоу теж зникне. Натомість захочеться вирушити до Кам’янця-Подільського й побачити місце подій на власні очі.
"Обре. Над темрявою і світлом" чудово пасує для легкого, ненав’язливого читання. Десь на відпочинку. Під філіжанку кави, якою герої, здається, трохи зловживають. Тож скористайтеся нагодою скласти їм компанію. Бо читати про те, як герої смакують кавою, смакуючи її самому – це вже буде читання з ефектом 3-D – сучасний різновид ілюзій.
Сім ілюзій минулого: роман про спогади, що змінюють нас
Тимофій Гаврилів. Червнева злива. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018.
 |
Наші спогади – викривлене дзеркало минулого. Ми пам’ятаємо саме те і саме так, як нам хочеться пам’ятати й згадувати. Така собі самоомана із терапевтичною метою: бодай у спогадах створити життя, як його хотілося б прожити, а не так, яким воно насправді прожилося.
"Черевнева злива" Тимофія Гавриліва – це роман. Але майстерно складений із семи, на перший погляд, не пов’язаних поміж собою новел, які насправді пов’язані – чуттєвістю, щемом і щирою тугою за тим, що було, та минулося.
Якщо винести за дужки надмірний драматизм, який аж ллється через вінця практично кожного рядка, залишаться голі й правдиві емоції, які переживав кожен із нас – і переживав не раз, і не двічі. "Була одна дівчинка, мені симпатична …[…]… Я дав їй почитати Хемінгуея. Ми покидали разом шкільне подвір’я і йшли, взявшись за руку. Доки одного вересня вона не з’явилася на лінійці. Її не було на заняттях ні через день, ні через місяць. Щоразу, коли я їй телефонував, у слухавці діялось одне й те ж: довгі гудки, що змінювалися на короткі, наче їм уривався терпець …[…]…Згодом я довідався, що її батьки виїхали на Північ. Отак просто взяли і виїхали – їх зовсім не хвилювали ні мої, ні її почуття. Могли б бодай поцікавитися. Я був у розпачі. Невже вона все знала, нічого мені не сказавши?"
Власне, ось це "невже", "якби", "якщо" – умовності, які на практиці нічого не змінюють, але так багато важать у розбудові нашого власного уявлення про те, як могли би скластися події, якби вони не склалися так, як у результаті склалися, – втрамбовують у голові ту дивовижну внутрішню колію, в котру ми добровільно заганяємо минуле і змушуємо мозок день за днем, тиждень на тижнем, місяць за місяцем ходити колами, як той віслюк у штольні, якому не судилося ніколи побачити світло, інший маршрут чи життєві перспективи. Лише вічне бездумне коло, яке веде в нікуди. Який сенс у згадуванні в ім’я постійного згадування? Питання майже риторичне.
Утім, Тимофій Гаврилів не просто ретроінспектує минуле, яке вже не змінити. Він відшуковує у ньому факти, які в дорослому віці видаються зовсім іншими, ніж коли ми були малими. Чому батьки розлучилися? Чому мама ніколи не вийшла заміж? Як бути, коли дружите з дитинства, а тоді запали на одну дівчину? А тоді – твій друг, ще ніби й друг, але вже трохи – олігарх, і ваші стежки ніби й перетинаються, а ніби й ні? Зрештою, коли саме ти починаєш бути дорослим? Чи можна брехати в ім’я спасіння? Чи можна сподіватися на любов, коли знаєш, що помираєш? Що таке злочин? І що таке кара?
Цим риторичним і пронизливим запитанням насправді не бракує кінця-краю, так само, як текстам Гавриліва не бракує певного аж юнацького максималізму і не зіпсованої гірким досвідом віри у те, що все буде добре. Колись та буде. Бо не може ж увесь час бути погано і без натяку на світло в кінці безпросвітного тунелю. Зрештою, має початися ось той час, коли ти почнеш жити по-справжньому, довго й щасливо, а все минуле – лишиться в минулому. Навіть більше: його можна буде почати в думках переписувати. Не все й не одразу, але потроху. Щоб скидалося на правду. А років за двадцять уже ніхто й не згадає, як насправді усе було. Хоча, "найгірше – брехня. Нескінченна брехня, в яку примушують вірити – дурманом, ошуканством, погрозами…[…]…Ми занапастили нашу молодість у святій вірі, що два-три роки і все буде по-іншому, докорінно зміниться, ми житимемо у вільному і справедливому суспільстві. Якщо не можеш змінити життя суспільства, зміни своє власне…"
Зміни ж у житті починаються з любові. І власне, її пошуками – вічної, справжньої, такої, щоб дихати в унісон і померти в один день, також пронизані усі новели. "Черевнева злива" – це також своєрідний літопис численних любовей, які відбулися, і яким відбутися не судилося. Любовей глобальних, всеосяжних, таких, що їм замало місяця у людського серці. І любовей маленьких, буденних, незначних, які цементують наші звички і схильності. А також не любовей, а так, випадкових зв’язків, із яких випадково народжуються випадкові діти, яким потім доводиться із подивом роззиратися навкруги: а хтось мене у цьому світі любить? Ну, хоча б випадково?
Новели Тимофія Гавриліва подеколи аж за край драматизовані і гіпертрофовано емоційні, але це додає їм сили й шарму. Для того, щоб розгледіти оману, доводиться інколи згущувати фарби. Щоб розібратися в собі теперішньому треба висповідати себе колишнього. Зняти зі спогадів штучні нашарування. Вилущити правду. Бути чесним із собою тут і зараз. Щоб жити далі. Усупереч усім трагедіям, які у які вдалося вплутатися за життя. А про глибину трагедій і життєвого розпачу постійно нагадуватимуть деталі. Бо неможливо забути, як загонисто, нестямно й відчайдушно грає сліпий жебрак-акордеоніст, чиє життя перекреслив Чорнобиль, а батьки витратили на його лікування усі кошти і опустили руки, або як у відчаї й розпачі біжить жінка – біжить не сама, а разом із дівчинкою, яка ще не народилася….
"Черевнева злива" Тимофія Гавриліва – незамінний роман для охочих трохи посумувати. Але це буде світлий сум і терпкий щем. Після якого захочеться жити далі і стати трошки кращим. Навряд чи варто брати роман із собою на пляж, але однозначно варто читати увечері перед сном. Можливо, знадобляться носові хустинки. Але не бійтеся плакати – сльози вимивають із душі емоції, що вже своє віджили. І розчиняють непотрібні більше ілюзії.
Ілюзорність залежностей: чим людина відрізняється від морського слимака, а соціальні мережі – від куріння
Джадсон Брювер. Сигарета, смартфон, токсичні стосунки: як формуються шкідливі звички та як їх подолати. – Харків: Віват, 2018 (переклад із англійської Ю. Гірича)
 |
Нема нічого поганого в селфі. Аж допоки ви не починаєте викладати селфі із власного весілля – якраз, коли стоїте біля вівтаря. Оце вже не просто погано, а справжня проблема, яка не кричить, а волає, що вам час до лікаря. І чим швидше, тим краще, бо далі може бути гірше: подеколи залежності мають летальні наслідки.
Джадсон Брювер якраз і є той лікар, до якого вам у такому випадку треба. Його спеціалізація – психіатрія залежностей, і власне книжка про засадничі принципи формування токсичних звичок – наслідок і результат його багаторічної теорії та практики.
Але нехай вас не вводить в оману науковий ступінь і багатий психіатричний досвід автора: "Сигарета, смартфон, токсичні стосунки: як формуються шкідливі звички та як їх подолати" – анітрохи не скидається на наукову розвідку чи трактат із психіатрії. Насправді, найскладніша частина тексту – це передмова авторства Джона Кабат-Зінна, доктора у галузі молекулярної біології та професора медицини. За великим рахунком, щоб збагнути механізми формування звичок, можна обмежитися передмовою, бо в ній все викладено структуровано й глибоко. Але не варто так робити, бо читати Джадсона Брювера – суцільне задоволення. Хоча пише він якраз про те, як задоволення стає залежністю, особливо , якщо воно – суцільне.
Брювер переконаний, що усі звички – шкідливі й так собі – мають спільний механізм формування. Дуже примітивний. Який нічим не різнить людину з її великим мозком від безмозгого морського слимака. Чому саме від слимака? Бо зі слимаком усе вкрай просто: він як одноклітинний організм вдається за свого життя усього до двох дій – рухається у напрямку до поживної речовини і тікає від шкідливої. Цього достатньо, щоб вижити. Не лише маленькому слимакові, але й великій людині. І, за великим рахунком, людина у своїх звичках повторює той самий шлях: рухається до задоволення і тікає від небезпеки. Ось тільки у людини, на відміну від слимака, є великий мозок, який все ускладнює. І подеколи робить задоволення … небезпечно шкідливим. Це відбувається шляхом так званого "навчання через винагороду". Наприклад, вам було сумно, ви з’їли шоколадку, вам стало краще, мозок запам’ятав, і наступного разу – щойно засумуєте, дбайливо підкаже "з’їж шоколадку, минулого разу спрацювало". Причому стосується це не лише шоколадки, як самі розумієте. Залежність від шоколаду, куріння чи соціальних мереж нічим не різняться.
Джадсон Брювер із гумором та іронією не лише описує й аналізує найрізноманітніші залежності, але й пропонує способи їх подолати. Їх усього два: усвідомити й перетерпіти. Він порівняє це зі сверблячкою: коли рана гоїться, то нестерпно свербить. Подеколи так, що здається, зараз вибухне мозок. І в цьому скаженому свербінні є пікова точка, після якої свербіж піде на спад. Але, по-перше, треба усвідомити, що свербить – означає гоїться, а кожне чухання – лише уповільнює і відтерміновує процес. А по-друге, мати просто залізну силу волі, аби дочекатися "пікового" свербіння і не зірватися за секунду-дві до того. Чимало людей – зриваються, у шалі роздирають рану, і змушені починати процес "гоєння" спочатку, хоча лишалося дотерпіти всього – нічого.
Гострим сатиричним словом Брювер розтинає усі звички – від куріння після кави до токсичних стосунків, які нагадують славнозвісну валізу без ручки: й нести не можеш, і викинути шкода. Але чи найбільший інтерес становлять розділи, присвячені залежності від соціальних мереж. Як відомо, людина – істота настільки егоцентрична, що коли її попросити ні про що не думати, вона почне активно думати про себе. І тут соціальні мережі запопадливо пропонують їй побавитися у таке безневинне (на перший погляд!) селфі. По-перше, це можливість показати себе у вигідному ракурсі. По-друге, це можливість відредагувати дійсність. Ну, і по-третє, – життєдайна сила лайків. Останні працюють незгірше від шоколаду чи тютюну: нам було сумно, ми запостили фото/текст, назбиралося чимало вподобань – самооцінка зросла, як на дріжджах. Мозок це чудово затямив. І наступного разу, щойно стало нам сумно, запропонував повторити. Раз, удруге, втретє. А тоді – раз! – ви стоїте перед вівтарем, потайки перевіряючи телефон, бо щойно таки примудрилися запостити селфі. Вам дуже соромно й ніяково, але кількість лайків – важливіша за те, що відбувається з вами тут і зараз. "Facebook, наприклад, знає, як саме тиснути на наші кнопки (завдяки майстерному відстеженню того, які кнопки тиснемо ми) й використовує цю інформацію, щоб змушувати нас повертатися до нас знову й знову", – небезпідставно стверджує Джадсон Брювер. Він детально й на численних прикладах аналізує вічний ланцюжок продукування оманливого щастя "стимул – дія – винагорода – повторити", який для багатьох може мати летальні наслідки. Адже залежність – це ніщо інше, як тривале зловживання чимось попри можливу шкоду. Неважливо, йдеться то про кокаїн, алкоголь, шоколад чи Facebook.
Але усвідомлення того, як це працює і хто той ляльковод, який смикає в нашому мозку потрібні ниточки, дає можливість порятунку. Бо для того, щоб зрозуміти, куди рухатися, коли заблукав, слід зупинитися, дістати карту, зорієнтуватися, де ти є, а потому йти вперед. Розвідка Джадсона Брювера і є ось цією картою для тих, хто, за звичкою, прямує в безвихідь і нарікає на темряву замість того, щоб спробувати запалити свічку.
"Сигарета, смартфон, токсичні стосунки: як формуються шкідливі звички та як їх подолати" Джадсона Брювера – незамінне чтиво для любителів необтяженої складними термінами і триповерховими складнопідрядними реченнями наукової психологічної літератури. Це якісний, добротний нон-фікшн, доречно присмачений гострим гумором і життєвими прикладами. Легко читатиметься у дорозі і після непростого робочого дня. Відпочинок також не зіпсує, тому сміливо беріть у відпустку. Ну, і власне, можна спробувати читати і одразу викладати цитати у Facebook – заразом і перевірите ступінь своєї залежності від лайків.
