Чотири терабайти болю: як волонтер зібрав базу даних злочинів на Донбасі

27 червня 201714:09

Колишній будівельник із Луганщини зібрав величезну базу даних про воєнні злочини на Донбасі. Тепер вона — ключовий інструмент для перемоги над сепаратистами й Росією в судах.

Василь Тимчук ріс у патріотичній сім’ї та змалку вболівав за Україну. Настільки, що з початком бойових дій на Донбасі він залишив рідний Ковель та поїхав добровольцем на схід. Там приєднався до батальйону ”Айдар”, із яким у серпні 2014-го потрапив під Іловайськ, тоді в ”котел”, а звідти — в полон.

У ті складні тижні за подіями довкола Іловайська слідкувала вся країна, про обмін полонених домовлялись на міжнародному рівні. Успішно: після першого обміну тюрми "ДНР" залишили більшість бойових товаришів Василя, після другого — решта. Крім нього. Чоловік був у списках на обмін, особливих претензій сепаратисти до Тимчука не мали. Просто знайти не могли: в українському списку на обмін бійця записали Тимченком. Формальність не сходилась — і він продовжував сидіти, вбирати пропаганду, накопичувати образу і втрачати повагу до української держави. Врешті-решт із полону чоловік вийшов, і навіть воювати продовжив — на боці сепаратистів.

В інтересах рідних чоловіка його особисті дані змінено: він не Василь Тимчук і не з Ковеля. ”Із Західної України — це я можу підтвердити”, — каже керівник організації ”Мирний берег” Геннадій Щербак, який і розповів цю історію. Дізнавшись її сам, він вирішив зробити все, щоб такого більше не повторювалось. Щоб у списках полонених чи зниклих безвісти військових та цивільних не було помилок.

Різнороб

Чого ніколи не бракувало в житті Щербака, так це раптових змін. Кілька разів його життя різко повертало в інший бік, руйнуючи мрії та плани. У 1980-х так сталось у російській Астрахані, куди підліток Геннадій поїхав із рідного села під Сватовим на Луганщині, щоб вивчитись на моряка. Одного спекотного дня він вийшов з училища в місто, де вирішив поїсти готових пельменей. В результаті — сильне отруєння, хронічний гастрит, і відрахування з "морехідки" за станом здоров’я.

Дев’яності дали Геннадію дружину: в рідному селі він зустрів студентку-зоотехніка Наталю, куди та приїхала з Луганська на практику. Криза не дала можливості ні достойно заробляти на фермі, ні навіть закінчити освіту. Пара змушена податись на заробітки до Москви, де їхнє життя знов різко змінюється. Наталя не без складнощів народжує первістка — й лікарі кажуть, що відтепер через проблеми зі здоров’ям вона ніколи більше не зможе мати дітей. Геннадій вирішує вилікувати дружину за будь-яку ціну. "Я працював одразу на трьох роботах, сім днів та п’ять ночей на тиждень, — каже він. — Збирав і розбирав торгові намети, вантажив у них товар, заливав бетоном стадіон "Лужники"… Був час, коли щодня мав віддавати лікарні сотню доларів". Вилікувати дружину вдалося, а заощадити в Москві — ні. Виснажена пара повертається додому, в Луганськ. В Україні якраз стає краще з економікою, і Геннадій сподівається, що його навички будівельника зможуть прогодувати сім’ю.

І знов ці плани йдуть шкереберть: виконуючи одну з перших робіт, Щербак падає і ламає руки. Повернувшись за два місяці на будмайданчик, він виявляє, що сили в руках вже нема. "Я шуруповерт довше двох хвилин втримати не міг, — пригадує він. — Сидів там і плакав. Як тепер заробляти на життя? Як годувати сім’ю?" Наважившись, Геннадій їде до Дніпропетровська в офіс знайомої фірми-постачальника фасадних матеріалів. Просить стати її представником у Луганську. Директор погоджується, й Щербак засновує компанію "Новий дім". Основна її діяльність — продаж і встановлення вінілового сайдингу для будинків. Компанія працювала з найдорожчим матеріалом на ринку, її майстри коштували удвічі більше за інших. Але завдяки якості роботи, а також підходу (наприклад, Геннадій власноруч зробив сайт-візитівку компанії, а для наочності презентацій опанував програму для архітекторів та дизайнерів ArchiCAD) компанія швидко вибилась у лідери й отримала замовлень на роки наперед.

2010-ті нарешті принесли сім’ї Щербаків матеріальний добробут. Вистачало і на няню для догляду за дітьми, і на якісне дозвілля. А тоді почався Євромайдан.

"Я не те щоб підтримував повалення влади, але за протестами слідкував, — розповідає чоловік. Російською: хоч Щербак добре знає українську та любить її, російська для нього звичніша. — Коли ж стала актуальною тема єдності України, на мітинги почали виходити й ми. Це було для нас принциповим. Наші діти ходили до україномовних шкіл Луганська — і що, тепер казати їм: ”ми не Україна, ви не українки”?

 

Сум’я Щербаків на проукраїнському мітингу в Луганську. Весна 2014 року.

Проукраїнські мітинги в Луганську тоді не обходились без провокацій та насильства з боку опонентів. Попри це, Щербаки не думали кидати громадську активність. Більше того — купили намет, щоб у ньому проводити на місцевому Євромайдані богослужіння. "Ми віруючі люди, прихожани "Слова життя". Це протестантська харизматична церква, — пояснює Геннадій. — І по вечорах на мітингу збирали людей на молитву — всіх, у тому числі й католиків із православними. В наметі хотіли облаштувати для цього краще місце".

До намету справа не дійшла: якось удень сусідка Щербаків подзвонила Геннадію зі словами, що в двері його квартири стукали люди з автоматами. Він одразу ж узяв дружину, дітей — і виїхав із міста. Навіть речі не зібрали: їх із квартири вивозили друзі сім’ї. "Ми передбачали, що таке може статись: валізи з документами й речима першої необхідності вже місяць стояли зібраними, — пригадує Геннадій. — А от гроші всі було вкладено в бізнес. Заощаджень ми не мали".

Останнім об’єктом, який "Новому дому" вдалося завершити, став стадіон у Краснодоні. Недоробленою лишилась конюшня біля траси "Бахмутка". Найкраща в регіоні, колись там жили п’ять чемпіонів світу. А зараз неподалік — лінія фронту, зокрема відомий запеклими боями 29-й блокпост. Що сталося з облицюванням, Геннадій судити не береться.

Їхала сім’я Щербаків далеко, через усю Україну — до Луцька. В них там не було ні родичів, ні партнерів, і взагалі на Західну Україну вони всі потрапили вперше. Причина одна: там було житло. Місцевий пастор "Слова життя", знаючи про напруженість у Луганську, кілька разів казав Щербакові: "в місті є вільна двокімнатна квартира, ми готові оплатити перші місяці її оренди". Тепер пропозицією довелось скористатись.

В один із перших вечорів Щербаків на новому місці у двері квартири постукали. Це були місцеві волонтери, які прийшли до переселенців із коробкою найнеобхідніших речей та продуктів. "А вам якась допомога потрібна?" — спитав Геннадій у відповідь. Так він став волонтером.

Спершу чоловік допомагав вивозити цивільних зі Слов’янська й Краматорська: знаючи місця та місцевих, телефоном координував переміщення сімей. Потім вставляв металеві пластини у бронежилети, тоді складав сухпайки. Коли в Луцьку вирішили утворити Координаційний центр допомоги учасникам АТО, Геннадію запропонували взяти на себе напрям пошуку зниклих безвісти.

Пошук зниклих означає також наповнення й постійне оновлення бази: що за людина зникла, із ким або чим пов’язана, де саме це відбулось та яких подій може стосуватись. Електронну таблицю доповнювали записи свідчень, документи, фотознімки. "Так у мене зібралась база в 500 людей. Потім центр трансформувався, і я вже вів базу сам, удома. Відчував, що це просто треба робити, — каже Щербак. — Ноутбук тоді мав старезний… Бігав із ним по всіх, кому ця робота може бути корисною — Рубан, Тандит (Володимир Рубан, керівник Центру звільнення полонених ГО "Офіцерський корпус" , Юрій Тандит, переговірник Центру сприяння звільнення полонених та заручників при СБУ — INSIDER). Просив дати бодай старий ноутбук, прост інший, бо мій гальмував сильно. Казав: я можу лопатою робити роботу екскаватора — ви тільки дайте мені лопату".

 

Ні техніки, ні уваги від переговірників Щербак тоді не дочекався. Натомість усе прийшло від інших волонтерів, а згодом і від міжнародних фондів. Чоловіка почали залучати до нових проектів, запрошували на тренінги, де вчили документувати свідчення чи збирати кошти на діяльність. Зрештою, він організував свою громадську організацію — під назвою "Мирний берег". Як образ місця, до якого пришвартувалась сім’я, залишивши край війни. "Ми з дружиною порадились і вирішили: втративши в Луганську все, що в нас було, ми маємо зробити так, щоб ні в кого більше не було бажання запрошувати у свій дім сусідів, ворогів, — каже Геннаій. — Тому вирішили максимально докладно розповідати про ті жахи, які відбуваються на сході".

Для цього організація збирала історії волинян: тих, хто воював на Донбасі, хто побував у полоні сепаратистів чи втратив на війні близьку людину. Частина історій розміщувалась на сайті організації, який Геннадій зробив сам. Частина публікувалась у звітах для міжнародних установ, щось поширювалось місцевими ЗМІ. Офіс "Мирного берега" став місцем, куди кожен, хто відчув на собі війну, міг прийти зі своїм болем — і поговорити про це. Інколи працівники ГО їздили в інші регіони країни. Спілкуючись, вони відзначали усі релевантні деталі, занотовували їх, брали контакти причетних людей.

Так минуло три роки.

База

Зараз це вже не Excel-файл чи підбірка документів. Це окремий сайт, який за принципом організації найбільше нагадує соцмережі Facebook чи VK. В основі тут теж профілі людей, об’єднаних десятками зв’язків. Тільки замість постів — розшифровки свідчень про злочини, свої чи інших людей. Замість зацікавлень — види отриманих травм чи накоєних лих. Фото й відео також достатньо — усі відповідного жорстокого змісту. Це одна з найстрашніших соціальних мереж у світі: в ній є лише кати, жертви та свідки.

Із Геннадієм Щербаком над базою працюють десятеро людей. Усі вмотивовані, кожного якось зачепила війна. Кілька людей втратили на ній близьких.

Є працівники, які допомагають проводити інтерв’ю: за прийнятими у сфері збору свідчень злочинів стандартами інтерв’ю беруть двоє людей: одна веде бесіду, інша контролює хід відеозапису та, коли треба, шукає інформацію — наприклад, місце на карті, про яке йде мова. Є програмісти, які перетворили сукупність людей та свідчень на повну взаємозв’язків систему. Є громадські слідчі, завдання яких — відстежувати інтернет у пошуках фото й відео з доказами злочинів. Їх знайти неважко: сепаратисти часто пишаються скоєним, активно фотографують тортури чи знімають їх на відео, які потім викладають у свої спільноти, зазвичай у VK. Головне — швидко побачити пост і встигнути скопіювати інформацію, оскільки сепаратисти рангом та IQ повище "підчищають" опубліковане.

Фрагмент публічного звіту "Страчені та закатовані на Донбасі", підготовленого "Мирним берегом" на основі зібраної в базі інформації. Попередження: дані в статті буде наведено ще чимало фрагментів звіту, які міститимуть численні факти жорстокості. Це, власне, те, з чого складається база — і те, що є приводом для роботи юристів.

Часом "Мирний берег" спілкується з сепаратистами напряму: серед членів організації є колишній військовий, який уміє знаходити спільну мову з іншою стороною. Тому інформації більшає практично щодня.

Кілька інших волонтерських груп, які займались схожою роботою, зрештою передали зібране ними Щербаку. Зараз у його базі — дані про приблизно половину з десяти тисяч убитих у ході конфлікту, а також про більшість із понад тисячі зниклих. Мета — зібрати інформацію щодо всіх. Тому, навіть якщо війна закінчиться сьогодні, роботи в Щербака та колег вистачить на роки.

Заради чого це робиться? Мета розповісти про жахи війни залишилась, але тепер вона не єдина — і, можливо, навіть не основна. Матеріал важливий і для історії, однак зараз це теж другорядне. Головне — що зібраний архів поступово став базою доказів сотень воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Тому для десятків українських правозахисників і тисяч людей, яких зачепило горе війни, база "Мирного берега" перетворилась на інструмент відновлення справедливості. Найкращий на сьогодні інструмент і, вірогідно, головну надію.

Паралельно зі збільшенням масштабів бази росте й кількість тих, кому її існування не подобається — хто прагне, щоб наведені в ній факти та докази ніколи не стали широко відомими. Це не лише сепаратисти, адже фіксуються також випадки катувань чи жорстокого поводження з боку українських військових. Тому на питання, як можна отримати доступ до бази, Геннадій, всміхаючись, каже: "ніяк". Максимум, що він робить — це показує її з екрану свого ноутбука.

Нещодавно сервер із базою, розміром у чотири терабайти, для безпеки вивезено за кордон. Тепер лишається тільки доповнювати дані новими доказами й бути готовими швидко їх надати, коли прийде час. Коли воєнне протистояння перейде в юридичну площину.

Коли почнуться суди

Якщо через три роки в Харкові поліцейські затримають колишнього сепаратиста-головоріза, чи якщо 2027-го його зафіксують при перетині французько-іспанського кордону, або ж якщо Україна подасть позов до міжнародного суду проти Росії за розпалювання ворожнечі й воєнну підтримку — в усіх цих випадках база "Мирного берега" терміново стане потрібною. У першому випадку — щоб мотивувати взяття під варту й розгляд справи в суді. У другому — щоб швидко домогтись екстрадиції. В міжнародних судах — щоб зібрати більше доказів активного втручання іншої держави в українські справи.

Складанням такої бази даних мали б займатись державні органи. Певна робота ведеться, однак, за словами голови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, якістю вона не відзначається. У базах, які ведуть СБУ чи Міноборони, чимало помилок та неврахованих людей чи обставин. "У березні Міжнародний суд ООН у Гаазі розглядав позов України проти Росії за фінансування тероризму на території України. Готуючи позов, представники держави звернулись до нас із проханням перевірити їхню доказову базу на предмет неточностей. Зокрема, щодо подій під Іловайськом, — каже правозахисник. — Державна база була величезною. Але в ній було й безліч помилок". У результаті за допомоги фахівців "Мирного берега" список із 3500 прізвищ, паралельно виправивши помилки, скоротили до 1800. Решта людей не мали до іловайських подій жодного стосунку.

Подібним чином держава підходить і до фіксації випадків катувань полонених. "У нас є анкета для людей, що вийшли з полону, а в ній — питання: "Чи здійснювались із вами якісь правові контакти органів державної влади?", — розповідає керівниця Центру громадянських свобод, правозахисниця Олександра Матвійчук. — Наведну одну показову відповідь бійця, який просидів кілька місяців у полоні й був підданий жахливим катуванням. Він сказав "ні", а на уточнююче питання, чи говорили йому щось представники держави під час процесу обміну, відповів: "Мені сказали "Ласкаво просимо на вільну землю". Це по-людськи, це гарно, але явно недостатньо".

З одного боку, в держави бракує ресурсів. У Нідерландах над випадком зі збитим Boeing працюють 400 слідчих. В українській війні — десятки подібних епізодів, і для їх належного опрацювання замало як людей, так і грошей. З іншого боку, за словами Володимира Яворського з Центру громадянських свобод, це й пріоритетом не є. Держслужбовці, наприклад, не впевнені, що їхня робота не марна. "Вони думають так: ось я віддам цій справі два роки — а держава, замість виписати мені премію, оголосить сепаратистам амністію", — каже чоловік.

Інший спосіб підвищити ефективність процесу — об’єднати зусилля волонтерів та держави. Так, як це зроблено в Хорватії, де міжвідомчий центр за участі різних державних органів та громадських організацій родслідує злочини Балканських воєн початку 90-х. Так, як це відбувається в Боснії та Герцеговині, де громадська організація з розшуку зниклих безвісти частково отримала офіційні повноваження. Але в Україні подібної практики немає, адже держава не бачить у ГО союзників. "Ми ж не лише зі злочинами сепаратистів працюємо, а і з порушеннями наших військових теж, — каже Євген Захаров. — Ми вважаємо, що і представники іншої сторони не мають піддаватись катуванням, чи щоб у них примусово відбирали майно. Крім суто гуманістичної позиції це важливо й для майбутнього України. Якщо ми бачимо Донбас в її складі".

Держава сприймає розслідування злочинів українських військових як ворожий крок. Тому, коли органам влади потрібна допомога від правозахисних громадських організацій, ті часом звертаються. А коли ГО просять державу надати бодай частину відомої їй інформації — мовчать, стверджує Матвійчук. І законопроект про утворення міжвідомчої робочої групи з фіксації та збору доказів, які вчиняються на території окупованого Криму та в зоні проведення АТО, припадає пилом. 

Частина інформації, зібраної "Мирним берегом", вже використовується в українських судах — зокрема у процесах, які веде Харківська правозахисна група. Що ж до міжнародних судів, то тут доведеться запастись терпінням. І бути готовим, що дії рядових солдат у тих судах не розглядатимуть. "Наприклад, Міжнародний кримінальний суд фокусується на ключових офіційних особах — тих, хто приймає рішення та віддає накази. Десятки тисяч виконавців наказів — уже справа розслідування національних судів. Крім нас, цього ніхто не зробить, — каже Яворський. — Хоча "ключові особи" — це не обов’язково лише керівництво Росії чи Олександр Захарченко. Це журналісти, командири батальйонів. Суд вирішуватиме по ситуації".

Вирішуватиме довго, ретельно збираючи й аналізуючи докази. Подібні процеси тягнуться роками, і, за словами Володимира Яворського, Україні навряд чи варто сподіватись на перші вироки раніше, ніж за 10 років. Найбільша небезпека тут — у тому, що ключові особи до вироку можуть просто не дожити. Як це вже відбулось із рядом донбаських ватажків.

Біль

"Раніше я лише раз покійника бачив, у сьомому класі на похоронах батька однокласниці. Перелякався тоді страшно. А тепер у зв’язку з усім цим і в моргах бував, і наслухався-надивився усякого, — каже Геннадій. Він сидить навпроти мене в червоному вовняному светрі, з насолодою п’є гарячий ройбуш. Невисокий, спокійний, скромний — навіть сором’язливий ("Та яка в мене освіта? Дев’ять класів, та й усе. Корів пас — от і вся освіта."). Хоч він і виглядає старшим за свої 43 роки, ніколи не скажеш, що Геннадій має справу з настільки важкою темою. Що хвилиною раніше він показував звичну для свого робочого дня сторінку в браузері — з абзацами тексту про страждання й фотографіями закривавлених та обгорілих облич.

Дані, що вносяться в базу — вже результат, сухі факти, позбавлені емоцій та сліз. А їх у процесі вистачає. Люди, які приходять розповісти "Мирному берегу" свою історію, часто не можуть розказати її нікому іншому. Потім вони продовжують дзвонити Геннадію та колегам, шукаючи підтримки й можливості довіритись. Вони це отримують: Щербак каже, що тепер особисто від підтримує зв’язок із сотнями тих, по кому боляче вдарила війна.

Це, наприклад, жінка, яка досі не вірить у смерть свого сина й шукає його, потрапляючи під обстріли й на мінні поля. Телефонів матерів, життя яких уже мало схоже на життя звичайних людей, у адресній книжці мобільного Геннадія не один і не два. "Або недавно я спілкувався з батьком загиблого хлопця з "Айдару"… Одного його сина взяли в полон, і Грем Філіпс (російський пропагандист британського походження — INSIDER) провокував його для своїх сюжетів. Іншого ж сина забили до смерті, — каже Геннадій. — І я був вражений — у цього батька не було ненависті взагалі. Такі люди в першу чергу мали б ненавидіти тих, хто з іншого боку — але ні, цього немає. У нього народився онук, він назвав його іменем загиблого сина… І півтора роки вже його ростить". Чого не бракує в житті Геннадія Щербака тепер, то це болю.

А решту місця займає любов. На фейсбук-сторінці Щербака в основному фотографії дружини Наталі ("вона завжди зі мною — і коли я на "Мерседесі", й коли на "Жигулях") та дітей. Тепер у подружжя п’ятеро доньок, усі з розкішним рудим волоссям, у кожної воно трохи інакшого відтінку. Найстарша Аня — вже студентка, найменшій Соломії лише два роки. "Усі нас питають: так багато дівчат тому, що ви хлопчика хотіли? Та ні, ми завжди чекали саме доньок, — всміхається чоловік. — Навіть імені хлоп’ячого ніколи на думці не було". Геннадій нерідко згадує, що те, чим займається, робить зокрема заради спокійного майбутнього своєї сім’ї.

Крім любові до близьких у житті Геннадія, як вірянина, багато любові до Бога. "Я Богу довіряю, і досі він ніколи мене не підводив. Завжди всім забезпечував. Як би життя не складалось, ми жодного дня не були голодними, жодного дня не були голими й не жили на вулиці, — каже Щербак. — Ми мали все, що треба на день сьогоднішній — завжди. Ці речі з’являлись дивом, наче нізвідки. Бог працює через людей, і завжди знаходились ті, хто допомагає".

 

Вірою Геннадій пояснює й те, що йому вдалось втілити цей масштабний та емоційно важкий проект. Адже спершу він і сам до кінця не розумів, навіщо складає базу. "Я просто відчував, що це може принеси користь людям. Відчував, що це також служіння, — каже він. — Але все відбувається вчасно і правильно. Я продовжував, довкола збирались люди. Тепер ми усі разом дивуємось тому, до чого це дійшло".

Антон Семиженко, для INSIDER. Фото Геннадія Щербака та його сім’ї — з Facebook-сторінки чоловіка

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
473
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

27.06.2017, 14:45
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 липня 2017

    Стріляли в спину і сховалися за “Беркут”. Як допитують потерпілих у справі розстрілів 20 лютого

     
    • 19 липня 2017

    Райнин или Хомутынник: кто останется при власти в Харьковском облсовете

     
    • 14 липня 2017

    Для трудоголиков: Как проветрить мозги и отдохнуть

     
    • 13 липня 2017

    Не вмрете: медичну реформу спустили на гальмах

     
Система Orphus