Революційний інфантилізм

20 березня 201722:25

Бити "шоколадного баригу" усяка палка годиться, а значить, можна захоплювати ОДА, різати залізничні колії, гатити по поліцейському відділку з РПГ, кидати гранати під Верховною Радою і творити інші безумства.

Схоже, саме так вважають деякі наші радикали і відрізнити опозиціонера від партизана стає дедалі складніше. Суспільство вже звикло до революційних заварух, тому реагує на все це досить флегматично. "– Що там за галас, куме? – Та нічого, хлопці знов злочинний режим валяють". На барикади ніхто не поспішає, але і за владу не вболівають – за міжвидовими стосунками земноводних та плазунів краще спостерігати здаля. Але якбижто йшлося лише про владу…

Популісти на те і популісти, щоб провокувати, але і щирих радикалів неважко зрозуміти. Українці століттями жили в умовах, коли держава була для них чужою: царською, радянською, німецькою, потім знов радянською. Тому вибір життєвих стратегій був невеликий: або колабораціонізм, або партизанщина, яка на практиці була сущим донкіхотством.

Щоправда, на відміну від хитромудрого ідальго, українські звитяжці рідко помирали своєю смертю. Поповнюючи пантеон наших національних мучеників, вони мріяли про державу, але побути державниками на практиці більшості з них так і не довелося.

Зате у боротьбі з державними інститутами наші герої досягли непересічних успіхів. Якщо відкинути теоретизування, історія ОУН з усіма її акціями і атентатами – це "Кулінарна книга анархіста", тільки набагато крутіше. Через це, виховані власною історією, ми дуже полюбляємо революції.

"Яку партію не почнеш будувати, все одно виходить КПРС" - колись жартували про homo soveticus. У свідомих українців свої проблеми: за що не берися – все переходить у "антирежимний резистанс" і національно-визвольну війну.

Поведінковий паттерн не зламало навіть здобуття незалежності – принаймні, три останні революції українці здійснили за старими шаблонами. Щоправда – ніде правди діти – Кучма з Януковичем і справді були схожі на колоніальних адміністраторів.

А якщо державою явно чи приховано керують вороги, то всі її інститути – ніщо інше, як інструменти поневолення. Силові відомства – це окупаційний контингент, податкова займається реквізиціями, а жовто-блакитний прапор над Верховною Радою лишили для замилювання очей міжнародній спільноті. А значить, за предківським звичаєм, треба знов йти в колаборанти або у повстанці.

Аж ось у 2014-му ситуація докорінно змінилася. Якою б недолугою не була чинна влада, окупаційною її ніяк не назвеш. Корумпованою, брехливою, некомпетентною – так, але окупаційною – чи не вперше в історії! – ні. Героїчний досвід минулих поколінь, викарбуваний на скрижалях історії, одномоментно застарів: настав час виходити зі схронів і розбирати барикади. Але патерни міняються повільніше, ніж обставини – тому чимало щирих патріотів, невдоволених владою, зараз поводяться, як заслані у ворожий тил диверсанти.

Чим більше хаосу – тим краще. "Головний ворог – у Києві", "Порошенко гірший за Януковича" та інші зрадофільські мантри – це спосіб повернутися до комфортного повстанського минулого, коли за деструктивність тобі була шана і хвала. А головне – партизан був позбавлений обставинами від громадянської відповідальності. Його героїчна справа маленька – чинити "кіпіш", завдаючи максимальної шкоди окупантам. Все інше – розбудова економіки, написання законів, будівництво інституцій – буде колись потім, після перемоги.

Нашим звитяжним предкам це вибачно, бо до перемоги вони зазвичай не доживали, але теперішні тилові ігри в повстанців відгонять інфантилізмом. Бавлячись з сірниками, діти вірять, що нічого поганого з ними не трапиться – в гіршому випадку, насварять батьки.

Лише потім вони починають розуміти, що в результаті можуть згоріти і вони самі, і батьки, і сусіди. Схоже, отак і наші радикали вірять, що українська держава має невичерпний запас міцності і зруйнувати її може лише сам Господь Бог. А значить, прості смертні можуть творити що завгодно, не турбуючись про можливі наслідки своїх дій.

Крім того, тут проглядає глибоко інфантильна віра у доброго вождя, який прийде і порядок наведе – треба лише дочекатись. Цим нахтненні повалювачі режимів дуже схожі на ігромана, який шапає ручку автомату, щоразу сподіваючись зірвати джекпот. Як ми пересвідчились під час останнього Майдану, за чергову спробу іноді доводиться платити кров’ю, але життя влаштоване трохи складніше, ніж казино.

На жаль, корупцію не зупиниш, звівши в потрібному місці барикаду або, як тепер модно казати, редут. Реформувати країну методами національно-визвольної війни – все одно, що лікувати гепатит ампутацією. Залишається сподіватись, що радикальні патріоти усідомлять це раніше, ніж станеться чергове лихо – і з ними, і з країною.

Максим Віхров

* Колонка - це виключно авторське сприйняття подій та осмислення дійсності 

Розділи :
109
ПЕРЕГЛЯДІВ
0
КОМЕНТАРІВ

КОМЕНТАРІ

31.05.2017, 15:01
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 липня 2017

    Стріляли в спину і сховалися за “Беркут”. Як допитують потерпілих у справі розстрілів 20 лютого

     
    • 19 липня 2017

    Райнин или Хомутынник: кто останется при власти в Харьковском облсовете

     
    • 14 липня 2017

    Для трудоголиков: Как проветрить мозги и отдохнуть

     
    • 13 липня 2017

    Не вмрете: медичну реформу спустили на гальмах

     
Система Orphus