Берлінське видавництво Suhrkamp Verlag представило німецькомовний переклад роману Сергія Жадана "Інтернат". Європейські критики і перші читачі пророкують книзі гідне визнання. В Німеччині роман номіновано на Літературну премію Лейпцизького книжкового ярмарку, що триватиме з 15 по 18 березня.
Напередодні письменник презентував книгу в Україні, Німеччині, Польщі, Швейцарії, Румунії, Франції. Зустріч з українськими та німецькими читачами у Кельні видалась однією з найтепліших. Автор поділився власним баченням становища України та українців у світі, подій на сході нашої країни та перспективами української літератури в національних та міжнародних масштабах.
Конспект його виступу публікує INSIDER.
"ІНТЕРНАТ" У НІМЕЧЧИНІ
- Як я можу представити "Інтернат" німецькомовній аудиторії?
Для мене ця книга є особливою, вона й сьогодні, і надалі, думаю, стоятиме окремо від решти моїх понад 20 попередніх видань, – розповідає Сергій Жадан, не забуваючи робити між фразами паузи для синхронного перекладу на німецьку. – Це книга про війну.
Думати про неї я почав ще 2014 року, щойно була розпочата українсько-російська війна. Ще тієї весни я намагався щось писати про ці події – мені вже тоді було дуже важливо говорити, писати про ці події. Спочатку це були різні подорожні нотатки, фактично такий репортерський щоденник. Спочатку ці тексти увійшли в книгу, яку в Німеччині видали під назвою "Warum ich nicht im Netz bin" ("Чому мене немає в соцмережах"). Вони були страшенно емоційними, і там не було конкретного аналізу описаних подій. Це був кінець квітня – початок травня 2014 року, коли на Донбасі вже почались бойові дії, коли Слов'янськ був уже захоплений. Ми з друзями тоді були в Луганську, Алчевську, Перевальську, Донецьку – містах, де вже стояли сепаратисти.
Ми бачили, як захоплюються адміністративні будівлі. Як у міста входить війна. І бачили, як більшість місцевого населення не підтримувало цю війну. Але вони її й не зупиняли. Це нагадувало прибережне місто, мешканці якого виходять на берег і дивляться, як на їхнє місто насувається цунамі. Звісно, людина його не може зупинити. Але вона може принаймні порятувати себе й своїх близьких, коли у неї спрацьовують інстинкти самозбереження. А тут відчувалась цілковита відсутність таких інстинктів, якесь атрофування. Війна входила, і це було щось непоправне, щось таке, що не можна було зупинити. Це викликало величезний страх, відчуття безпорадності.
Я пам'ятаю, як вилітав з Донецького аеропорту до Києва 3 травня 2014 року. Це був літак, заповнений бізнесменами, дипломатами, журналістами. Усі вони розуміли, що відбувається щось непоправне, змінюється атмосфера, змінюється наш час. Це відчувалось у повітрі. Відтоді я почав намагатися писати про цю війну.
Я вирішив писати про людей, чиїх голосів зазвичай не чують, не помічають. Під час Другої Світової війни польський поет, нобелівський лауреат Чеслов Мілош написав цикл віршів "Голоси бідних людей". Це дуже страшні й дуже сильні вірші – про людей, котрих не згадували в новинах, які були поза увагою преси чи політиків. Ці "бідні люди" є фактично тлом війни, її основою. Але насправді війна – це те, що відбувається саме з ними. І не говорячи про них, не помічаючи їх, ми маємо далеко не повне уявлення про війну.
Я розумію, про українську армію говорити треба також, її теж треба підтримувати. Ми з моїми друзями та волонтерами саме цим і займаємось. Але при цьому слід розуміти, заради чого наші хлопці воюють. Вони ж не воюють за президента чи за депутатів. Вони воюють за цих неназваних, безіменних людей, які є нашими співвітчизниками, з якими ми разом є одним суспільством. Власне, про цих людей я і написав свій роман.
Головний герой книги має не військовий, а, мабуть, найцивільніший фах з усіх можливих – шкільний вчитель. І щоб зовсім ускладнити його життя, я вирішив, що Павло має викладати українську мову в маленькій школі біля залізничної станції на Донбасі. І зрозуміло, що сам він українською в житті не говорить. Лише на уроках, а вже на перерві у шкільних коридорах переходить до учнів на російську. І мабуть, ця роздвоєність досить вичерпно його характеризує – світоглядна, ментальна, поведінкова роздвоєність, закладена в саму його професію. Тож я би сказав, що він такий максимально негероїчний герой. Він не цікавиться політикою. Не розуміє цієї війни, не розуміє, хто з ким воює. І не те, щоб він був проти України. Він просто не зовсім розуміє, що таке Україна.
І ось трапляється так, що та війна, яку він ігнорує і не помічає, одного дня приходить і до його дому. Станція, де він працює, розташована поблизу великого промислового міста, яке перебуває в оточенні сепаратистів. Звідти відступає українська армія. У цьому місті легко впізнати Дебальцеве взимку 2015 року. А мого героя ці зміни би й не торкнулись, якби не один момент. Його тринадцятирічний племінник залишився в інтернаті цього окупованого міста. Павлові доводиться робити вибір – або він рятує хлопця, або залишає просто у пеклі війни.
Він зважується і переходить лінію фронту, аби забрати племінника і привезти його додому. І так розпочинається його подорож – триденне ходіння по колу. Чим ця історія завершилась, можна довідатись у книзі.
УКРАЇНСЬКА ЄВРОПА
- Ми, українці, часто не знаємо і боїмось нашої власної історії. Ми часто говоримо про наш європейський контекст як про щось вимріяне, заплановане на якесь далеке майбутнє. Але якщо уважніше вдивляєшся в нашу історію, бачиш, що цей європейський контекст є в Україні на кожному кроці. З радянських часів ми чомусь стали сприймати Донбас як проросійську територію, а потім як такий собі совєцький заповідник, забуваючи про елементарні факти. Хто розбудовував Донбас? Ким був Джон Юз, який заснував Донецьк? Він був валлійцем. Ким були донецькі підприємці у 19 столітті? Вони приїздили з Бельгії, Франції, Британії та Німеччини. Тож ми тепер маємо такий парадокс. Європейці збудували нам Донбас, який сьогодні Путін чомусь вважає "русскім міром".
Політики люблять багато говорити про євроінтеграцію, про європейський вектор України – але це, як на мене, звучить надто абстрактно і популістично. Міркуючи про євроінтеграцію, українські політики не припиняють красти з бюджету. А ось письменники з бюджету не крадуть. Може, просто тому, що їх до бюджету не пускають.
- Українці часто обурюються, що в інших країнах про нас нічого не знають. Але я так гадаю, іноземці не розуміють нас просто тому, що ми нічого про себе не вміємо розказати. Переважно ми або починаємо чогось просити, або скаржитись, або погрожувати. А ось взяти й цікаво про себе розповісти й викликати інтерес – це дуже непросте вміння, пов'язане з самоповагою і з відсутністю комплексів, самозакоханості й самозацикленості. А у нас, як на мене, усе це є, і це доволі несимпатичні риси.
Ми гадаємо чомусь, що це про нас усі все мають знати і бути в курсі наших проблем. Але забуваємо одну дуже просту річ – що насправді нам ніхто нічого не винен. І саме подолання цього незнання, відчуженості – це найкраще відбувається в польових умовах, у практичній площині. Коли хтось приїздить до України і з нею знайомиться, бачить людей, розуміє обставини – ось тоді й виникають найглибші враження. Частина моїх німецьких знайомих (і це доволі відомі люди) ще 2014 року вважали події в Україні "громадянською війною, яку веде Америка проти Росії". Тоді вони кілька разів приїздили до Харкова, спілкувались з людьми. Сьогодні їхня позиція більш виважена і адекватна. Тож особисті контакти в таких випадках важко переоцінити, і я тут маю на увазі й діяльність, яку в Харкові веде Das Nürnberger Haus, у Кельні – Kopelev Forum – це дуже важливі ініціативи.
НАЦІЯ ЧИТАЧІВ
- Я народився у Старобільську, на півночі Луганщини. Це не справжній Донбас, а, радше, Слобожанщина. Там у нас більшість людей російською не говорять. І українською не говорять. Мої батьки також суржикомовні. Але цікаво, що насправді суржик утворений на українській основі, бо йде два українських слова, а третє російське.
Для мене дуже важливою завжди була моя тітка Олександра Ковальова, яка багатьох речей мене навчила. Вона давала мені читати перші книги, читала мої перші вірші, була дуже цікавою поетесою і перекладачкою з німецької.
Щодо мовного питання – погляньмо, скажімо, на Луганську область. Насправді ж вона не є тотально зрусифікованою чи українофобною землею. Це лише черговий стереотип, нібито на сході державна мова є для всіх чужою. Ми нещодавно видали книгу "Порода", це антологія української літератури Донбасу. Це тексти понад 60 авторів, від Сосюри і Стуса – до сучасних 20-літніх поетів. Почитайте її і побачите, наскільки багата українська літературна традиція на сході України.
- Кажуть, українці – нація, що дуже мало читає. Мовляв, як сьогодні в Україні виживають письменники? Як на мене, дуже добре. У Львові на презентацію "Інтернату" прийшло понад 1000 читачів, у Києві десь півтори. Тож, коли бачу ці переповнені зали, я не думаю про українців як про націю, яка мало читає. Я до українців ставлюсь як до потенційних 40 мільйонів читачів, і хочу, аби вони всі читали мої книжки. Я розумію, що читати не можуть ті, для кого книга залишається важкодоступною.
Книгорозповсюдження – це для нас і справді величезна проблема. Книгарні є лише у великих містах. На всю Донеччину є лише одна українська книгарня. Зрештою, там і російських мало. Тож і не дивно, що там не читають. Та коли туди приїздять письменники – їх приходять послухати сотні людей. Я вважаю, що книгу (літературу світову, українську, класику і сучасну) треба просто насаджувати. Приблизно як Петро І насаджував у Російській Імперії картоплю. Книжки мають бути доступними для кожного – нехай вони будуть на вокзалах, у церквах, підземних переходах, потягах, літаках. Звісно, це загальносвітова тенденція – людство читає менше. Та літературу ховати ще рано, а українську – тим більше, вона має величезний потенціал.
Президент України активно всюди відкриває магазини "Рошен". Це прекрасно, що ми тепер можемо будь-де купити добрий шоколад. Але чому президент не може бодай по одній поличці у кожній крамниці відвести під книги? Треба порадити це Петрові Олексійовичу.
КНИЖКИ І ВІЙНА
- Література за часів війни. Звісно, за будь-яких часів література може бути пропагандою. Але мені особисто такі книжки нецікаві. А насправді за умов конфлікту, який точиться в Україні, література відіграє надзвичайно важливу роль. Сьогодні письменники можуть ставати літописцями, свідками – як ті, хто побачили щось і як ті, хто можуть про це свідчити на суді. Я переконаний, що, коли ця війна закінчиться, й Україна поверне собі окуповані території, і ми почнемо розбиратись у тому, що це було і як так сталося – література буде в цьому процесі дуже важливим свідченням. Письменник, на відміну від політика, має одну розкішну перевагу – він не зобов'язаний брехати. І ця проста річ досі робить важливими і актуальними культуру й мистецтво. Крім того, в цих реаліях культура може давати терапевтичний ефект. Ми постійно їздимо у прифронтову зону з виступами, концертами і відчуваємо, наскільки все це важливо людям, котрі там живуть. І це не тому, що ми такі хороші письменники. А тому, що людині навіть у страшних, нестерпних умовах важливо триматись якихось людських речей – і це, зокрема, культура. Зазвичай нас там просять про війну не читати – вони нею і так живуть – а хочуть чогось світлого й ліричного.
За великим рахунком, нас виховують не президенти і не прем'єр-міністри. Нас роблять такими, якими ми є, письменники, композитори, кінорежисери. І читачі це насправді розуміють.
Текст: Олена ОПАНАСЕНКО
