Гроші та гречка. Технології українських виборів у 12 історіях. Частина 4

Президентство Віктора Ющенка запам’яталось не лише зменшенням адмінресурсу та збільшенням меж свободи преси, але й початком нової ери політтехнологій, в якій усе визначали не ідеї, а гроші.

Найбільш знаковою історією цих часів стала перемога Леоніда Черновецького на виборах мера Києва.

Як розповідають співрозмовники INSIDER, на початку 2006 року Петро Порошенко попросив менеджерів "5 каналу" організувати медійну та політтехнологічну підтримку своєму приятелю Леоніду Черновецькому. Йому вже допомагав на той час маловідомий тандем із Ігоря Кононенка й зовсім молодого тоді Сергія Березенка. Команда Юрія Стеця оцінювала кандидата скептично, але роботу виконувала.

Головними конкурентами на цих виборах соціологи вважали Віталія Кличка та Олександра Омельченка. У перемогу дивакуватого депутата, що досі запам’ятався лише партією "За красиву Україну", ніхто не вірив.

"Тому, коли мені подзвонили зранку й сказали: поїхали вітати мера Черновецького, я послав колегу подалі та пішов далі спати, вирішивши, що це жарт. Але після другого дзвінка довелося встати й поїхати за квітами", — пригадує співрозмовник INSIDER.

Кандидат приймав вітання в офісі банку "Правекс" на Кловському узвозі. Адекватність його стану тоді викликала питання: під час свого виступу він несподівано перервався, піднявся з-за столу, пересів на приставні стільці збоку й відключився. А за 15 хвилин, ніби нічого не сталось, знов повернувся за стіл.

Перемогу Черновецького тоді пояснили використанням тих же маркетингових схем, що діють при продажу товарів Oriflame чи Amway. Однак політика Україні так "продали" вперше.

Як сталось, що виборці почали обирати продпайок, а не ідеї? Ми спробували розібратись у четвертій частині спецпроекту про історію українських виборчих технологій.

Капіталізація зневіри

“Так, у 2006-му, 2007-му з’явився відчутний середній клас, краще стали жити по великих і середніх містах, верхівка райцентрів. Відчуття впевненості у майбутньому зростало, — каже заступник голови Інституту соціології НАНУ Євген Головаха. — Але відчуття несправедливості зростало ще більше. Соціальна нерівність не ставала меншою. Дошкуляла й відсутність рівних перед законом”.

Свобода ЗМІ не привела до підвищення їх якості й відповідальності. Серед публікацій траплялось чимало “джинси”: оплачених політиками чи бізнесменами маніпулятивних матеріалів. Політики ж продовжили нехтувати виконанням обіцянок. У підсумку, якщо в 90-х, за словами Тараса Березовця, на стукіт політичних агітаторів двері своїх осель відкривали 80% киян, то в парламентських кампаніях 2006 і 2007 років цей показник упав до 20%, у регіонах — до 40%.

“Тому ми перейшли на формат дворових зустрічей. Але й там, навіть коли ми приводили діючих народних депутатів, могли прийти і 15, і 12 людей”, — каже політтехнолог. Виборець утратив інтерес до політики й політиків. Щоб зацікавити його, доводилось щоразу витрачати гроші — й чималі. Клієнти-мажоритарники, які звертались до послуг Березовця у 2000-ні, мали розраховувати на бюджет від одного мільйона доларів.

“Можливо, я просто не в курсі. Але випадків, щоб хтось тоді вигравав вибори із малим бюджетом, не згадаю, — каже він. — Якщо хтось має хороші стартові позиції — статус чи величезний рівень підтримки — a priori кампанія може бути недорога. Але, у принципі, й зараз для проведення якісної кампанії бюджет менше 500 тисяч доларів не може бути. Потрібна ж певна інфраструктура: найняти штаб, видати певну кількість агітматеріалів…”

Завдяки щедрому потоку грошей і частим виборам ринок політтехнологій розквітнув. “Люди почали профілюватись, — каже політтехнолог Андрій Золотарьов. — Виникли команди, що спеціалізуються на схемах купівлі голосів, з’явились групи “мінусовщиків” — тих, хто працює на зниження рейтингу конкурента. І це були кваліфіковані спеціалісти. Колись ми були “майстрами на всі руки”: і відео робили, й виступи монтували, й листівки вичитували. А в ті роки з’явились профі”.

Із посібника “Як перемогти в мажоритарному окрузі?” компанії Тараса Березовця Berta Communications

Втім, незважаючи на затрати, мажоритарники стабільно обирали найбільш надійну систему стимулювання розчарованого електорату — купівлю голосів “за гречку”. Людей намагались заохотити голосувати в обмін на продуктові набори, лавки або дитячі майданчики, огляди в лікаря чи безкоштовні юридичні послуги. Або й просто за дві-три сотні гривень.

“Народ розчарувався в усіх і зрозумів, що, ніж віддавати голос, краще продавати його, — каже політтехнолог Кость Бондаренко. — Контролювати депутата після обрання люди не можуть, механізм відкликання не працює — от і сформувався суспільний договір, за яким політик, якщо хоче пройти у Верховну раду, має заплатити”.

Технологія на майбутнє

У другій половині "нульових" цією технологією користувались в основному на місцевих виборах: парламентські у 2006 і 2007 роках відбувались за пропорційною системою. Але з поверненням мажоритарки у 2012-му "гречка" стала панівною й тут. Чого варте лише протистояння родин Порошенків та Калетників у Вінницькій області, де кожна намагалась сподобатись людям за рахунок свого благодійного фонду. Втім, митні резерви Ігоря Калетніка, який підтримував свою сестру Оксану, виявилась більшими за щедрість родини майбутнього президента. Врешті-решт, батько останнього знявся з виборів — нібито, через хворобу.

Також із 2012-го масовою стає купівля виборців за принципом багаторівневого маркетингу. Той, хто приводив за собою більше готових поставити "правильну" галочку в бюлетені людей, отримував більший матеріальний бонус.

Але навіть це не завжди гарантувало успіх. Політконсультант Наталя Федоришин пригадує випадок, коли в одному з мажоритарних округів Києва кандидат організував систему, за якою виборець обіцяє проголосувати за нього, дає свої контактні дані й номер банківської картки, фотографує у виборчій кабінці бюлетень із галочкою в потрібному місці — й отримує свої гроші. Конкурент потай викупив списки цих завербованих виборців — і напередодні виборів кожному з них подзвонили, нібито, з прокуратури. “Суворий голос попередив людей, що державі відомо про ці плани, й що за таку підприємливість передбачено кримінальну відповідальність. Наляканий народ відмовився від участі в схемі, — каже Федоришин. — Конкурент переміг. При цьому, до речі, він теж скуповував таким чином голоси. Трохи менше, але купив”.

У 2006 громадяни почали надавати політикам й інші платні послуги. Наприклад, за гроші брати участь у мітингах. Є свідчення, що цю традицію започаткувала Юлія Тимошенко, щоб організувати свою підтримку на річницю Майдану. Так чи інакше, починаючи з того року у великих українських містах, і зокрема в Києві, формується величезна мережа людей, які за 100-200 гривень швидко зберуться постояти під будь-яким прапором за будь-яку ідею. Десяток таких людей, здебільшого студентів і пенсіонерів, курував “десятник”. Далі були “сотники”, “тисячники”, “десятитисячники” — важливі персони у вуличній політиці тих часів. Їх також використовували і для організації слухняного голосування за кандидата.

Дурні гроші на вітер

Втім, навіть великі гроші не завжди ставали тоді запорокою успіху. Наприклад, у 2006-му зазнали поразки Народний блок Литвина "МИ" та партія Інни Богословської "Віче", хоч обидва мали величезні бюджети на рекламу.

Бренд "МИ" вийшов дуже розрекламованим — за характеристикою Тараса Березовця, під ним можна було продавати “хоч горілку, хоч підгузки”. Але чому треба голосувати на нього за виборах, реклама не пояснювала. До парламенту Володимир Литвин тоді не пройшов, витративши по 150 доларів за голос. У наступній кампанії, 2007 року, меседж був конкретнішим: “Країні потрібен Литвин”. Люди повірили: політична сила екс-спікера отримала 3,97% голосів та 20 місць у парламенті.

Інший великий провал — “біло-блакитний майдан”, який відбувався влітку 2007-го в Києві. “Скільки Ахметов сюди людей автобусами тоді привіз… Тисячі, — згадує Золотарьов. — А ефект нульовий. Тому що ідеї не було жодної. І перший, і другий "справжні" українські майдани вимагали великих грошей та серйозної організації, але там і ідея була. А тут — нічого. Як, зрештою, і у випадку Партії регіонів загалом. Втратили гроші, втратили владу — і де ця партія тепер? “Регіонали” вважали, що переб’ють ідеологічних опонентів баксом. А вийшла “шапка-обманка”, в радянські часи були такі. Виглядає, як справжня шапка, а всередині — картон”.

На виборах 2007 року також були спроби створення "технологічних" проектів, зокрема Партії вільних демократів і Блоку "КУЧМА", однак вони теж провалились.

Зіркові війни

Коли в партіях зрозуміли, що політикам народ не йме віри, стали запрошувати у списки знаменитостей зі сфери музики, кіно чи спорту. Так у 2006 і 2007 роках до парламенту потрапили співаки Руслана Лижичко й Святослав Вакарчук, акордеоніст Ян Табачник чи телеведуча Ольга Герасим’юк.

Так само лишалась актуальною і концертна підтримка зірок. Останні часом не гребували зміною політичних таборів на користь щедрішого: наприклад, 2004-го Наталія Могилевська агітувала за Януковича, а у 2010-му вже "перефарбовувалась" під Тимошенко.

У 2008-му кандидати в мери Києва Віталій Кличко та Василь Горбаль ледь не влаштували бійку за те, кого з них підтримує група Scorpions. Німецьких виконавців тоді привіз до Києва кандидат-банкір, але Кличко з братом вирішили вийти на сцену, щоб, нібито, привітатись із давніми друзями. Горбаль розцінив це як спробу задурно пропіаритись на його кишені — і влаштував скандал, провівши імпровізовану прес-конференцію просто біля сцени.

Втім, жодному з кандидатів Scorpions так і не допомогли перемогти Черновецького. Тодішній мер Києва теж використовував технології зі співаками, тільки дещо інші.

Наприкінці травня 2008-го в Києві влаштували великий музичний фестиваль Free Fat Fest. Присвячений він був нібито Дню Києва, однак усе пояснювали час та місце проведення дійства. Починався "фестиваль безкоштовного жиру" напередодні дня виборів, а завершився наступним після нього ранком. Відбувалось усе на стадіоні "Чайка", фактично за межами Києва.

Інформація про фестиваль з'явилась раптово, багатих спонсорів він не мав — натомість серед заявлених артистів були і популярні Planet Funk, і музиканти з недешевих Morcheeba й Faithless.

Завдяки кільком сценам організатори розраховували зібрати 100 тисяч глядачів — здебільшого, молоді, тобто опозиційного до Черновецького електорату. Танцюючи далеко від своїх виборчих дільниць, вони фактично допомагали ненависному меру здобути перемогу. І допомогли: Черновецький тоді здобув 37,05% голосів — більше, ніж його головні конкуренти, Олександр Турчинов та Володимир Кличко, разом узяті.

Дрібні капості

Що з практик тих часів політтехнологи вважають успішним? Тарас Березовець пишається кампанією БЮТ на позачергових парламентських виборах 2007 року. Він тоді був до неї дотичний.

“Ми тоді запускали різні маніпулятивні речі. Наприклад, у Житомирській області вдалось знизити явку виборців по районах, де була найбільша підтримка Партії регіонів, — каже політтехнолог. — Віктор Янукович тоді казав, що дострокові вибори є незаконними, що все це неправильно. От ми й видали листівки, повністю ідентичні за дизайном і фотографіями до тих, які робили “регіонали”. В листівках написали нібито звернення від Януковича: мовляв, шановні виборці партії, оскільки вибори незаконні — не йдіть на них, адже з явкою менше 50% вибори буде визнано недійсними й ми залишимось при владі. Цим масово засипали район — і, дійсно, був результат”. Цю “чорну” технологію Юлія Тимошенко відзначила як зразкову. Вона подарувала Березовцю іменні годинник та грамоту, й попросила прочитати лекцію всім керівникам штабів БЮТ. Що й було зроблено.

Втім, уже за рік Тимошенко стала жертвою таких же технологій у сутичці з Черновецьким. І програла.

Плакат БЮТ до виборів мера Києва. Фото Олени Павлової

"У перший раз він вистрибнув з-за спин. І тоді ж не тільки гречка була, це був складний процес роботи з електоратом”, — каже дотичний до кампанії політтехнолог Андрій Єрмолаєв. Тоді киян, наприклад, масово обдзвонювали чи обходили агітатори Черновецького, дізнаючись про їхні проблеми й обіцяючи їх вирішити...

“На час другої кампанії задача була ще складнішою, адже Леонід Михайлович уже був “зафоршмаченим” кандидатом. Тобто, політично токсичним — це кримінальний жаргон… Блок Юлії Тимошенко виступив різко проти нього, а Юлія Володимирівна тоді була в силі, прем’єркою. Але ми поламали їй плани. І це була чиста, конкурентна боротьба”, - додає чоловік.

Боротьба включала в себе, зокрема, випуск збільшеним тиражем комунальної газети “Вечірній Київ”, у якій в рубриці “Листи до редакції” публікували гнівні обіцянки нібито столичних пенсіонерів стати навіть особистими тілоохоронцями Леоніда Черновецького, щоб урятувати його від можливих замахів. А також уже згадані Free Fat Fest і "соціальну роботу" з літнім електоратом.  

Так Черновецький отримав право ще два роки разом зі своєю "молодою командою" хазяйнувати в Києві. Змінилась ситуація, лише коли президентом став Віктор Янукович. Недемократичним, але дієвим шляхом "регіонали" усунули Черновецького від управління містом, і невдовзі той змушений був переїхати до Грузії, де живе й зараз.

Як змінились технології під час президентських виборів 2010-го і парламентських у 2012-му, і що з них застосовували після Майдану — на INSIDER уже найближчими днями.

Читайте також:

Від Чорновола до Тимошенко: технології українських виборів у 12 історіях. Частина 1

Частина 2. Як із Кучми робили Єльцина й панка

Частина 3. Технології Помаранчевої революції та велике російське нашестя