Байден приїхав!
Лунає звідусіль. Про це говорять політики, про це говорять журналісти, про це говорять навіть на ринках.
Чому для нас це так важливо?
Країна Майданів виявляється так просто готова себе віддати в руки Вашингтону чи Брюсселю, чи ще комусь. Аби не Росії.
Чому? Не чому не Росії, не про те мова. Ми не віримо в себе? Навряд. Ми не віримо в наших політиків? 100%.
І в цій зневірі ми чомусь все більше й більше впадаємо в крайнощі. Можливо, нам варто трохи зупинитись в цьому нестримному бажанні віддатись незвіданому заради своєї свободи?
Вам не здається, що в своєму бажанні втекти від совкового минулого ми просто не бачимо краю?
Ми наче героїня безсмертного твору Льюїса Керолла "Аліса в країні чудес" повторюємо:
- Коли довго біжиш зі всіх ніг, неодмінно потрапиш в інше місце.
І ми біжимо, біжимо, шукаючи те саме "інше місце".
Тільки от проблема в тому, що в цьому "іншому місці" насправді нас не дуже й то чекають. ЄС всім своїм виглядом показує, що поки нас там не бачать. У Вашингтоні гра зовсім іншого, геополітичного рівня, до якого нам дуже й дуже далеко, хоча і наші політики і наше суспільство (тобто ми з вами) чомусь вирішили, що ми в цій лізі вже гравець.
Ми в цій великій геополітичній грі залишаємось виключно об’єктом, і скільки б ми не бігли, за допомогою всіх інших, ми cуб’єктом не станемо, допоки не зрозуміємо свого реального місця на цій великій шаховій геополітичній дошці.
У другій частині вищезазначеного твору Королева чітко вказує Алісі, що коли була молодшою, постійно вірила в дива.
- Та що там казати, інколи я встигала повірити не менше ніж в шість небилиць ще до сніданку, - наставляла Алісу Королева.
Прикро, що ми ніяк не можемо зрозуміти, що всі "дива", в основному, відбуваються виключно від "чарівного пенделя" згори, а ніяк не через те, що ми такі офігєнні.
Громадянське суспільство в Україні ніяк не може усвідомити, що воно повинно стати реальним гравцем, а не пішаком, завдяки якому "великі дяді" без проблем вирубають більш міцні і сталі фігури на нашій внутрішньополітичній шаховій дошці.
Західні гравці давно усвідомили, що громадянське суспільство в Україні є реальним гравцем, і саме тому "осідлали" всі потоки, які в’яжуть його по руках і ногах. Саме тому ми отримали купу проектів підтримки всіляких осередків розвитку громадянського суспільства у вигляді грантів чи інших форм підтримки для будь-якої громадської ініціативи.
По факту, в Україні будь-яка громадянська ініціатива, в певний момент отримавши фінансову підтримку з Заходу або безпосередньо з України, втрачає свій першочерговий сенс, працюючи в лекалах бачення західного світу, підлаштовуючись під ті стандарти, які негласно диктуються інвесторами.
І найбільша пастка в тому, що в переважній більшості стандарти справді підтримуються активною частиною громадянського суспільства, і тому це вважається вірним шляхом, не зважаючи на думку більшості населення.
Проте, коли приходить природній момент вибору для усього суспільства, наші недалекі політики чомусь завжди переграють активну частину суспільства, оскільки виявляється, що вони більше розуміються на реаліях загальної картинки.
Тоді активна частина громадянського суспільства приходить в ступор, оскільки ніяк не може усвідомити чому люди їх не чують.
І починаються звинувачення, типу, народ не такий, народ не дозрів, народ не готовий і т.д. і т.п. Коротше, суцільна зрада.
Можливо, просто всім разом варто припинити вірити в свою унікальність (або навпаки в неї реально повірити), і нарешті спробувати шукати загальнодержавну, загальнонародну стратегію? Оформити її хоча б в якийсь бізнес-план, чи щось типу того, який буде сприйматись не тільки активною частиною суспільства, а всім народом, щоб припинити залежати від політиків, Заходу, чи ще якихось "вищих сил".
