Як ми розучилися плакати

Чому бійці кількома місяцями пізніше під час прощання із загиблими ходять сумні, морально розбиті, але не плачуть.
5 серпня 201509:30

Якось Чарльз Діккенс сказав, що сльози - це лише дощ, який змиває земний пил, що покриває серце. Я бачив, як плачуть бійці. Бачив, як плачуть волонтери. Як плачуть журналісти…

А потім в один момент я помітив, як багато хто з них… припинив плакати. Це не означає, що всім їм тепер менш боляче від втрат. Це означає, що сльози закінчилися, горе продовжується, а плакати всі просто розучилися.

7 липня минулого року я потрапив на прощання тоді ще батальйону "Азов" зі своїм побратимом. Доброволець із позивним Балаган був росіянином. Бійці переказували те, як сприймав цю війну їхній друг, який загинув біля Мар’їнки. Його слова цитують досі. Він говорив, що для етнічного росіянина війна на боці України була єдиною змогою боротися за свободу та волю, зокрема і його країни.

Взвод тоді підірвався на радіокерованому фугасі. Це була одна з перших утрат у батальйоні. Тоді родичів загиблого знайти не вдалося і похороном займалися безпосередньо військові. Усі мовчали.

На базі "Азову" була дуже напружена атмосфера. Чимало з тих, хто менше ніж добу тому був у бою, плакав. Сліз не приховували. Це правда. Перші втрати вони такі. У кожного вони персональні, і кожен їх переживає дуже особисто.

Під час перших втрат усі відчувають, здається, смерть дуже близькою і тому не приховують сліз, розвінчуючи міф про те, що чоловіки не плачуть. А потім або сльози закінчуються, або переростають і трансформуються у злість. Персональну. Внутрішню.

Я довго думав, чому бійці кількома місяцями пізніше під час прощання із загиблими ходять сумні, морально розбиті, але не плачуть.

10 листопада я це зрозумів. Тобто зрозуміти мені це допоміг відомий "кіборг" - Богема.

Із волонтерами я тоді їхав на передову через блок-пост ДУКу. Там я вперше побачив, як прощаються із загиблими безпосередньо на блокпостах.

Цього дня з аеропорту вивозили тіло 18-річного "кіборга" Сєвєра. Швидка з тілом зупинилася перед бетонними плитами. Двері відчинили, щоб кожен міг підійти до труни. Усі мовчали. Потім був "салют" з автоматів у небо на честь загиблого.

Сєвєр загинув у донецькому аеропорту від пострілу протитанковою гарматою "Рапіра". За словами ДУКівців, постріл було здійснено, ймовірно, з місця, куди українські військові не стріляють - із подвір’я церкви. Там розташування терористів бачили не раз, але по церкві українські військові не стріляють. Тоді Богема сказав слова, які запам’яталися багатьом:

- Єдине, що ми можемо зараз зробити, - помститися за побратима там, на полі бою. Ми переживаємо цей сум із родиною, але плакати часу нема. Оплакувати всіх наших братів ми будемо після перемоги. У мирний час.

У мирний час. Після перемоги. Помститися…

Короткий спіч багато що прояснив. Звичайно, це мотивація, самоналаштування, яким пояснюють відсутність сліз або відсутність сили плакати. Так чи інакше, але ті слова на багатьох справили враження.

А потім я бачив, як на Кушугумському кладовищі біля Запоріжжя масово поховали 56 бійців. 54 з них неопізнано. Військові говорили, що частина тіл пролежала на морозі понад два місяці. Більшість тіл - з Іловайського котла. Тоді складно було знайти на похованні людину, у якої на очі не наверталися сльози.

А ввечері інтернет розгортався коментарями і фразами про якісь "допустимі втрати" (за словами прес-центру АТО), "стабільно напружену ситуацію" та "контрольовані обстріли".

Але попри все це, люди плачуть менше. Чи то звикли до сліз, чи то призвичаїлися жити в умовах війни (що здавалося б нереальним, але так і є).

Тепер біля Запоріжжя знову масове поховання. 5 серпня поховають 50 неопізнаних бійців. 50! Півсотні. Півсотні життів, півсотні зламаних доль, півсотні людей, які в момент своєї загибелі точно не плакали. Так мені здається.

Цього разу мені здається, що навіть ті, хто розучився плакати, не зможуть стриматися. Тим часом внутрішня злість перетворюється в образу. Образа - прояв безпорадності. І чомусь я твердо переконаний, що ті, за ким плачуть сьогодні і плакатимуть за тиждень, не хотіли б образ на ворога. Напевно, хотіли б злості та помсти. І абсолютно точно не були б проти сліз за тими, хто не повернувся у свої родини, захищаючи свою країну.

 
Розділи :

КОМЕНТАРІ

16.11.2018, 07:17
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 28 вересня 2019

    "Хто наступна Гандзюк?": активісти прийшли до Офісу президента

    У п'ятницю, 27 вересня, під Адміністрацією президента відбулася друга “Ніч на Банковій”. Активісти лишили напис на асфальті із запитанням: "Хто наступна Гандзюк?"

     
    • 26 вересня 2019

    “Пожаліли його, живий лишився, а він тепер в суді свідчить”, - в суді з розстрілу групи спецпризначення оприлюднили “прослушку” фігуранта

    Запорізький апеляційний суд на фінішній прямій розгляду справи розстріляних спецпризначенців

     
    • 21 вересня 2019

    Члени "Демократичної сокири" звернулись до міграційної служби щодо потрійного громадянства Коломойського

    Про це стало відомо під час акції "Імпічмент Коломойському", яка відбулась біля Офісу президента у Києві, 20 вересня

     
    • 18 вересня 2019

    У Києві відбулась церемонія подяки ексдиректору Українського інституту національної пам'яті В'ятровичу

     
Система Orphus