Українське мовне питання по-заокеанськи

За совєтських часів часто було так, що українську гуманітаристику викривлювали, спотворювали, і, як наслідок, ми отримували прісний продукт, до якого знавці справи ставилися з пересторогою.

Натомість, як ковток свіжого повітря, усі ловили заборонений еміграційний продукт, оскільки тамтешні автори не знали цензури і мали доступ до набутків світової гуманітаристики, могли вільно плавати у всіх дискурсах.

Після двох десятиліть незалежності ситуація почала вертатися в норму. Завдяки широким контактам, браку цензури та можливостям інтернету на материковій Україні з’явилися цілком повноцінні дослідники (не так багато, як хотілося б, але все ж), натомість деякі еміграційні дослідники, зокрема україністи, почали виявляти свій головний недолік – відірваність від матеріалу та контексту.

Яскравим прикладом є Юрій Шевчук, україніст з Колумбійського університету. Його праці "Мовна шизофренія Quo vadis, Україно?" – характерне суттєве незнання українських реалій, і, що дивно, соціолінгвістична некомпетентність.

Почнемо з авторського визначення:

- Під мовною шизофренією, або лінґвошизофренією маю на увазі послідовне змішування двох мов, української і російської, в одному місці і в один час.

До цієї дефініції виникає відразу кілька запитань: йдеться про творення змішаної мови чи про паралельний вжиток двох мовних кодів? Якщо останнє, то чому саме вжито метафору шизофренії? Шизофренія не буває послідовною, а також свідомою. Окрім того, ця метафора емоційна та пейоративна, а науковець, який вдається в емоції, перестає бути науковцем і перетворюється на львівську Орлицю.

Читаємо далі:

- Найактивніше це явище насаджується в Україні через телебачення й радіо, Міжнародну мережу, а також у фільмах. (Міжнародною мережею автор називає інтернет).

Цікаво, про яке "насаджується" може йтися, якщо наша держава неспроможна розробити і тим паче імплементувати послідовну мовну політику. Україна давно переросла 1984 рік, сьогодні у нас нічого не "насаджується", усім керує хаотичний ринок. І канал чи друковані медіа, вибираючи мовний режим, зважають не на настанову партії, а на показники попиту.

Звичайно, у нас є дотаційні медіа, які виконують політичні замовлення (з відповідним мовним режимом), але вони не становлять більшості.

- Мовна шизофренія – це новітня й дуже ефективна форма русифікації.

Знову ж, паралельний вжиток двох кодів - це не форма русифікації, це радше етап поступової дерусифікації. Там, де раніше вживалася б тільки російська, сьогодні вживаються дві мови. Цей феномен вартий дослідження й зваженого наукового аналізу, однак у праці Шевчука його немає. Я не знайшов жодних статистичних даних, які би засвідчували співвідношення мов у медіа, визначали їхній престиж та особливості вжитку. Суцільні гасла, як у "Слові "Просвіти".

- Лінґвошизофренія – це ориґінально український феномен, відсутній в інших країнах Заходу…, - пише Шевчук.

Однак і тут він помиляється. Якщо йдеться про паралельний вжиток двох мов у одній телепередачі, то така практика широко використовувалася у Чехословаччині і далі використовується у Чехії та Словаччині. На телебаченні чехи і словаки - кожен говорить своєю мовою, бо вважається, що це не становить проблем для розуміння.

Оцінюючи мовну політику сучасної України, за логікою совєтського державного апарату, який нібито "керує і насаджує", Шевчук послуговується трактуванням мови, притаманним для доби розквіту Романтизму:

- Без української мови нема й не може бути українців. У країнах Заходу на рівні і державної політики, і громадянського суспільства культивують сакральне ставлення до мови.

Світова історія дає багато прикладів націєтворення, яке відбувалося без вирішального мовного фактору. Взяти до прикладу подібну до нашої історію Ірландії, де більшість населення говорить англійською, проте має викристалізувану ірландську свідомість. Цим самим я не стверджую, що мова не є важливою, вона просто не має вирішального значення для національної свідомості. Це питання набагато складніше.

- Русифікація витворює нову літературну доксу (норму), за нею живий і реалістичний герой нової літератури – це носій суржика…, - пише Шевчук і не наводить жодних доказів.

Можливо, єдине, що він читав – це "Шахмати для дибілів" Бриниха, бо "мовно реалістичних" літературних протагоністів треба шукати зі свічкою. Навпаки, тенденція сучасної літератури - проектувати мовно стерильних героїв. Так пише більшість і тільки у незначних випадках можна знайти експерименти з суржиком.

- Історія мов світу вчить нас, – пише Шевчук, – що масивне змішування мов має два можливі наслідки: збагачення мови або ж її смерть.

А теорія і практика соціолінгвістики вчить нас, що змішування мов може вилитися не у "два можливі наслідки", а у цілий спектр результатів: субстратно-адстратні впливи як на одну, так і на іншу мови, творення піджінів, креольських мов, мовну смерть і т.д.

Аналізуючи сторінку "Словника української мови", автор нарікає на шквал російської реклами, не завдавши собі клопоту дослідити, як же функціонує, цитую "Міжнародна мережа", що таке банер, хто його замовляє, як і чому відбувається тарґетінґ і т.д.

І наостанок процитую пасаж, що найбільше показує відірваність автора від сучасного українського контексту:

- Українське суспільство не лише стало заручником колонізаторського гасла "Єдина країна, Единая страна", запозиченого з імперської формули "единая и недилимая Россия", що усправедливлює новий виток русифікації. Воно саме бере участь у знищенні мови й культури своїм потуранням і конформізмом.

Якщо взяти до уваги усі наведені цитати, їх поверховість і демагогічність, а також брак знання азів соціолінгвістики, які можна знайти у тезах Шевчука, залишається тільки дивуватися, чому цього автора кличуть з лекціями в українські університети, а його псевдонаукові пасажі активно шерять усім Фейсбуком.

Проблема, порушена Шевчуком у шістдесятисторінковій брошурці щедрим кеглем, потребує адекватного і докладного дослідження, з урахуванням реалій, ринкових механізмів та особливостей усіх сфер мовного вжитку. Вона ж потребує широкого використання багатого інструментарію сучасної соціолінгвістики - статистики, анкетувань та контент-аналізу. Інакше соціолінгвістика перетворюється на гаслолінгвістику, а мовне питання і далі залишатиметься виборчою технологією та гаслом демагогів.