Цього тижня в українському прокаті можна буде побачити 4 нові фільми і збірку стрічок на Британському кінофестивалі. INSIDER зупинить ваш погляд на трьох пунктах: на лауреаті цьогорічного Берлінського кінофестивалю "По той бік надії" фінського живого класика Акі Каурісмякі, звісно, на черговій серії "Зоряних воєн" і на фільмах фестивалю "Нове британське кіно – 2017".
По той бік надії
Це висококласний артхаус, але в ньому, перероблюючи приказку, - і сам гам, й іншому дам: одна ложка за чудового фінського режисера Акі Каурісмякі, а інша – за сучасність, виявлену в абсурдній і злій реалістичності. Хто знає і любить цього режисера, "По той бік надії" - подарунок року, повний суто його фішок, з музичними номерами, з гумором без сміху, із сарказмом, здатним зруйнувати стіни, та беземоційністю, від якої кричати хочеться.
Цього року на Берлінале йому присудили "Срібного лева" за режисуру. Можливо, лише тому, що "Золотого лева" вже віддали – "Тілу і душі", про який ми писали два тижні тому.
Фільм про сирійця, що, втікаючи від війни, де загинула майже вся його велелюдна сім’я, переходить пішки і щасливо кордон з Туреччиною, з неї човном добирається до Греції, потім знову на своїх двох через Македонію мандрує в Сербію, і врешті б’ється головою об закритий кордон з Угорщиною, де губить сестру. Тепер він починає її шукати, поневіряючись Австрією, Словенію і Німеччиною, а після нападу на нього в Польщі місцевих скінхедів, він танкером з вугіллям перепливає до Фінляндії. І сам, чесно, приходить до поліції і просить притулку в якості біженця.
 |
Але, незважаючи на ретельно задокументовані жахливі поневіряння сирійця, суд постановить: "Приймаючи до уваги ситуацію в Алеппо, кількість актів насильства і гибелі людей, що пропорційно великій кількості мешканців цього міста, Міністерство іноземних справ вважає, що в районі Алеппо не існує конфліктів, що можуть мати небезпеку для мешканців міста". І додасть: "Приймаючи до уваги ваші особисті обставини, ми вирішили, що ви не потребуєте фінансової допомоги і захисту".
Звісно, герой не дасться для депортації, звісно, він втече і знайде роботу. Але побитий тепер і тут скінхедами, живучи в коморі ресторану, він пошкодує про своє місцеперебування… Це великий і зрозумілий камінь в город фінській демократії, чим фіни пишаються, виставляючи її на оглядини як предмет цивілізаційного досягнення. І це важливе питання до демократії європейської.
Та попри очевидну актуалізацію і політичну складову, "По той бік надії" про звичайних, навіть навмисно примітизованих, людей з бажанням вижити, а життя їх – колообіг білки в колесі. Чоловік іде від дружини, щоб у фіналі запросити її працювати в своєму нововідкритому ресторані. Працівники ресторану переходять від одного власника до іншого. Ще один герой, рятуючись від однієї смерті, у фіналі знаходить смерть іншу. Так, в цьому сенсі у Каурісмякі, як завжди у нього, все доволі песимістично, але хто сказав, що має бути навпаки і що це без сенсу?
"Треба нарешті відпочити від цієї тиші і спокою", - звучить у фільмі фраза. "Буду пити саке і крутити хула-хуп", - звучить інша. "Коли людям погано – вони п’ють, коли людям добре – вони п’ють ще більше", - третя… Це все і про нас і про режисера, відомого пияка. Він навіть на церемонії нагородження в Берлінале Паласті так набрався, що не зміг встати з крісла, і директору фестивалю, Дітеру Коссліку, довелося спускатися зі сцени в зал, аби привітати Акі. Чим засвідчити повагу і велич кіно цього творця, хоч і п’яного як чіп, але геніального.
Зоряні війни
Дитячий вік – найбільш ласий шматочок життя для всіх без винятку виробників кіно, бо цей час творить в голові міфологеми, які можуть перетворити людину на фаната, істинного лицаря без страху та докору. 40 років тому (а в Україні 30-ть) "Зоряні війни" своєю оригінальністю підсадили на голку беззастережного захоплення мільйони і мільйони дітей. Тепер ці діти виросли, але залежність від есенції щастя не пройшла, і не дивно – вона здатна повернути в минуле, зробити дорослого дитиною... На жаль, в усіх сенсах.
На прем’єрі і зліва, і справа сиділи справжні фанати франшизи, які несамовито плескали з появою Люка Скайвокера, Йоди чи Р2Д2, плакали від щастя (справді!), тримаючи ручки біля обличчя, і весь час блаженно посміхалися. Всі екранні 2 години 32 хвилини були для них найкращим подарунком, безвідносно до того, є розсудливість у баченому на екрані чи вона відсутня. Незважаючи на несамовиту дурницю - першу з численних, - зазначену вже в титрах, що класично йдуть знизу екрану у зоряну далечінь – щось на кшталт "відчайдушні герої готуються до блискавичної втечі". Які це герої - втікають? І чому персонажі "Зоряних воєн" постійно, із серії в серію, мають від когось втікати?
 |
Знову базу добрих повстанців знайшли представники злої Імперії (точніше Порядку). Героїчно відстрілюючись, повстанці залишають планету, стрибаючи з надсвітловою швидкістю в іншу ділянку космосу. Натомість, Рей (Дейзі Рідлі) починає осягати свою силу з допомогою нового вчителя джедаїв, самого Люка Скайвокера, віднайденого нею в минулій серії. Разом з цим Рей розмовляє крізь простір з Кайло Реном (Адам Драйвер), який хоче залучити її на свій бік, хоч сам, за Фрейдом, балансує між темною і світлою стороною. А Фінн (Джон Бойега) відправляється на далеку планету-казино, щоб знайти "зламника", здатного "хакнути" систему поганців з Порядку, і ліквідувати систему стеження за повстанцями. У фіналі новий імператор Сноук намагатиметься зламати Рей, при цьому тероризуючи Рена, так само, як це було у фіналі шостого епізоду. Але розв’язка виявиться зовсім інакшою.
Насправді, персонажів - в рази більше, подій – десятки, вибухи – суцільні. І все це яскраве, ефектне, гучне. Воно блимає, літає, стрибає, скавчить і ричить, - як на ярмарку.
Феномен "Зоряних воєн", створений Джорджем Лукасом в 70-х за мізерні кошти, підключили до потужної сучасної системи впливу XXI сторіччя - із сотнями мільйонів доларів підтримки, і водночас з вимогою мільярдних зборів. Дійшло до того, що компанія-виробник, Walt Disney, постановила стягати з кінотеатрів 65% заробітку фільму, а це у 5,5 разів більше, ніж стандарт в Сполучених Штатах, і на 15% більше, ніж в Україні. Гадаєте, когось це обурило? Кінотеатри охоче погодилися, очікуючи натовпи бажаючих подивитися новий, ще більш ефектний атракціон. Попередня серія "Зоряних воєн" і спін-офф разом зібрали по світу 3 мільярди 100 мільйонів. Нова серія самостійно може зібрати стільки ж.
І все це за наявності повної нісенітниці в сюжеті і окремих сценах. Персонажі виживають в найбільш карколомних моментах. Ведуть себе зумисно карикатурно, як в театрі. Генерал Хакс (Домнал Гліссен), головнокомандувач військами Порядку грає пародію на військового. Люк – вічно насуплений – нагадує хворого на Альцгеймер, з провалами в пам’яті і неузгодженістю рухів, слів та дій. Рен схожий на психа-невротика. Сноук – Путіна. Лея – бабусю.
У всій фільмовій метушні одна фраза виглядає не просто єдиною серйозною, а дуже навіть дошкульною до всього цього ярмаркового балагану. Ще на початку Лея із сумом констатує і звинувачує: "Герої помирають, лідери – залишаються". Це може бути невтішним підсумком, і не тільки конкретно цієї серії, а всієї франшизи.
Нове британське кіно – 2017
17-й фестиваль фільмів, зроблених у Великобританії чи в копродукції з нею, як завжди, покликаний продемонструвати всю культурну та інтелектуальну могутність королівства. Разом з цим фестивальні відбірники не цураються показувати проблеми британського суспільства - чи-то наркотичну залежність і секс-торгівлю, чи моральне падіння всієї провінції та помсту окремих людей.
Наприклад, "Тебе тут ніколи не було" Лінн Ремсі розповідає про боротьбу одного чоловіка з цілою індустрією торгівлі дівчатками, боротьбу брутальну і безкомпромісну. І знята ця боротьба так, що на цьогорічному Каннському кінофестивалі критики навстоячки плескали фільму 7 хвилин, після чого картина отримала приз за сценарій (Ремсі) і за виконання головної чоловічої ролі (Хоакін Фенікс). Цікаво, що це вже третій фільм режисерки, який представляє Великобританію в Україні, а перший її дебютний повнометражний фільм, "Щуролов", показувався рівно 17 років тому, на першому фестивалі "Нового британського кіно".
 |
| кадр з фільму "Тебе тут ніколи не було" |
"Останній портрет" Стенлі Туччі - про велич і кризу швейцарського художника Альберто Джакометті (Джеффрі Раш), який, будучи в Парижі, вирішує написати останній портрет – свого друга, американського критика Джеймса Лорда (Армі Хаммер).
Протилежністю цієї ліричної та сумної картини є друга частина славнозвісного "Транспоттінгу" Денні Бойла – про божевільну четвірку шотландських злодійкуватих "торчків" через 20 років після зрадливого розриву дружби. Це саме те кіно, що об’єднує людину з її минулим, і навіть якщо юність була несамовито хаотичною, доросле життя примушує до зовсім іншого. Фільм – віковий, він розвиває героїв, які стали культовими в другій половині 90-х, а тепер - коли виросли, злізли з голки, утворили сім’ї – перетворилися на скоріше звичайних людей. У яких, тим не менше, кров все ще може забурлити… "Т2" мусив вийти в український прокат ще не початку року, але дистриб’ютор B&H скасував реліз, тож на великому екрані фільм можна побачити лише зараз.
"Вбивство священного оленя" Йоргоса Лантімоса - це певна сюрреалістична атмосфера, мінорний настрій і специфічний, не до кінця зрозумілий режисерський стиль, приправлений трагічністю і шоковими моментами, що ділять глядачів з одного боку на випадкових жертв експериментів режисера-маніяка, а з іншого – на підготовлених любителів травматичного кіно.
Вже другий раз поспіль, після "Лобстера" 2015 року, не вдається отримати відповіді на питання, для чого стріляти з гармати по горобцях – запрошувати акторів-зірок і просити їх не-грати: цього разу грек залучив голлівудських акторів Ніколь Кідман і (знову) Коліна Фаррела, які говорять беземоційним голосом робота з обличчям соціопатів. Втім, ідея фільму - розплата лікаря-хірурга за смерть пацієнта – може трансформуватися в будь-яку форму.
Також в програмі фестивалю "Земля божа" Френсіса Лі та добірка короткометражок "BAFTA: Британія. Коротко".
