У віці 77 років у містечку Бесеж, у Франції, помер Леонід Плющ - публіцист і дисидент, математик і правозахисник, та насамперед - блискучий літературознавець, якого взагалі-то, за усіма законами епохи, просто не мало бути.
Книги, написані ним - вже не молодим і далеко від дому - це теж по-своєму "неможливі" книги, написані всупереч і попри все. Адже до того, як потрапити за кордон і там осісти, Плющ пройшов численні кола радянського пекла, зумів не просто вижити, а зберегти себе.
З одного боку, біографія Леоніда Плюща цілком типова - як би монструозно у стосунку до того часу це не звучало - для його покоління: народжений у Киргизії, але все дитинство і юність провівши в Одесі, він втратив батька під час Другої світової, а згодом вирішив займатися математикою, яку після погрому кібернетики знову вважають нашою головною "точною" дисципліною. Плющ працював в Інституті імені Глушкова, писав на межі математики і біології з психологією - нова технічна інтелігенція, так.
Поворотним пунктом у його біографії стала смерть "великого усача":
- Нас дурили, але все ще може бути.
Плющ вливається у правозахисний рух, пише про "перегини" і можливості покращення: ми знаємо хрестоматійну працю Івана Дзюби, "Інтернаціоналізм чи русифікація?", але й тексти, особливо листи до відповідних органів, Плюща не менш красномовно говорять про дух часу.
У 1968-му його викидають з роботи і він іде брошурувальником, уже намертво зрісшись із самвидавом: контакти, обмін літературою, підписи. У січні 1972-го, коли застій входить у свою найзадушливішу фазу, Плюща заарештовують, а через рік відправляють на примусове психіатричне лікування: "вялотекущая шизофрения", конячі дози галоперидолу, інсуліновий шок. Так триває два довгі роки.
І десь саме тоді, на іншому кінці Європи, великий "лівий" мислитель Фуко пише одну з найважливіших своїх праць – "Наглядати і карати"… Пізніше вони познайомляться особисто.
Та поки клопотаннями і неймовірною бучею, яку підіймає світова спільнота, - здебільшого авторитетні радянські діячі та вчені: Сахаров і Шафаревич, Глузман і Буковський, – Плюща вдається витягнути з Дніпротепровської спецпсихлікарні та вивезти з Союзу.
У 1976-му він оселяється у Франції, і от тут починається щось цілком нетипове: Леонід Іванович принципово відмовляється робити кар’єру "жертви режиму", хоча права на те має виняткові. Адже йому якраз не "робили біографію" - його, по суті, повільно і методично вбивали. Так, ім’я таким жертвам, на превеликий жаль, легіон, але й кількість тих, хто звабився позою "професійного плакальника", чимала. Судити їх не маємо жодного права, але констатувати явище можемо.
Плющ, натомість, робить різкий – хоча в чомусь і дуже логічний – розворот, і паралельно з громадською діяльністю (Українська Гельсінська Група, допомога тим, хто залишився там) починає займатися літературознавством. Він саме з тих "фізиків", які так несподівано, але й так органічно стали "ліриками", - і якими!
Щоправда, до цього він пише книгу спогадів, "На карнавалі історії", де розказує про все, як воно було насправді – без зайвих емоцій і проклять, тим воно і страшніше:
- Закріплений лікар, Людмила Олексіївна Любарська, краща за Ніну Миколаївну. Вона не садистка, а просто дурепа.
Перед нами – фігура свідка, який, побачивши таке, має сили не мовчати, і готовий ще раз це пережити, аби розказати. Маємо певний корелят до відомої фрази про те, "що після Освенциму поезію писати неможливо": поезію, може, і ні, але свідчити – це майже обов’язок. Це, взагалі, чи не останнє покоління обов’язку – вже не Чину, але ще й не "любіть нас, ми такі важливі". І ось саме тут варто дещо розширити контекст і назвати те ім’я, яке часто спливає, коли думаєш про долю Леоніда Плюща, - це Олександр Солженіцин.
Його "Архіпелаг ГУЛАГ" - книга, яку варто і треба читати паралельно з мемуарами Плюща: як текст-доповнення, книгу-пару, текст-про-те-ж-але-не-про-те: де в Солженіцина масштаб і усвідомлення величі драми - у Плюща тиха приватність і непідробна надривність. Де в "Архіпелазі" панорамування й історичні узагальнення – а в "Карнавалі" (бачите різницю: "архіпелаг" - "карнавал") історія одного життя і одного порятунку, нехай і поряд із національною катастрофою, коли осатаніло вибивають під корінь уже друге велике покоління на силу посталої інтелігенції.
Та головне, певно, не це.
Тут неуникно виходиш на слизьке, та все ж: Солженіцин – хай як він не таврував систему – непомітно, потроху, але мірою читання все більш очевидно підпадає під чари Зла, жахається, але й захоплюється настільки продуманим і витвореним людськими руками пеклом. Він зачарований темрявою, хоч і ненавидить її.
Плющ проходить не менш драматичну еволюцію, але її крайні полюси – це бажання зрозуміти і глуха, але відтепер уже назавжди відрефлексована зневага і презирство. Дарма, що й висміювати окремі речі – навіть (чи й у першу чергу) що стосується суті шістдесятництва - він геть не забуває. І тло виписує блискучо. Бо й воно винятково блискуче: Алла Горська і Надія Суровцева, Іван і Надія Світличні, Сергій Параджанов і Валентин Мороз. І скрізь – "принагідні" роздуми про інтелектуально-злободенне: Маркузе, Юнґ, Виготський. Фактично маємо (і тепер назавжди) людину епохи Відродження. Точніше, другого – "недостріляного" – українського Відродження.
Його розворот до літературознавства не так здивував, як приголомшив: читач побачив цілком сформованого, з абсолютно впізнаваним голосом і чіткою дослідницькою позицією – і це в часи все наростаючого по всіх фронтах релятивізму – автора. Якою позицією? Ну дивіться: його "Екзод Тараса Шевченка" - це чимала книга розвідок про одну(!) поему Шевченка, "Москалеву криницю": різнокаліберних, але винятково цікавих.
Хто каже, що ми не мали свого структуралізму в гуманітарних науках? Та ж просто не читали. Хоча й еміграція теж гідно не прочитала і не зреагувала: ті, хто не готовий каятись у "неправильних" поглядах і не є бездумними ностальджі-патріотами (та ще й пишуть, як їм бог на душу кладе, а не згідно з "традицією"!), - на тих чекає остракізм. І повторення – "камерне", в менших масштабах, але з не меншим градусом ненависті – тільки-но пережитого кошмару.
Інша видатна Плющева книга, "Його таємниця", взагалі, розказує про чи не центрального письменника наших 1920-х років, лідера цілої генерації, людину-легенду і людину-загадку – Миколу Хвильового. Про загадки досліднику власне і йдеться: "Таємна ложа" - а це підзаголовок книги – є спробою зрозуміти й унаочнити ступінь присутності антропософії (революційного сатанізму!) загалом і масонства (в купі з розенкрейцерством) як такого, зокрема в текстах письменника: через найдрібніші деталі та неочевидні образи, до різі в очах вдивляючись у сюжетні "затемнення" і переосмислюючи "загальні місця". Прекрасно аргументована і добре написана, по-доброму задерикувата, цілком для найширших кіл робота і з потенційно "бомбовим" – і таким нині модним, відверто конспірологічно-"змовницьким" – посилом, а чи помітили її тут? Отож.
Ще один контекст, останній. Колись, пройшовши ув’язнення і табори, Абрам Терц (він же Андрій Синявський) виніс звідти "на волю" цілком інше, принципово нове літературознавство, "індивідуалістичне", зухвале і неймовірно свіже: мова про його "Прогулянки з Пушкіним" і "В тіні Гоголя". Плющ же, почавши писати чи не відразу після звільнення, віддав перевагу науковій суворості, прискіпливості та максимальній об’єктивності – далося в знаки математичне минуле.
Як бачиться з сьогоднішньої дистанції, ці дві дослідницькі пропозиції ("поетично-професійна довільність" і педантична наукова вимогливість) виявилися чи не найпродуктивнішими стратегіями інтелектуального опору нудному та тупому – хай скільки по-своєму й "результативному" - тоталітаризму.
Плющ писав про Шевченка і Хвильового, Гоголя і Стуса, Галича й Антонича, Тичину та Довженка. Він, як міг, намагався зв’язати розірвану – пошматовану буквально "на м’ясо" – тяглість поколінь, відчитати те, що знали лише ті, назавжди зниклі. Вийти за "прокляте коло" квазі-філологічної необов’язковості та лірично-нудотної "відсєбятіни", писати про близьке, але з певної, конче потрібної дистанції, – критичної, але не винятково ревізіоністської. Він - у вигнанні і відчаї - спробував втримати культуру у притомну стані, не давши їй опасти порохом у безкінечно далеких від живої науки і плідного пошуку збірках і "фоліантах". Втримати і зафіксувати, додавши щось і від себе. Спробував і утримав. От дійсно, Плющ.
Він геть не забронзовілий, бо не введений до жодного канону – по суті, і не прочитаний навіть. Інтелектуал і беззаперечна совість нації, він не був настільки ж грайливим й іронічним дослідником, як Юрій Шевельов, чи таким зухвало-напористим, як Соломія Павличко. Але в нього були – ні, є, продовжують бути, бо це з нами, поруч – свої власні "фішки": так, "тихі", але від того не менш захоплюючі. І ви відразу зрозумієте, про що мова, коли візьмете до рук його роботи.
Плющ мав би стати точкою відліку й оновлення – хоч гуманітаристики, а хоч і суспільного поля як такого; його тексти мали би стати можливістю відживити і перепрочитати замацану за "століття брудних рук" культуру, а особливо - літературу ХХ століття. Його століття.
Поки не став. Але не все ще втрачено.
Хоча все одно зроблено феноменально багато: книги, статті, публіцистика. Курси лекцій у НаУКМА: там він говорив про доконечну і базову потребу стати перш за все уважним читачем, прискіпливим до запаморочення. Тому – так, багато, передусім з огляду на оту згадувану – і так категорично заперечену самим Плющем – "неможливість" і цих його книг, і такого життя.
Таких людей – людей культури, але радше культури і совісті – у нас залишилося катастрофічно мало. Цілий культурний тип незворотньо йде. І відходять вони – Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Стефанія Шабатура, Богдан Сорока – настільки ж стрімко, наскільки й рвучко колись увірвались у злегка прочинені "відлигою" двері культури "з людським обличчям". І нових таких якось зовсім не передбачається. Ми мусимо їх нарешті почути, прочитати і запам’ятати. У нас просто немає іншого вибору.
