Вороги правди

Днями в Україні вийшов посібник “Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві”. Для нього півтора десятки журналістів написали про своє бачення відповідального споживання інформації, художники з клубу Pictoric проілюстрували книжку дотичними до теми роботами. Серед авторів книжки — чесько-словацький журналіст і письменник Мартін Мілан Шімечка (Martin Milan Šimečka). За комунізму його книжки виходили лише в самвидаві. При цьому вони були популярними й мали вплив. 1992-го, невдовзі після падіння комунізму, Шімечка очолив словацький ПЕН-клуб. У двотисячні роки він більше відомий як журналіст і редактор: очолював провідну словацьку  щоденну газету Sme та чеський тижневик Respekt. Зараз працює у братиславському виданні Dennik N, який належить самим журналістам.

Із дозволу упорядників видання INSIDER публікує текст Шімечки, присвячений маніпуляціям та пошуку правди у світі сучасних ЗМІ.

Тижневий експеримент Ґарі Штейнґарт розпочав у середу. У п’ятницю він ще контролював ситуацію: першу чарку горілки налив собі лише в обід. У неділю влив її в себе вже на сніданок, а в понеділок подзвонив своєму психіатрові. Той одразу все зрозумів: "Ви опинилися у віртуальному дитинстві, — сказав він Ґарі. — У вас регресія почуттів".

Ґарі — американський письменник, він народився в Росії, але наприкінці сімдесятих, коли йому було тільки шість, батьки емігрували у США. Два роки тому він погодився на пропозицію редакції The New York Times провести тиждень у кімнаті готелю "Чотири сезони" в Нью-Йорку з одним-єдиним завданням — з ранку до вечора дивитися російське телебачення. Перебування там Ґарі закінчилося фразою, сповненою полегші: "Я знову емігрував із Росії. Лише натиснувши кнопку на пульті".

Гарі й не припускав, що через два роки, за місяць влади Дональда Трампа, він напише у Твіттері: "Хто б міг подумати, що ми опинимося в Радянському Союзі сімдесятих років?" Психіатр, можливо, пояснив би Ґарі, що той знову повертається у світ дитинства, із якого, щоправда, цього разу нікуди емігрувати, бо Росія наздогнала його і в Америці. Звідси ця регресія почуттів, яку Ґарі висловлює переляканим питанням: "Я виростав у негативній утопії. Невже мені судилося в ній же і померти?"

Малюнок Іллі Угнівенка.

Ми маємо це повторити?

Так само, як Ґарі, я виростав при комунізмі, у негативній утопії, заснованій на загальнопоширеній брехні. І так само, як Ґарі, мені перед лицем деяких сьогоднішніх трендів спадає на думку питання, чи нам справді судилося повторити той шалений час, коли брехня була нормою.

Сьогодні панує переконання, що люди при комунізмі могли розрізняти публічну брехню режиму і свою приватну правду, та я думаю, що ми піддаємося ілюзії про нас же самих. Я роками жив серед робітників, у яких не було чого втрачати, але не пригадую, щоб вони обговорювали, як бреше режим, — і не тому, що боялися донощиків. Вони не говорили про цю брехню, так само як переважна більшість людей, з однієї простої причини — вони сприймали її за правду. Це була правда про їхнє життя, у якому не було альтернативи. Вони поділяли цю брехню, бо вона була частиною їхнього справжнього і єдиного світу, тоді як "життя в правді" вони вважали відвертою дурнею, нереальним світом кількох романтиків.

Алєксандр Дугін , ідеолог російського націоналізму

“Факти — це те, у що вірить більшість”.

Лише коли режим почав слабшати і на горизонті з’явилася реальна альтернатива, яку пропонувала західна демократія, люди почали бунтувати. Однак режим упав не від потреби правди. Він упав насамперед від потреби людей у свободі, а це дещо інше. Цю свободу пропонувала західна демократія, у якій дозволено безстрашно говорити правду і не менш безстрашно брехати.

Різниця між диктатурою і ліберальною демократією полягає в суспільній домовленості, що, попри свободу брехати, універсальною настановою є повага до правди. Правду розуміють у її просвітницькому значенні, що вимагає відповідності слів і реальності. Політик, спійманий на брехні, зазвичай залишав свою посаду, журналіста, який написав вигаданий репортаж, одразу звільняли.

Ця настанова сьогодні стрімко руйнується, навіть у найменш очікуваних місцях: брехня панує не тільки у своїх звичних кремлівських вежах, вона вже змогла витягти Британію з Європейського Союзу, а потім здобула і Білий дім. Ми не знаємо, чи може ліберальна демократія пережити цю переможну ходу брехні, не знаємо, чи вистачить того, що Фейсбук і Ґуґл заводять засоби для виявлення брехні, а європейські уряди готують оборону проти російській дезінформації. Це, звісно, похвально, тільки така оборона ґрунтується на переконанні, що повернути повагу до правди в громадський простір можна, лише викриваючи брехню.

Малюнок Юлії Тверітіної.

А якщо люди сьогодні протестують проти правди ліберальної демократії з тієї самої причини, з якої повставали проти брехні комуністичного режиму, — лише тому, що вже переситилися життям, яке не пропонує жодної альтернативи?

Можливо, у них уже вдосталь тих, хто стверджує, що тріада ліберальної демократії, ринкової економіки і глобалізації — це найкраще з можливого і що окремі зради — прийнятна ціна чи навіть необхідний етап на шляху до покращення. Якщо в очах багатьох людей ці зради — це, навпаки, доказ зіпсутості цілої системи — від війни в Іраку (зрада демократії) через фінансову кризу (зрада ринкової економіки) до міграційної кризи і росту нерівності (з вини глобалізації)?

Чому ці люди досі не бунтували? Тому що ця тріада десятки років була їхнім одиноким реальним світом, для якого не було жодної відповідної альтернативи. Яка, однак, почала виникати в останні роки.

Ця альтернатива — світ, звільнений від диктатури правди у її просвітницькому розумінні, світ "альтернативних фактів". Це альтернатива, яку пропонує Росія і яка не пройшла добою просвітництва, а путінський ідеолог Алєксандр Дугін наголошує: "Правда — це справа віри. Факти — це те, у що вірить більшість".

У Ґарі Штейнґарта справді відчуття дежавю, бо Дональд Трамп русифікує американську політику і суспільство, якому постійно бреше і водночас каже: "Вірте мені!". І його виборці пристрасно йому вірять, поділяють із ним власну правду, яка за нормами ліберальної демократії є брехнею.

Існує потреба нового типу активізму, який помічає фальшиві новини

Колись, коли західна демократія підраховуватиме збитки, яких їй завдала сьогоднішня світова пожежа, що спалює правду, можна буде спитати себе, як стало можливим, що стільки людей вірило брехунам і що знайшлося стільки тих, хто йшов проти правди.

Пояснення може бути простим і приходити з несподіваних боків. Як відомо, лісові пожежі найнебезпечніші в тих країнах, де найбільше намагаються їм запобігти. На якийсь час це, звичайно, вдається, але потім виростає багато дерева, яке є добрим паливом для випадкових і від цього ще більших пожеж.

Малюнок Валерія Тихонюка

Із ліберальною демократією може бути так само. Від Другої світової війни вона намагалася запобігти пожежам — законом про брехню в Освенцімі, політичною коректністю, соціальною державою, інтеграцією країн у Європейському Союзі і т. д. Їй це вдавалося настільки, що підпалювачі, які серед нас жили завжди, сьогодні наважилися витягнути сірники і запалити їх публічно. Їм раптом стало багато чого підпалювати: розбухлі демократичні інституції і правила перебирають вогонь одне від одного і врешті все горить одночасно.

В історію, наприклад, увійде підпалювач Паул Горнер, який, продукуючи фальшиві повідомлення на Фейсбуку, за місяць заробляє більше як десять тисяч доларів і помітно впливав на виборців перед торішніми виборами американського президента (він, зокрема, автор фейку про те, що члени відомої і популярної секти аміші голосують за Трампа). Після виборів він зізнався газеті The Washington Post: "Я жартував, але виборці Трампа вірять усьому. Це лякає".

Або той хлопець із Македонії, який послав у світ фейк, ніби папа хоче перемоги Трампа, що його прочитали і поширили мільйони американців. Вісімнадцятилітній юнак із міста Велес після публікації фейків восени минулого року заробив на рекламі у Фейсбуку і Ґуґлі шістнадцять тисяч доларів. Тепер він трохи переляканий: "Американські вибори виграв дурень, який, можливо, розпочне третю світову війну", — сказав він для порталу Wired.

Малюнок Анни Сарвіри.

Підпалювачі

Цей хлопець сьогодні, можливо, шкодує, що запалив сірник, та ні він, ні Паул Горнер не є найбільшою загрозою для правди. Справжні підпалювачі тримають у руках не сірники, а вогнемети, і спрямовують їх на один із стовпів сучасної цивілізації — на традиційні незалежні медіа.

Якщо сучасні популісти, фашисти і націоналісти мають щось спільне, то це їхня ненависть до журналістів, яких вони називають "ворогами народу" (Трамп), "корумпованою сволотою" (чеський політик Андрей Бабіш), "брудними повіями" (екс-прем’єр Словаччини Роберт Фіцо) — таких означень різних авторів можна навести безліч.

Ідеться переважно про людей, яких саме ці медіа багато разів спіймали на брехні, але нині перестало діяти старе правило, що в західній демократії політика за брехню карали позбавленням посади. Навпаки, самі ці брехуни голосно і наполегливо звинувачують медіа в брехні, що нагадує хворобливу оборону.

Та все набагато гірше. Це цілеспрямований напад за зразком, який цього разу походить не з Росії (там ніколи не було вільних медіа, тож не було на кого й нападати). Це наш власний винахід, який увійшов в історію під назвою Lügenpresse (лжепреса). Походить він із Німеччини задовго до нацизму, але саме Гітлер зробив із цього поняття зброю масового знищення правди і демократії. Багато сучасних політиків ідуть його слідами, усвідомлюючи це чи ні.

Щонайменше сто років медіа, принаймні на Заході, функціонують як службові шляхи до правди. Вони є основою ліберальної демократії. Популісти та їхні виборці можуть забрати в них цю функцію і сказати, що їхні послуги більше не потрібні

Щонайменше сто років медіа, принаймні на Заході, функціонують як службові шляхи до правди: вони є основою ліберальної демократії. Популісти і їхні виборці можуть забрати в них цю функцію і сказати, що їхні послуги більше не потрібні, але все-таки є небезпідставна надія, що, як недавно сказав Біл Ґейтс, люди "повернуться до правди". А поки це станеться, обов’язок медіа — вижити, щоб вони могли її охороняти і зберігати до неї повагу.

Однак це якраз те, чого бояться популісти різних типів, тому щойно дорвавшись до влади, вони намагаються знищити незалежні медіа. Завдяки свободі висловлювання брехуни добираються до влади, одразу скасовують цю свободу і забороняють правду. Ми цю схему знаємо з власної історії, а ще із сучасної Угорщини, і це другий бік цієї загрози.

Малюнок Олега Щерби

Брехати не гріх

Я знаю, що в цьому тексті я оперую поняттями правди і брехні у спосіб, який може викликати враження, ніби я переконаний у своїй здатності впевнено відрізнити одне від іншого. Це не так, і я часто сумніваюся навіть у своїй власній правді. І все-таки саме доба просвітництва, яка народила науку, пропонує нам певний дороговказ — це повага до фактів і доказів, які не мають альтернативи.

Із цієї поваги виросла наша цивілізація з якістю людського життя, що не має аналогів в історії. Без цієї поваги до правди не виникли б технології, потрібні для існування соціальних мереж, які сьогодні — який парадокс — цю повагу вбивають.

Брехня сьогодні має один добре впізнаваний знак: із неї ллється ненависть

Як же впізнати брехню і вберегтися від неї? У біблійних заповідях гріхом названо лише неправдиве свідчення про ближнього свого, але не сама брехня. І тому я думаю, що — хоч я і вважаю її за великого ворога — немає сенсу забороняти чи карати брехню. Правильна оборона, наприклад, — це новий тип активізму, який помічає фальшиві новини, що розлітаються у нашому цифровому всесвіті.

Проте звідки я знатиму, що є брехня і яка брехня небезпечна? Для цього не потрібно навіть знати правду, адже брехня сьогодні має один добре впізнаваний знак — із неї ллється ненависть.

Ґарі Штейнґарт боїться, що негативна утопія і брехня можуть перемогти в Америці і це загрожує і Європі. Я розумію його, але не поділяю цього страху. Першу половину життя я провів у надвладі брехні комуністичного режиму, другу — у вільній системі, де правда і брехня сходяться у відкритому і драматичному поєдинку.

У першій половині життя людей, які поважали правду, я знав майже всіх особисто. У другій половині життя я спостерігаю явище, яке після того досвіду зовсім не передбачав: кількість людей, готових не лише поважати правду, а й обороняти її, постійно зростає. Звісно, брехня може перемогти на виборах, але це не означає, що вона переможе правду. Оборонців останньої більше, ніж ви думаєте.

Мартін М. Шімечка. 

Видання посібника відбулось за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках програми Transition Promotion Program. Інформація, висвітлена в цій публікації, може не відображати офіційної позиції Міністерства закордонних справ Чеської Республіки.