"ЛНР" без ЛНУ

Як Луганський національний університет обживається у Старобільську
6 жовтня 201512:00

"Всё украли эти сволочи. Можна так сказати?" - жартома питає мене Сергій Савченко. Він – ректор Луганського національного університету імені Т. Шевченка. Після окупації міста виш не перейшов під юрисдикцію "ЛНР" і навіть видав своїм випускникам українські дипломи. Однак український прапор не захищав ані від постійних обстрілів, ані від "гостей" із так званої "ЛНР". Виш був вимушений переїхати до Старобільська. Тут він відновлює свою роботу вже рік.

Ми звикли, що національні університети мають об’ємні пафосні корпуси, величезну територію і студмістечко. А тут – два скромні за розмірами приміщення і маленька територія. Раніше тут був лише факультет університету. Якщо до військових дій студенти жили по двоє-троє в кімнатах, зараз – по шестеро. Але ніхто з моїх співрозмовників на це не скаржиться. Навпаки: починаю розпитувати студентів про умови навчання, викладачів, труднощі – а вони у відповідь розхвалюють, як їм тут подобається: "Ми дуже задоволені", "Я хотів вступати лише в цей ВНЗ і нікуди більше", тощо. Кажуть лише, що з тими однокласниками, які залишилися в Луганську, не спілкуються через політичні погляди. Про минуле і сьогодення розповідають лише викладачі, яким довелося перевозити величезний університет на маленьку базу свого старобільського факультету:

- Уявіть собі, як ми звідти втікали: хто в шортах, хто в тапочках, - згадує проректор із науково-педагогічної роботи Олександр Бабічев. - Коли я виїжджав 1 серпня, то були розбиті всі гуртожитки, вікон не було в жодному. Поцілили в третій навчальний корпус, розвалили аудиторію. Стріляли починаючи від ранку й цілу ніч. Були періоди, коли обстрілювали щодня. Ми бачили, хто стріляв. "ЛНР-рівці" їздили на старій "швидкій", виїжджали до цирку, звідти стріляли по приватному сектору, потім їхали в приватний сектор і стріляли в протилежному напрямку. Залякували так. Потім почали стріляти від СБУ в наш бік, по корпусах. Ми зайшли якось у кабінет ректора, і в цей час у бік університету прилетіло 10 мін. Чудом встигли вискочити в коридор. Міни побили машини і скло. Прихильники "ЛНР" казали, що то українські диверсанти прикидаються "ЛНР"…

Проректор із науково-педагогічної роботи Олександр Бабічев

Окрім обстрілів, до університету часто приходили бойовики з автоматами:

- Заходить: "Я начальник следственного отдела", - і автоматом мені по столі. – "Ти знаешь, что тебе светит? Подвал, ноги поперебивают". Весь колектив це бачив.

Ситуацію підігрівали і проросійські викладачі, які працювали у виші, розповідає проректор:

- Проривалися вчительки деякі, погрожували. Бігали по території, хапали за руки. Одна поважна викладачка кричала до мене: "Якщо тобі не жалко чужих дітей, пожалій своїх". Ректор сказав, що сидітиме до останнього, був же указ Міносвіти сидіти і чекати. Дмитро Ущенко (інший проректор, - авт.) сидів місяць у підвалі.

Дмитро Ущенко потрапив у полон 11 вересня минулого року, коли університет уже евакуювали до Старобільська:

- Поки обстріли тривали, нікому не був потрібен університет, - спокійно говорить колишній полонений. - Ми собі сиділи і працювали. В Луганську два проректори залишалися і техперсонал. Треба було, щоб хтось залишався, щоб не розтягнули майно закладу. Потім уже почали нас пресувати, що, мовляв, давайте, організовуйте навчальний процес. Де, в "молодій республіці"? Ми сподівалися, що до кінця літа все закінчиться, і ми побачимо українські війська в Луганську, а побачили знову "оцих" в університеті… Зайшли в мій кабінет, автомат приставили: "Пошли". Все. 26 днів у підвалі був. Мене не годували, ми жили за рахунок якихось передач, які приносили друзі та родичі. Сидів-сидів-сидів, потім приходять: "Чого ти тут сидиш?". Сказали: "Йди". Машину забрали і все…

Проректора Дмитра Ущенка тримали в полоні 26 днів

Поки Дмитро Ущенко відбивався від "гостей із ЛНР", університет потроху намагався відновити роботу на базі свого старобільського факультету. Вся науково-технічна база залишалася в Луганську. Роботу полегшувало лише те, що почали розвивати базу факультету, а не будували "з нуля":

- Коли ми сюди переїхали – в маленькому штабі були всі: один бухгалтер, один представник відділу кадрів, один проректор, - з усмішкою згадує Олександр Бабічев. - З цього починалася робота оргкомітету з відновлення університету. Після 25 серпня зібрались і почали збирати деканів, заступників. Нічого ж не було: ні свого комп’ютера, ні аркуша паперу. Тут у серпні-вересні були бої за Щастя, Новоайдар, тут таке робилося… Все позакривалося, тільки університет лишився.

Спершу працювали зі студентами дистанційно. Ректор каже, що це допомогло зберегти частину студентів, яка не мала змоги відразу переїхати за університетом. Провчилися так до нового року. За цей час у двох гуртожитках університету зробили ремонт і змогли поселити стаціонарно 400 студентів:

- Тепер ми практикуємо змішану форму навчання. Перший курс перші півроку навчається лише на стаціонарі, щоб познайомитися з університетом. Через півроку ми їх відпустимо додому на місяць, а на цей час сюди заїдуть другі-треті курси, які зараз навчаються дистанційно. Вчимося зараз у дві зміни, бо немає приміщень достатньо. Як ще приїдуть заочники, то будемо працювати і в третю.

 Гуртожиток

Однак навіть із дистанційною системою виш втратив більш ніж половину своїх учнів. Частина студентів перевелася до інших університетів західної і центральної України, ще частина залишилася в Луганську:

- Але вже після нового року ми почали спостерігати такий процес: ці студенти почали звідти тихесенько йти, - каже ректор. - Що ближче до видачі диплома, то більше вони думають про те, щоб мати український документ. Зараз, після того, як вони просиділи так рік і не отримали нічого, крім дипломів "ЛНР", десятками почали вертатись в українські університети. Зараз близько 40 студентів просяться до нас назад. Ми кажемо: "Добре, але ви йдете на той курс, який закінчили в нас, жодні оцінки, які ви мали там, не зараховуються". Це болючий процес, але треба було думати раніше. Я впевнений: якщо далі це все буде продовжуватися, то більше студенти хотітимуть української освіти.

 

Окрім українських, університет втратив іще й 2000 іноземних спудеїв:

- Україна їх не втратила, просто вони пішли в Умань, Харків… Китайська діаспора в нас була дуже велика – близько 700 студентів. Вони кажуть: "Ми готові повернутися". І в нас уже є умови, щоб їх прийняти. Але проблема в тому, що їхні посольства непокояться за своїх громадян і не рекомендують їхати в зону АТО. Ми хоча і за 100 км від лінії фронту, але все одно.

Деякі викладачі, які залишилися викладати в окупованому університеті, теж просилися назад, згадує Сергій Савченко. "І ви їх прийняли?" - питаю. "Послали", - незворушно відповів ректор. І далі з усмішкою, за якою аж світиться гордість, сказав:

- Ми зберегли 80% професорсько-викладацького складу! 80 професорів і 340, якщо не помиляюсь, доцентів. Вони лишилися з нами! Близько 150 людей живуть у Старобільську, інші - в Кремінній, Лисичанську. Частина викладачів приїжджають на окремі курси з інших регіонів: відчитали, заняття провели, і далі повернулися додому і викладають дистанційно. В цьому році ми навіть скеровували викладачів у Женевський університет, щоб вони подивились, як працює там дистанційна система.

 Сергій Савченко, ректор Луганського національного університету імені Шевченка

Викладачі працюють швидше за ідею, ніж за гроші. Частина з них, включно з проректорами, проживають у невеличкому готелі для викладачів. Тут одна кухня, туалет і душ на 20 осіб. Маленькі, але затишні кімнатки:

- Платимо 300 гривень із особи, - пояснює проректор. - Закупили пральні машинки, холодильники. Все самі, а що було робити? Раніше це житло на 10 викладачів розраховане було, а зараз удвічі більше.

Питаю проректора Дмитра Ущенка, наскільки комфортно в таких умовах викладати та жити:

- Скрізь краще, ніж там. Удома є вдома, але якщо розмірковувати з позиції "де краще: тут чи там", то, звісно, тут. Тут люди, вільна територія… Наші працівники дуже змінилися за цей рік, стали справжніми патріотами. Зустрічає мене один у коридорі: "А нас зараз будуть розпитувать про патріотичне виховання?" - сміється. - От зараз ми дійсно можемо його вчити.

Проект реалізується ГО "Телекритика" в партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках польсько-канадської програми підтримки демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD)

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

15.11.2018, 03:37
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 червня 2019

    КСУ вирішує чи є указ про розпуск Ради конституційним. Можливі наслідки

    Як проходило слухання щодо указу президента та коли очікувати рішення

     
    • 9 червня 2019

    Абітурієнтам з ОРДЛО і Криму: як вступити в український університет без паспорта і ЗНО (Інструкція)

    В МОН наголошують: імена всіх абітурієнтів, які користуються центрами, зашифровані. Це потрібно для їх безпеки та безпеки їх батьків.

     
    • 7 червня 2019

    Тижневий огляд Ради: закон про імпічмент, непідтверджені відставки, виборчий кодекс

    Громадянство іноземним добровольцям та покарання за незаконне носіння держнагород

     
    • 6 червня 2019

    П’ятьом учасникам нападу на Катерину Гандзюк винесли вироки

    Всі 5 засуджених пішли на угоду зі слідством

     
Система Orphus