Помилки польсько-українських відносин: чому в Києві не зрозуміли напруження з Польщею і чим це загрожує?

Після початку війни в Україні і підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом стара польсько-українська символіка відносин вигоріла, а нової не придумали. Залишилися лише образи
22 листопада 201720:27

Пульт управління польсько-українськими відносинами випав з рук державних чиновників і його піднесли радикали. Ось уже війт ґміни Стубно, на території якого стояв розібраний "польськими патріотами" пам’ятник воїнам УПА, хвалиться, що камінням з цвинтарного монументу мостять дороги. Це правда, що Варшава потакає радикалам, однак в Україні не розуміють джерела напруження. Пропоную подивитися, у чому були зроблені помилки.

У взаєминах між Польщею й Україною чимало гарних, проте беззмістовних на сьогодні фраз. "Польща першою визнала незалежність України", "Польща – адвокат України в Європі", "Україну й Польщу об’єднує стратегічне партнерство" – найяскравіші приклади.

У листопаді 2017 року, коли між державами триває найгостріше напруження останнього десятиліття, – ці слова особливо ріжуть слух. Східній Європі важко без символізму, та нині подібні слова-заклинання гальмують взаємини. Що з того, що Польща першою визнала Україну, коли це було 26 років тому, а сьогодні в нас "холодна війна"? Що з того, що Варшава – адвокат Києва в Європі, коли на польському кордоні українці проводять по кільканадцять годин, щоб до цієї Європи потрапити?

"Як це, – чую з Києва, – наш стратегічний партнер може дозволити собі не впустити українського чиновника?" – "Що це, – вторять у Варшаві, – наш стратегічний партнер взагалі не шанує трупи поляків і не дозволяє проводити ексгумації жертв?".

Після таких риторичних питань дискусії можна не продовжувати: сторони і так залишаться на своєму, додатково обпікши одна одну температурою наших великих і пафосних символів.

Вигорілі символи й старі образи

Після початку війни в Україні і підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом стара польсько-українська символіка відносин вигоріла, а нової не придумали. Залишилися лише образи: у Варшаві дуже хотіли брати участь у переговорах про Україну, проте Польщу до них не допущено. Польщу зачіпає те, що Україна тепер зв’язується з Заходом без посередництва Варшави – це питання, зрештою, стало однією з тем передвиборчої кампанії "Права і справедливості", коли та прийшла у 2015 році до влади в Польщі. У тодішній риториці партії Україна і її підтримка була важливим пунктом зовнішньополітичної концепції.

Нині, через два роки правління "Права і справедливості", на самому "екваторі" теперішнього уряду, Україну представлено як одне з розчарувань. Такі, мовляв, надії покладалися, а українці на нас уваги не звертають і нові, "варшавські формати" по Донбасу якось не створюють.

Тим часом, коли йшов Майдан, у "Праві і справедливості" – тоді ще опозиційній партії – відбулася дискусія про Україну. Вона стосувалася відповіді на запитання: що важливіше – минуле чи теперішнє? Тоді, у 2014-ому переміг погляд політолога Пшемислава Журавського вель Ґраєвського (нині радника польського МЗС) – минуле залишмо на кращі часи, бо Україна нині бореться за те, щоб взагалі існувати. У часи Майдану українське суспільство підтримали всі головні польські політичні сили, сильна і європейська Україна як ціль стала одним із консенсусів польської політики.

Часи змінилися, на Заході і в Польщі знову говорять про "втому від України", а у Варшаві нових ідей стосовно східної сусідки немає. З Україною не створено якихось великих проектів, котрими можна гарно хвалитися в телевізорі. А правило польської політики таке – коли в першій серії немає ідей, то в другій обов’язково згадають про історію. Істфак за комуністичних часів був опозиційним факультетом, звідти виріс сучасний польський політичний клас – тому про минуле і поговорять з радістю, і з радістю вислухають.

Що Україна проґавила в Польщі

У Києві на цей процес не звернули великої уваги. По-перше, бо в України з’явилися значно більші ніж історія проблеми, а відтак і потужніші партнери. По-друге, у Києві досі переконані, що словами "пробачаємо і просимо прощення" вдасться замкнути всі питання минулого з Польщею. По-третє, українці щиро вважають, що історію вдасться "залишити історикам". Не вдасться.

У війні з Росією пам’ять стала важливим елементом будівництва сучасної української ідентичності, у Польщі це сталося ще раніше. Тим часом офіційні версії пам’яті обох країн побудовано на подібних принципах – вікового страждання, пригноблення і історичної винятковості. У сутичці ці пам’яті вибухають, українська винятковість не допускає польської і взаємно. Наш біль більш болючий, наша правда більш правдива.

Справу ускладнює те, що над історичним діалогом Польщі й України досі кружляє дух Кремля. У цій царині побоювання російської руки часом виправдане, а часом ні. З одного боку, якщо знищення українського пам’ятника в Польщі "польськими патріотами" записується на відео, котре дебютує на сепаратистському порталі в Донбасі, то немає сумнівів, куди ведуть паростки цієї операції; проте навряд чи якийсь агент Путіна шепоче міністрові закордонних справ Польщі, щоб той створив список персон нон-ґрата з українських чиновників. Це вже внутрішня політика Польщі, на яку Київ мав вплив – шляхом переговорів, створення партнерів, бачення.

Однак чверть століття Київ цим шансом не користувався.

Кредит, якого не побачили в Києві

У Києві немає бачення того, що робити з Польщею. У Варшаві, як я вже писав вище, теж. Проте Варшаву виправдовує факт, що упродовж багатьох років це бачення було, і полягало воно в тому, що заради спільного майбутнього Варшава витягує руку Україні, намагаючись надто не вип’ячувати питань історії. Та це не могло продовждуватися безкінечно довго, у додатку зі слабким залученням другої сторони.

До певного моменту польським політикам вдавалося стримувати радикалів, проте такого жесту не зрозуміли в Києві. Просити пробачення в поляків і показувати довідку про це – єдиний крок, на який спромоглися українські президенти. За цим не пішла чутливість на сприйняття спільної історії в Україні, створення інститутів діалогу, співпраці в гуманітарних сферах. А тому поміркованим в українському питання польським політикам радикали стали все голосніше закидати – мовляв, результатів вашої політкоректності щодо України не бачимо, тож навіщо себе стримувати?

Україна не виправдала тодішнього кредиту польських політиків, більше того – вона просто не звернула увагу, що він був виділений. Здавалося, що все спокійно не тому, що є певна робота польської сторони, а тому, що так і повинно бути.

Тим часом внутрішньополітична ситуація Польщі витворювала все більший конфлікт між умовними прихильниками України і радикалами, а Київ або мовчав, або відповідав якось мляво, шаблонно. Це дратувало. Для Києва Польща була лише двигуном, і коли він перегрівався, на нього просто виливали порцію холодної води. Для Польщі ж Україна стала важливим питанням політики, і не тільки зовнішньої, але й внутрішньої. А тут потрібна і постійна праця, і непересічні фігури.

Помилка польської опозиції, яку робить Київ

Польсько-українському діалогові нині бракує не лише бачення, але й сильних персоналій. Півтора десятиліття тому у Польщі вистачило людей, які не пішли за радикалами і не дозволили вести конфронтацію з Україною – хоча конфлікти, зокрема, за львівський Цвинтар орлят, були величезні, емоції в суспільстві вирували.

Нині по обидва боки кордону немає кому сказати: "стоп!". Україна – в слабшій переговорній позиції, зараз прийматимуться важливі рішення щодо Східного партнерства, і конфлікт з Польщею був би небажаним. Київ на рівні президентського оточення минулої п’ятниці зробив поступки перед Польщею, навіть прийняв частково її наратив про "радикалів" у середовищі українських чиновників, яким закрили західний кордон. Варшава задала тон, Київ заспівав у терцію.

Приклад польської опозиції, яка все більше програє "Праву і справедливості", показує, що це хибна путь. У частині польської опозиції, яка з тріском програла вибори 2015 року, подумали: а може й ми частково переймемо погляди "ПіС" на історію, суспільну мораль, на світ? Так і зробили, однак це нічого не дало. Опозиція пересварилася і повністю віддала ініціативу в дискусії "ПіС". "Право і справедливість" задає порядок денний і цим ще більше розігрує політичних противників. Прірва між владою і опозицією збільшується, і це скоріше вигідно владі, ніж її критикам.

Приблизно те саме відбувається у відносинах Польщі з Україною. Україна може (і, певно, повинна) робити поступки Польщі – остання надто популістиськи підійшла до двосторонніх взаємин, а тому роль мудрішого зараз випала Києву. Проте найбільшою помилкою України є відсутність бачення майбутнього взаємин з Польщею, їхньої мети та доріг її досягнення. Київ, як і польська опозиція в протистоянні з правлячою партією, просто переймає інтонації, задані Варшавою: часом прямо, а часом зі знаком мінус. Це дає Польщі можливість легко розігрувати Україну, а тому конфлікти двох держав не просто продовжуватимуться – вони ставатимуть кривавішими.

А паливом у нових конфліктах стануть цілком сучасні теми. Це будуть мігранти з України в Польщі, за котрих ніхто ще не взявся серйозно, проте котрі своїм числом вже "визріли" як тема. Це буде кордон, це будуть питання європейської перспективи України, питання безпеки.

Тож, чекайте в наступних серіях. 

Розділи :

КОМЕНТАРІ

22.11.2017, 20:41
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 грудня 2017

    Не судилося: як Онищенко сварився з САП через суддю

     
    • 12 грудня 2017

    Михеил освобожденный. Как Печерский суд выпустил Саакашвили

    На Банковой не согласны, что они сами поддерживают историю с Саакашвили, потому что это разрушает рейтинг самого президента

     
    • 12 грудня 2017

    Час на себе. Привілеї недоступності

    Френк О’Брайєн — засновник Conversations. Раз на місяць він збирає в кімнаті всіх своїх 50 працівників на цілий день

     
    • 11 грудня 2017

    Хто кому Труханов: герої боротьби проти забудов в Одесі та їхні розбірки

    Хто є хто в боротьбі за міський сад Одеси і чому активісти недолюблюють одне одного

     
Система Orphus