В першій частині нашого спецпроекту про політтехнології українських виборів INSIDER розповів про вибори за $300, боротьбу за ідеї та про новаторську кампанію Юлії Тимошенко й 1998-й — рік, коли українського виборця почали спокушати великими грішми. Починаючи з 1998-99 кампанії ставали все цинічнішими. У другій частині нашої історії читайте, як Леонід Кучма за півроку наростив свій рейтинг із 6% до 56%, чому і хто привів в Україну російських технологів і до чого це призвело.
Україна не Росія… але зробіть нам так само
У жовтні 1999-го ще не звиклі до паперового спаму мешканці кількох українських міст — зокрема, Запоріжжя — знайшли у своїх поштових скриньках схожий на доларову банкноту папірець. Американську валюту нагадували і зелений колір, і візерунки, й навіть розміщення в центрі людського портрету. Тільки замість Томаса Джеферсона чи Авраама Лінкольна на українців дивився державник вітчизняного зразка — Олександр Мороз.
“Із нагоди своєї майбутньої перемоги на президентських виборах, у якій я повністю впевнений, організовую цю безпрограшну лотерею, — ішлось у тексті на банкноті. — Проведіть по цьому квитку гарячою праскою — і у спеціальному полі з’явиться назва вашого виграшу (праска, фен, пральна машина, яхта, автомобіль “Деу”)”. За призом пропонувалось прийти до місцевого відділення Соціалістичної партії, лідером якої тоді був Мороз. Звертатись спонукали й у випадку, якщо прасування папірця нічого не дасть і ніякого слова не проявиться. “Свій виграш ви все одно отримаєте”, — "запевняв" політик.
Із нагоди своєї майбутньої перемоги на президентських виборах, у якій я повністю впевнений, організовую цю безпрограшну лотерею. Проведіть по цьому квитку гарячою праскою — і у спеціальному полі з’явиться назва вашого виграшу (праска, фен, пральна машина, яхта, автомобіль “Деу”)
Ніхто нічого не отримав. Жодних написів не проступало: це був фейк, чорний піар проти найпопулярнішого кандидата у президенти 1999 року. Після затяжної економічної кризи, ускладненої дефолтом Росії, все більше населення прагнуло повернутись у простіші комуністичні часи — і планувало віддати голоси “лівим“. Чинний президент Леонід Кучма мав усі підстави хвилюватись: його рейтинг на початку 1999-го становив 6%, і на виборах його обходила навіть радикальна лідерка Прогресивної соціалістичної партії України Наталія Вітренко.
Але промінь надії був. Приклад виходу зі схожої ситуації показала Росія, де 1996 року на другий строк пройшов Борис Єльцин, маючи за кілька місяців до того безнадійний рейтинг у 5%.
Як це зробили в Москві? Фаворитом перегонів там був лідер Компартії Геннадій Зюганов. Єльцин заручився підтримкою олігархів, які розуміли, що в разі перемоги комуніста бізнесу буде несолодко. Олігархи допомогли з медіаресурсом: приміром, 10-мільйонним тиражем виходила газета “Не дай Бог!”, на шпальтах якої росіян лякали, що в разі приходу до влади Зюганова в країні почнуться репресії та громадянська війна. У першому турі Єльцин отримав 35% голосів, випередивши Зюганова на три відсотки. А тоді генералу Олександру Лебедю, який зайняв третє місце, запропонували посаду голови Ради безпеки — і, в результаті, 14% виборців-симпатиків Лебедя перейшли в табір Єльцина.
Перед другим туром російські телеканали постійно демонстрували тривожні фільми про радянське минуле, а ранком у день виборів показали фінальні серії популярних серіалів. Це зробили для того, щоб молодь не виїжджала за місто (був початок липня), а лишилась удома й таки прийшла голосувати. Усе спрацювало, Єльцин переміг — і російські політтехнологи різко стали затребуваними. Чимало пострадянських політиків потребували схожого “дива”. Особливо Кучма.
Перед другим туром російські телеканали постійно демонстрували тривожні фільми про радянське минуле, а ранком у день виборів показали фінальні серії популярних серіалів. Щоб люди не їхали з міст
“На кампанію Кучми працювало три штаби, — каже Кость Бондаренко. — Перший, офіційний, під керівництвом Володимира Семиноженка. Другий курував Олександр Волков. А в третьому працювали запрошені Віктором Пінчуком росіяни, зокрема Тимофій Сєргєйцев. Співпрацюючи та ворогуючи між собою, ці три структури забезпечували Кучмі перемогу”.
 |
| Антикомуністична пропаганда від штабу Кучми |
Групи напрацювали наступний план робіт. Перше — “збити” Олександра Мороза, який через спокійнішу, ніж у комуністів, ліву риторику приваблював більше виборців. Друге — нейтралізувати демократичних кандидатів (можливо, призначивши їх на престижні посади чи пообіцявши зробити це в майбутньому). Третє — завоювати симпатії виборців Західної та Центральної України, і четверте — спонукати голосувати здебільшого антикомуністичну молодь.
З усім упорались. Окрім серії відносно дрібних капостей Олександру Морозу на кшталт описаної “безпрограшної лотереї”, у тій кампанії в лідера соціалістів були і серйозніші іміджеві втрати. 2 жовтня, після зустрічі Наталі Вітренко з виборцями у Кривому Розі, в її бік кинули дві бойові гранати. Кандидатка лишилась неушкодженою, а 45 іншим людям пощастило менше: вони отримали поранення, одній жінці відірвало ногу. Замовником замаху назвали керівника криворізького виборчого штабу Мороза Сергія Іванченка, безпосереднім виконавцем визнано його брата Володимира. Цей випадок одразу вдарив по рейтингу Мороза. “Соціологічні заміри показували: кількість людей, які вірили у причетність Олександра Мороза до замаху, була доволі серйозною, — пригадує Бондаренко. — Люди тоді ще вірили ЗМІ, а вони контролювались Кучмою і там постійно згадували про цей випадок. У підсумку ми маємо перше в Україні використання брудної технології із застосуванням зброї”.
Перед політтехнологами Кучми стояли чотири завдання. Перше — "збити" Олександра Мороза. Друге — нейтралізувати демократичних кандидатів. Третє — здобути симпатії виборців Центральної та Західної України. І четверте — спонукати молодь прийти на вибори
Олександр Мороз у першому турі отримав 11,3% голосів, посівши третє місце. У другий тур пройшов зручний для Кучми спаринг-партнер Петро Симоненко.
Українським Олександром Лебедем став Євген Марчук. Він посів на виборах п’яте місце з результатом у 8%, і перед другим туром прийняв пропозицію Кучми очолити Раду нацбезпеки та оборони. Лишалось завоювати симпатії виборців Західної України та молоді. Леонід Кучма облишив обіцянки підвищити статус російської мови, завдяки яким у 1994-му за нього проголосувала значна частка населення сходу. У політичній агітації робився акцент на проукраїнській позиції кандидата. Рекламну кампанію розробляли Ігор Подольчак зі Львова та Ігор Дюрич із Дніпропетровська. Вони намагались "ненав’язливо" вписати другого президента в набір українських символів.
Наприклад, так:
 |
Або так:
 |
Чи так. "Наш" Кучма — сьомий у другому ряді, між Шевченками:
 |
Під портретом Кобзаря Леонід Кучма робив щасливою дуже різношерстну родину:
 |
І якщо композиція нагадує вам "Таємну вечерю" Леонардо да Вінчі — то, дійсно, "родина" складається з 12 членів.
Для тих, хто хотів пишатись, зробили серію плакатів про місце України у світі. Благо, фотошоп тоді вже був:
 |
Білборди з наведеними вище композиціями з’явились у багатьох українських містах. Були й борди загальнопатріотичного спрямування — приміром, як ось цей в Миколаєві:
 |
Виконаний у такій же стилістиці білборд із Рівного завершує меседж:
 |
Щоб привабити голоси молоді, Подольчак "перетворив" Кучму на панка. Ці роботи стали класикою українського виборчого плакату:
 |
А ще закликати молодь обрати Кучму мала пісня — "Голосуй по уму, голосуй за Кучму". "Голосует молодёжь, ведь её не проведёшь: нам не надо этой старой красной лжи", — співали популярні в ті часи Ані Лорак та Лері Вінн. Здебільшого пісня поширювалась через радіостанції.
Ну і, звичайно, sex sells. Кучму в тому числі.
Дизайн повторює популярні в пізньорадянські часи наліпки зі Східної Німеччини. Цю та іншу агітаційну інформацію з кампанії 1999-го взято з портфоліо Ігора Подольчака.
Аналогу газети "Не дай Бог!" в Україні не робили — але була газета "Факты", щоденний тираж якої сягав двох мільйонів примірників. Газета одночасно друкувалась у різних українських регіонах і коштувала 25 копійок. Між першим і другим туром у "Фактах" вийшли статті під, зокрема, такими заголовками: "Президент вірить, що український народ вбереже країну від небезпечних та крутих поворотів", "За якого Кучму ми проголосуємо у другому турі?", "Не можна віддавати на відкуп лівим ідеї соціальної справедливості", "У 1962 році генсек Микита Хрущов наказав відкрити вогонь по мирній демонстрації робітників у Новочеркаську, які протестували проти підвищення цін на продукти" (і ні, це не була річниця трагедії). А 12 листопада, за два дні до виборів, у "Фактах" вийшов великий матеріал про пряму телефонну лінію Кучми з читачами газети. Інформація там була, в основному, такого характеру:
Хто б не допоміг, Кучма вибори виграв — із результатом у 56,25%.
Внесок Симоненка у свою перемогу президент не забув, і ще кілька років забезпечував фінансову підтримку "червоних" силами молодих бізнесменів Костянтина Григоришина і Петра Порошенка. Перший мав зацікавлення в енергетиці, другий хотів отримати суднобудівельний завод "Ленінська кузня" й Київську кондитерську фабрику імені Карла Маркса — тому погодились. А Порошенко ще й почав допомагати благодійному фонду Людмили Кучми. На той момент Петро Олексійович іще дружить з Віктором Медведчуком та входить в СДПУ(о), але вже за 4 роки він буде в зовсім іншій команді.
Починаючи з президентської кампанії Кучми, російські політтехнологи стають неодмінною складовою українських виборів аж до 2014 року. Про те, чи дійсно ця "навала" була успішною для їх клієнтів, і чого це коштувало Україні, читайте вже найближчим часом.
Читайте також першу частину матеріалу
Від Чорновола до Тимошенко: технології українських виборів у 12 історіях. Частина 1
